РОЗДІЛ XIX
Судно кидало хвилями, наче хтось величезний і невидимий бавився у м’яча. У темряві поплуталося все – гора і діл, праведні й грішні. Страх опанував серцями і найстійкіших, страх і паніка. З верхніх нар, де розкошували у відносних вигодах кримінальники, почулося завивання, вищання, прокльони, з нижніх – глухі стогони, лайка всіма мовами.
Щось холодне зашкряботіло на серці Романові – невже настала його остання година? Хіба отут, в цьому мороці і смороді має скінчитися життя, яке ще й не починалось? Чи судилося йому, останньому із Смереканичів, піти на дно, разом із цією крихкою залізною оболонкою, що з берега видавалася такою надійною?
- Ніхто не знає свого шляху, несповідими путі Господні, - почув голос отця Маркіяна, уже не тихий, приглушений, а закличний, здавалося, він ішов звідусіль, не губився у відчайдушному людському голосінні й завиванні, яким сповнився у годину смертного жаху трюм. – молімося, браття, просімо у Господа милості…
Наче із самого серця отця Маркіяна полилася сильна вірою, хоч і тиха словом молитва:
- Всемогутній Боже! Споглянь ласкаво на наші прохання й відверни від нас кару, належну нам за гріхи. Молимо Тебе, премилосердного Бога, відверни від нас цю страшну морську бурю... Господи Ісусе Христе, Ти, що наказував вітрам і розбурханому морю й зараз наставав спокій, вислухай нас, негідних слуг, та дай, щоб на знак хреста святого втихомирилося схвильоване море. Всемогутній і вічний Боже, Своїми карами Ти нас уздоровляєш і, прощаючи, при житті задержуєш, змилосердися над нами, що тепер до Тебе кличемо і відверни від нас цю страшну штормову бурю, щоб ми могли спокійно завершити цю нелегку подорож і з радістю величати Тебе тепер, завжди й на віки. Амінь.
І раз, і вдруге, і втретє повторив цю молитву святий отець. За другим разом разом із ним повторювали святі рятівні слова чи не всі, хто був поруч. Здавалося, навіть затяті злодюги як не приєдналися до святого слова, то уважно дослухалися і подумки повторювали. За третім разом ніхто не соромився уголос благати – змилосердься, відведи, хай ущухне штормове море, хай моє злиденне, нічого не варте життя продовжиться бодай на дещицю, бо воно – з Твоїх рук, Господи, і в Твоїх руках перебуває! І кара оця – за гріхи мої, від людей, але й від Тебе, пронеси, пронеси повз нас чашу сю, ще не зараз, не сьогодні, Господи!
- Так молився святий апостол Павло, коли його везли на покарання до Риму серед хвиль штормового розбурханого Середземного моря…
- І що, море ущухло? – спитав Остап.
- Сильна віра може й море упокорити.
- Так то ж апостол… - із сумнівом прошепотів Іван. – А ми ж хто?
- Молімося, чада мої, просімо і дасться нам, - не полишав надії отець, знову повторюючи слова, що так відповідали їхньому власному становищу, - везуть розбурханим морем карати за вину без вини.
По третьому разу прочитання молитви судно гойднуло геть немилосердно. Здавалося, от вона, остання хвилина.
- Ну, што, поп, ідьом ко дну? Нє услишал тебя твой бог? Нужен ти єму со своімі прічітаніямі! – пробурчав зі своїх нар той, кого називали Матвєічєм. Та Романові здалося, що і цей голос долучався до молитви, і цей упізнаваний бас повторював – відверни і змилосердися…
- Отче, ніхто не знає свого часу на землі… - звернувся до душ пастиря Роман. – Може, настала пора приготувати душу…
З юних вуст не хотіло злітати слово «смерть», душа відкидала його, не хотіла сприйняти як страхітливу реальність для себе, вірилося до останнього, що житиме, проте буря ревіла про інше – от вона, твоя остання година, от вона…
- Да што же ето, братци? – заридав якийсь голос із верхніх, привілейованих нар. – Вот так і пойдьом к рибам на корм? І Колими нє увідім? І солнишка? І…
- Конєц нам, братва, конєц… подохнєм тут всє, подохнєм…
Голоси зривалися вже не у страх, а у відчай, ще хвилина – і паніка поглине ті залишки порядку, на яких тримає хоч якийсь лад у трюмі голодна слабкість і приреченість.
Неминуча смерть вже піднесла свою косу, щоб поставити останній підпис у книзі доль усіх нещасних - і християн, і мусульман, і безбожників.
Отець Маркіян чи не єдиний з усіх зберіг як не в душі, то в голосі глибинний внутрішній спокій. Якимось дивом його негучний, надірваний, ледь хрипкуватий голос полинув над головами, змусивши їх схилитися перед словом Господнім у передчутті близького переходу у вічність:
- Близька наша остання година… настав час зазирнути у власну душу, перелічити гріхи свої і покаятися…
- Да как ето? Разі ж я вспомню, чого за всю жизню натворіл-то? – розгубився Гріша, намагаючись-таки пригадати бодай частку своїх недобрих справ, скоєних за життя.
- Покайся, сину мій, відчуй щирий жаль за всі свої гріхи у серці своїм…
- Господи, прости мені, без кінця нагрішив я… - згадував уривки всіх знайомих молитов Роман, упавши навколішки.
Схилили непокірні голови перед Господом Іван Гнатюк та Остап. Колінкував Гріша, позбрідалися під руку священика кримінальники з довколишніх нар і чемно били себе у груди, пригадуючи незліченні та нескінченні гріхи, до смертних включно, схилилися у глибокому поклоні двоє узбеків, повторюючи якісь свої слова, з яких знайомим було лиш «Аллах», навіть Матвєїч та Нікодімов, побурчавши, перехрестили лоби та повторювали за отцем незвичне й таємниче – хто його знає, раптом на тому світі все ж їх чекає щось інше, не описане Карлом і Марксом, Фрідріхом та Енгельсом.
- Господи Боже спасення рабів твоїх, милостивий, і щедрий, і довготерпеливий! Ти оболіваєш над нашими злобами. Ти не хочеш смерти грішника, але щоб він навернувся і жив. Сам і нині умилосердися над рабами твоїми і подай їм образ покаяння, прощення гріхів і відпущення, прощаючи їм всяке прогрішення, вольне і невольне…
- Погоді, отєц, я нє всє грєхі вспомніл, - гарячково пригадував хтось із верхніх нар свої життєві «подвиги». – Но я жалєю і каюсь, каюсь, в натурє…Прості, Господі, єслі чєго забил, каюсь, вєк свободи нє відать!
Пароплав майже ліг на один бік, змішавши поняття верху й долу, на похилені голови полетіли клунки…Іншим разом кожен кинувся б рятувати свої речі, та в цю мить думали про інше – рятували душі. Дивним дивом отець утримався на ногах та ще й знайшов силу осінити голови своєї різноманітної за віровизнанням, мовою, партійністю пастви хресним знаменням:
- Примири і з’єднай їх зі святою твоєю Церквою в Христі Ісусі, Господі нашім, з яким тобі належить влада і велич, нині і повсякчас, і на віки віків.
Милосердна рука священика здійнялася над головами каянників і знак всесильного хреста в годину смертельної небезпеки подав спільне, одне на всіх розрішення гріхів і примирив кожну щиро розкаяну душу з милосердним Господом:
- Господь і Бог наш Ісус Христос, благодаттю і щедротами свого чоловіколюбія нехай простить вам, чада, всі прогрішення ваші; і я, недостойний ієромонах, властію його, мені даною, прощаю і розрішаю вас від усіх гріхів ваших в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.
Нечасто, може, раз, двічі, або й ніколи трапляється у житті священика хвиля, коли дозволено вимовити цю священну формулу відпущення гріхів усім, хто є поруч, лише в хвилину реально смертельної небезпеки може використати він своє право, отримане в годину свячень. Іменем Господа простити і розрішити від тягаря гріхів… І лиш тоді усвідомити, що на дно підуть усі, і сам ієромонах не вознесеться ангелом, тіло його піде на дно у спільній для всіх залізній оболонці величезної сталевої труни…
Останні сили полишили отця. Наче все, що мав у душі й тілі, винесло оте примирення і благословення.
- Сюди, сюди, отче, - допомогли прихилити голову на благеньку торбинку Роман з Остапом.
- Окуляри… - прошепотів монах.
Хлопці кинулися на розшуки окулярів, без яких отець майже нічого не бачив.
- Нє ето, случайно, іщєтє? – добув з-під нар дорогоцінні скельця той самий «блатний», що ніяк не міг пригадати своїх гріхів. – А шторм, в натурє, вродє, утіхаєт?
Да утихает, кажется, - приєднався до розмови Асир Сандлер. Він не уперше долав етап, ох, і помотала його доля таборами – увесь Сибір, згодом Караганда, та ще й Колима для комплекту.
Сандлер розповів свою історію по священика, що трапилася в одному з таборів.
Жорстокість сталінської мітли доходила до повного безглуздя – ну, навіщо ув’язнювати глибоких старців, які й удома, на волі, доживають ледве-ледве свої літа?
…У зоні жив старець на прізвисько «Католикос», старий вірменський священик на восьмім десятку літ. Звісно, він не був католикосом всіх вірмен, просто так його називали земляки-вірмени за особливу поставу, голос, мову та святість, яку випромінювала вся його особа. Худий до прозорості, високий, у протертій до дірок чорній рясі до самої землі, із чорними, повними нестаречого вогню очима, щоранку він виходив на поріг свого інвалідного барака і високо піднятим хрестом благословляв на працю трударів-невільників. На роботу його за віком не посилали, але цієї добровільної праці – благословити «розвод» на «ударний труд во імя партії та родіни» не боронили. Одного дня католикос чомусь не вийшов на поріг. «Розвод» завмер. Ніхто не рушив з місця без благословення, до якого всі вже звикли за роки.
- Шагом марш на работу! - не дуже, щоправда, впевнено командував молоденький офіцер.
В’язні стояли аніруш. Ані мат, ані лайка не могли зарадити. Стояли каменем, без благословення не рушали. Старший з командирів віддав розпорядження. У барак до священика побігли двоє солдатів. За хвилю вивели, тримаючи попід руки, старенького. Ледве стоячи на ногах, підняв хреста тремтячими прозорими пальцями, тричі поблагословив свою паству, і майже впав на руки солдатів.
- Захворів наш католикос, захворів…
«Розвод» дружно рушив до праці. Весело якось, з усмішкою навіть, як ніколи. А увечері до барака потяглися люди – хто ніс жменю брусниці, хто – кілька сухарів, а дехто – якісь особливі ласощі, збережені з посилки від рідних – сухофрукти чи шматочок сала. Чи не місяць хворів старенький. Та згодом католикос знову щоранку з’являвся у провалі тамбуру з хрестом у руках і молитвою, закликаючи Господа вберегти невільників від усякої напасті, від небезпеки, від усього земного зла…
Хитавиця ніби й справді поменшала. Чи це здавалося людям, які щойно пережили неповторність відчуття очищення і полегші, знявши з душі вантаж.
- Віш, Матвєіч, сколь грєхов-то у народа накопілось! Как только опустілі нам грєхі, так облєгчєніє пароходу і сдєлалось! Полєгчало-то как! Випрямілся, однако! Может, і нє утонєм тєпєрь, как думаєшь?
- Да ну тєбя, глупий ти чєловєк, Нікодімов, прі чєм тут грєхі? Как могут грєхі потопіть пароход? І поп ні прі чєм. Пріродноє явлєніє – шторм. Ну, сам начался, сам і прєкратілся, прі чьом тут поп?
Матвєічу було ніяково, що піддався загальному страху і виявив недозволену для комуніста слабкість – мов якась несвідома баба колінкував, намагався пригадати свої гріхи, серед яких було й таке, що ох – власноруч після революції хреста з церкви скинув у рідному селі. Та хіба таке блюзнірство йому Бог цей їхній пробачить? Та ніколи! А він, дурень, справді злякався лиця смерті, справді пригадав, чого у житті накоїв злого, покаявся і навіть перехрестився! Згадати сором… І ще більший сором – відчувати оце дивне полегшення на душі, яке не покидає й зараз. Полегшало. Направду полегшало, як признався собі, що вчинив-таки гидоту з отим хрестом! Хоч нікому не кажи…
Остап міцно учепився за переборку, поклав голову на мішок з речами латиша, який отримав у спадок. Мішок виявився м’яким, як подушка. Покопирсався усередині… Щось вовняне, мабуть, светр… Щось тверде… Сухарі! Ота пайка, якої стражденець не міг уже спожити. Отой найбільший скарб – додатковий хліб! Остап перебирав пальцями дорогоцінні окрайці, не стримався, одразу поклав до рота добрячий шматок і смоктав, насолоджувався, розкошував…
Небезпека, відчуття смерті поруч, цілком реальна загроза загибелі нараз відступила, сховалася на дно цієї торби, де пальці хтиво вимацували найзолотіше золото неволі – сухарі. І хай собі пароплав гойдає, хай вони всі загинуть за якісь хвилини – їсти! Їсти… насититися бодай перед смертю, бодай померти ситим – от що гріло серце і стискало шлунок – їсти просто зараз, перед лицем загибелі!
Голос честі і справедливості вимагав поділитися неочікуваним скарбом із друзями – вони ж допомагали перенести тіло, їм належало по шматку, але голос голоду заганяв оту людську і християнську спонуку поділити між усіма шматочки надії на життя до далекого кутка свідомості, до найдальшого кутка, до такого, де не видно і не чути нічого, окрім прагнення жувати і ковтати! Жувати і ковтати – яке це, виявляється, щастя! І ще – відчувати, як зігрівається кров, як швидко біжить жилами оте хай хвилеве насичення, таке рідкісне у злиденному існуванні невільника. Жувати, ковтати… Як добре, що у цій темряві ніхто не бачить, як він потай жує і ковтає! Втім, а чому потай? Ніхто не має права відібрати чесно заробленого! Навіть за законом зони такий хліб – твій. Та якийсь хробачок таки підточував – не зовсім твій, не увесь твій…
Хробачок гриз Остапа сильніше, іще сильніше. Невидимі щелепи тваринки під архаїчною назвою «совість», якій зовсім не місце у такому місці, як тюрма, зона, черево середньовічного піратського корабля, що перевозить рабів, стиснули горло… Стиснули, аж не поліз шматок…
- Хлопці, тут після латиша… А як же його звали? Не спитав… Тут після нього кілька сухарів залишилося. Беріть по шматку…
Розкішний, царський подарунок – по шматку, хай маленькому, та якому ж смачному!
Остап відчув себе князем – багатим, щедрим, справедливим. І хробачок зник, замовк, щез. Яка ж це радість – дарувати! А дарувати хліб у неволі – те саме, що дарувати життя. Хай навіть хвилинку. Та хто знає, раптом саме цієї хвилинки забракне колись, щоб переступити межу…
Шторм, що кидав пароплавом, як тріскою, поволі вичах. Дивом дивним усі залишилися живі, хоч і ушкоджені – хоч із багатьох кутків вчувалися стогони покалічених та переламаних, тих, хто упав, заскочений неочікуваною хвилею.
Романа знову і знову кликали до хворих – один з кримінальників вивихнув плече, хапаючись за переборку, інший добряче гепнувся і вдарився головою:
- Билі би мозгі, било би сотрясєніє, - жартував похмуро хтось із старших.
- Да развє ето шторм? – кепкував зі свого переляку Матвєіч, десь у душі ніяковіючи за справжнє каяття перед лицем видимої смерті, яке не личило комуністу. – Вот, помню, у нас на Балтікє, вот там шторма так шторма!
- Та ти Богові дякуй, що врятував наші грішні душі, - добродушно висміював Остап. – І пароплав наш виявився не таким дірявим, як здавалося, витримав…
- Да уж, он многоє видєржал… Чого уж о нєм нє рассказівалі на Колимє, чего нє наслушался…
Матвєіч першу свою «ходку» відбував ще перед війною, «по призиву 37-го», він знав і передвоєнну Колиму, і убивчу, смертну, страшну воєнну.
Ці незліченні етапи, неміряні, нераховані, спускали в трюми, мов до пекла, заздалегідь знаючи – до Нагаєвської бухти прибуде хіба половина. Та що їх лічити – Росія велика, стане люду і на поживу тайзі, і на покорм рибам. Хто мав їх за людей? Яку ціну мало їхнє життя? Ціну мало хіба мовчання – кінці у воду і свідком менше. Зате життя коней цінували на вагу золота.
Коні… красиві, вишукані сотворіння Господні… пильновані, доглянуті, люблені…
Звідкіля їх збирали на ці муки, на цю північну каторгу? Без вироку, без суду, без вини, без папірця, без права на повернення. Куди занесе доля цих чотириногий красенів? Хто возитиме начальство на добрих харчах та в теплій стайні, а хто осліпне та складе кістки у шахті, до смерті позбавлений світла, повітря, простору? У кожного створіння своя доля… Та зараз доля коней викликала хіба заздрість у нещасних в’язнів.
- Садісь! – пролунала команда, і кілька сотень людей, тримаючись попід руки, мусили не сісти – впасти, де зупинились, кому куди випало – кому на сухе, кому в калюжу – стрій порушувати не вільно.
Чекали.
А на борт пароплава по трапу обережно, по одному, лагідно примовляючи, вели коней.
- Да нє тащі ти єго, дурак, сразу відно, городской! І нє орі, нє пугай… Лошадка, она ласку любіт… - примовляв якийсь сержант. – Іді сюда, моя хорошая, іді… Сахарку хочєшь? Вот відішь, как надо! Оно вєдь животная, ти єму нє конвой, оно доброго слова трєбуєт!
Отак лагідно, поволі, враховуючи характер кожної кобили, ніжно, без грубощів вели на борт дорогоцінний вантаж – коней. Кожна тварина нагодована, доглянута, кожна має своє місце у трюмі та вдосталь корму – на берег мусять зійти усі, Колима чекає.
А поруч, на березі, під дощем у калюжі сиділа безкоштовна тяглова робоча сила для тої ж Колими – колона жінок. Їхня ціна – не до порівняння з кобилами. Їх можна всіх гамузом і покотом, їх – нелічено, їх – неміряно, вони – ніхто. З них користі – майже жодної. Нехай зачекають, посидять, помокнуть, померзнуть.
Колона чоловіків під холодним осіннім дощем поводилася дивно – люди підставляли обличчя холодним краплям, ловили губами кожну, робили з рук човники і збирали вологу, що падала з небес. У тім не було дива – перед посадкою людям улаштували «святковий обід» - досхочу нагодували солоними оселедцями, а води, звісно, не дали. За якусь годину на думці в кожного було одне – пити. Пити! Пити!!
На борт повільно, з любов’ю, делікатно заводили коней. З кожним проводили індивідуальну бесіду – не лякайся, дурненький, все буде гаразд – а відтак обережно, аби не схарапудилася тварина, вели по трапу. І де бралося стільки ніжності, терпіння та часу в тих самих конвоїрів, що до людей волали несамовито: «Вихаді бєз паслєднєго!»
Нарешті коней завантажено.
- Встать!
І потік безликих, сірих, закоцюблих від тривалого сидіння ніг, рук, голів рушив по трапу на борт, а далі у темне горло трюмного відсіку. Люди нашвидку влаштувалися.
- А де бочка з водою? – озирався кожен.
Немає. Значить, буде так, як завжди на етапі – горня на день.
- Води… – спрагло шепотіли потріскані спрагою губи.
- Води!! – вимагали обпечені сіллю шлунки.
- Води!!! – волала вже кожна клітинка тіла, висушена, мов у пустельному жерлі, недолугим харчем неволі.
Спершу поодинокі, надалі вигуки злилися в одне суцільне ревіння, нехтувати яким стало небезпечно.
- Я не вийду у відкрите море з божевільнею у трюмі! Дайте людям води! – відрубав капітан.
- Нічєго, потєрпят! – намагався відреагувати у звичний спосіб начальник конвою. – Нє барє, обойдутся!
Та капітан розумів, що таке сотні напівбожевільних від спраги людей у замкненому просторі.
- Ти на зємлє командуй. А в морє я хозяин. Нє вийдєм, пока нє успокоішь людей. Я сказал.
У трюмах коїлося страшне. Люди ревіли, кричали, волали, розгойдуючи судно. Вже й начальство відчуло, яка хистка опора під їхніми ногами, зрозуміло, що бунт на борту – небезпечно і смертельно страшно. А смерть у морі на всіх одна – і тим, що в трюмі, і тим, що на верхній палубі у каюті-люкс.
- Напоіть з/к! – пролунала нарешті команда.
Та запізно. Якби все було так просто! У трюм спустили бочку з водою. Вона розлетілася на скалки, розсипалася краплями ще у повітрі – божевілля спраглих вуст вже не сприймало жодних рацій. Та сама доля спіткала другу й третю бочки.
- Что дєлать, капітан? – чухав потилицю начальник конвою, усвідомивши, з чим опинився сам на сам. – Оні там что, с ума посходілі?
- Вот імєнно, посходілі! – скрипнув зубами капітан і віддав команду.
Заспокоїти спраглих можна було лише в один спосіб – воду в трюми закачали просто шлангами. Аж тоді, коли води стало по коліна, бунт «залили», люди напилися досхочу і заспокоїлися. Ненадовго. Вже наступного дня на кораблі запанувала біда, чи не страшніша за спрагу – дизентерія. Саме її стереглися, обмежуючи воду, конвоїри. Саме вона, ота вода під ногами, спричинила пошесть, тим більш страшну, що у замкненому приміщенні. Хвороба, смертельна і на земній тверді, у хитавиці хвиль косила ужинок непомильно – виснажені люди не мали сили опиратися.
Багатьох не дочекалася тоді Колима. Напівпорожні трюми, невиконання плану з робочої сили – а працювати хто буде?
Знала «Джурма» і випробування вогнем. В одному з трюмів розпочалася пожежа. Що діяти, як рятувати людей у випадку вогню на судні відомо, існують інструкції. Та в’язні – не люди. Випустити на палубу? Навіщо? Небезпечно… Утечуть? Куди? Кинуться у хвилі Охотського моря? Дістануться уплав до Америки? До японських імперіалістів подадуться по рятунок? Тому з відсіку, що плювався полум’ям, їх не випустили. Зробили простіше – залили водою. Запах наваристого м’ясного бульйону ще довго, аж до самої Нагаєвської бухти, плив над пароплавом.
- Який же милостивий до нас Господь! – видихнув Роман, наслухавшись отих мальовничо прикрашених спогадів бувалих у бувальцях сусідів.
- Лиш на милосердя Боже мусимо покладатися, людського годі чекати, - стенув плечима Іван.
(Буде продовження)