Bazylianie

Не таємниця, що вже роками серед греко-католиків у Польщі відсутні особи, які вступали б до чернечих чинів чи згромаджень, а число бажаючих вчитись у духовній семінарії за останніх п’ятнадцять років радикально зменшилося. Зараз в Люблінській семінарії на деяких курсах немає жодного греко-католицького семінариста, а на інших – по одній-дві особи. Це - наш спільний біль.

Само-собою постає запитання: чому так діється? - Причини складні й є їх чимало.

Спробуймо розглянути деякі з них через призму Євангелія на 18-ту неділю після Зіслання Святого Духа, в якому Євангеліст Лука розповідає про покликання перших учнів-апостолів (Лк 5,1-11).

Притримуючись тексту цього Євангелія бачимо, що Симон ще до зустрічі над озером був особисто знайомий з Ісусом, оскільки кілька віршів раніше читаємо про те, що Ісус вже побував в його хаті й там оздоровив його тещу. Симон почуває себе вирізненим й доціненим, коли Учитель входить саме до його човна. Може завдяки саме цьому, а може додатково й з досвіду оздоровлення тещі в серці Симона родиться позитивне ставлення, пошана і довір’я до Вчителя.

А Вчитель не чекає, поки слухачі прийдуть до нього. Він сам виходить до них, зустрічає їх у їхніх хатах, в місці їхньої праці, виходить назустріч їхнім щоденним проблемам, завжди знаходиться з ними в їхніх бідах, невдачах: будь-то недуга, чи невдала ловля тощо. То ж не дивно, що люди горнуться до Нього, шукають Його (пор. Лк 4, 38-44). Його слово для них важливе, вони радо в нього вслухаються, чому вираз дає також і Симон. Він, виявивши свої сумніви, які випливають з професійного досвіду, компетенції, - все ж таки довіряє Ісусові: на твоє слово закину сіті. І це довір’я його не підводить.

Тут народжується перше запитання: наскільки особистим є наше ставлення до Ісуса Христа сьогодні? Чи сприймаємо ми Його, як близьку особу? Чи горнемося до Нього? А, може, Він вже став для нас кимось далеким, невиразним; якоюсь постаттю з літератури - постаттю може й цікавою, але фіктивною, мало реальною, в найкращому разі - постаттю з минулої епохи?

Тоді насуваються наступні запитання: питання про нашу віру і життя нею. Чим є для нас релігійні практики, участь у Службі Божій, у святих тайнах, з яких першою - є хрещення? Чим є для нас відзначання церковних свят включно з цими найважливішими: Різдво Христове, Богоявлення, Воскресіння? Чим є і яке значення мають для нас релігійні обряди, звичаї – різдвяні, великодні, інші? Невже все це - тільки фольклор?

Другий епізод з недільного Євангелія над яким спробуймо похилитися - це реакція Симона (у цьому місці Лука вперше називає його Петром) після того, як зловили так багато риби у «невластиву» пору. Читаємо, що побачивши це Симон Петро припав до колін Ісуса і каже: «Іди від мене, Господи, бо я грішна людина». Лука пояснює: жах бо великий огорнув його і усіх, що були з ним.

Приймаючи, що на попередні запитання даємо властиві й позитивні відповіді, що намагаємося жити вірою так, як тільки вміємо найкраще, а особа Ісуса Христа для нас насправді важлива, - може з’явитися другий фактор: страх. Цей страх може мати різні відтінки. Хтось може вважати, що просто не гідний піти за Ісусом, що є так малою й звичайною людиною, що куди-там йому до святості і до таких святих справ, як монаше життя, як священство. У когось іншого може з’явитися бажання піти таким шляхом - покинути все й піти за Ісусом, але з'являється побоювання, що не дасть ради, не витримає, що до цього треба людей надзвичайних - духовно сильних, просто - досконалих. Ще когось лякає те, що монахи, монахині складають довічні обіти (приречення) й деколи підкреслюють це, вживаючи вираз «аж до смерті!», - і саме ці слова, чомусь, видаються дуже страшними.

Що відповідає на це Ісус? - Не бійся! А цей заклик має своє обґрунтування в тому, чого свідком стався Петро хвилину назад. Симон Петро на власні очі побачив, що в Бога немає нічого неможливого (пор. Мк 10,27; Лк 18,27). А ми знаємо ще й інші повчання, які утверджують нас в тому, що нічого не треба боятися: коли матимете віру як зерно гірчиці, … нічого не буде для вас неможливого (Мт 17,20), та ще підтримка, яку Ісус дає учням після воскресіння: отож я з вами по всі дні аж до кінця віку (Мт 28,20).

Не бійся! Не лякайся своєї гріховності, немочі, негідності, бо ж і Петро не був ані досконалий, ані безгрішний, - на що вказує не один епізод з пізнішого життя апостола, але ж Ісус його не відштовхнув. Навпаки, запевняє Симона Петра про свою молитву (Лк 22,32), а на кінці потверджує його місію, доручаючи пасти свої вівці (Йо 21,15-17).

Не лякайся також того, що прийматимеш зобов’язання «аж до смерті», бо ж і без тих зобов’язань треба тобі дожити аж до смерті – у вірі, справедливості, чесності. Чи стаючи перед престолом під час вінчання не складаємо таких самих приречень – що не покину тебе аж до смерті? Чому, отже, лякаєшся скласти приречення, що будеш вірний Христові аж до смерті? По суті - це нічого нового, бо ж таке зобов’язання ти вже прийняв: воно виникає з факту хрещення. Хрещення бо - це не якийсь лише обряд, але серйозне зобов’язання на все життя - аж до смерті.

Ось так ми заточили коло і повернулися до першого питання. А, може, до сумного питання, яке свого часу поставив сам Ісус Христос: Тільки ж Син Чоловічий, коли прийде, чи знайде на землі віру? (Лк 18,8)

На це запитання мусять шукати відповіді усі – підлітки і дорослі, подруги, батьки і їхні діти. Миряни, монахи, монахині, священики. Усі. Усі бо ми несемо відповідальність за Церкву, за її теперішнє і майбутнє. Також за те, чи через 20-30 років буде кому нам послужити тайною хрещення, сповіді, вінчання, напуття хворим і вмираючим. Це - відповідальність нас усіх за те, чи зможемо виховати таких хлопців і дівчат в наших родинах, в наших парафіях, які б «витягши човна на берег, кинули все й пішли слідом за Ним».