Bazylianie

Ripeckyj lohoВісім листів тернопільського отця Петра Ґерети зберігаються в Архіві Отців Василіян при монастирі Чину у Варшаві. Обсяг цієї збірки порівняно незначний, одначе інформація з нього надзвичайно цікава для вивчення життя греко-католиків Польщі та України часів тоталітаризму. А ще зміст листів спростовує досі поширені пересуди щодо отця Ґерети, адже він після Львівського псевдособору 1946 року під тиском офіційно перейшов на російське “православіє”.

Передісторія: отець Мирослав і стрілець Олесь

Отець Мирослав Ріпецький – син місцевого священика Теодора Ріпецького. Він прийшов на світ Божий 13 червня 1889 року у Самборі, де завершив школу та гімназію. У 1907 році втупив до Львівської духовної семінарії, паралельно вивчав теологію у Львівському університеті. Уже під час студій Мирослав Ріпецький брав участь у Велеградському унійному конгресі 1911 року, активно вивчав кооперативний рух. Після трирічного навчання у Львові перевівся до Перемишльської семінарії і в квітні 1913 року був висвячений тамтешнім греко-католицьким єпископом Костянтином Чеховичем. Перед тим одружився із Євгенією Смулківною – донькою угринівського пароха Семена Смулки. Першими священичими призначеннями отця Ріпецького стали посади вікарія та катехита на парафії у Великих Мостах Жовківського повіту. На додачу був керівником осередку “Просвіти”.Hereta loho 1

Після вибуху Першої світової війни, з середини грудня 1914 року, душпастир служив капеланом 55 полку австро-угорській армії. По демобілізації у грудні 1916 року повернувся до Великих Мостів, де працював у спілці “Власна Поміч” та ощадничо-кредитному товаристві “Надія”. З весни 1919 року отець Ріпецький став капеланом у вишкільному центрі Корпусу УГА в Кам'янці Струмиловій і Буську.

Із початку серпня того року, як подає о. Іван Лебедович у книзі “Полеві духовники УГА”, він – капелан 10 Бригади Першого Корпусу УГА.

“З цею бригадою перебув славний похід проти большевицьких військ від здобуття міста Вінниці, через Калинівку, Козятин, Бердичів, Брусилів, Ходарків над ріку Ірпень недалеко Києва, – пише о. Лебедович. – Там 6-та бригаду УГА зламала останній опір большевицького війська перед здобуттям Києва дня 30 серпня 1919 року”.

Саме в УГА отець Ріпецький, який із жовтня 1919 року був уже полевим духовником Головного Штабу УГА у Вінниці, познайомився з молодшим від нього на 13 років вояком Олександром-Петром Ґеретою. Не виключено, що сталося це у шпиталі І корпусу УГА під Вінницею, де з жовтня лікувався від тифу о. Ріпецький і де в тоді лежали хворі понад 200 стрільців і старшин.

Олесь Ґерета народився у містечку Козова в багатодітній родині бондаря.

“Перше його ім'я – Петро, а друге – Олександр. Але всі близькі й знайомі кликали його Олесем. Вже в ранньому дитинстві довелося майбутньому поету й композитору випити повну чашу горя. Коли мав два роки від роду, померла мати, батько привів до хати мачуху, а та – своїх дітей. За першою мачухою була друга (також з дітьми), за другою – третя”, – читаємо у передмові кобзаря, композитора та літератора Миколи Литвина до книги віршів Олеся Ґерети “Воскресні звуки”, яку видав у 1997 році його син Ігор Ґерета.

Олесь Ґерета навчався у Бережанській гімназії і зголосився до УГА в 1919 році – після того, як його рідного брата Михайла прохромив крісом один із російських солдатів, котрі під час Першої світової окупували Галичину.

«Десь там, в глибинах подільського чорнозему у Чорному Острові мав би спочивати й січовий стрілець Олесь Ґерета, – пише Микола Литвин. – Він сам не відав, скільки днів та ночей пролежав на смерд.чій соломі сільської стодоли серед холодних трупів своїх побратимів… Олеся Ґерету вирвали з пазурів смерті українські селянки, спорядили в дорогу до рідного, знов поневоленого краю».

Після повторної окупації України більшовиками вояки здесяткованої тифом і боями УГА, котрі вижили, різними шляхами поверталися до рідних країв. Отець Ріпецький добирався до Сокаля, де в той час жила його дружина, через Бесарабію, Румунію та Буковину.

“Вітали його неначе воскреслого з мертвих”, – зазначав о. Лебедович.

Між війнами, переселення, підпілля

Від березня 1921 року його призначили адміністроторм парохії у Великій Сушиці Самбірського повіту, а з жовтня – парохом у Ліськах Грубешівського повіту. Там духівник пропрацював 25 років, пройшовши через арешт 1939 року під закидом приналежності до ОУН. Від концтабору в Березі Картузькій о. Ріпецького врятувало заступництво Митрополита Андрея Шептицького. Але навесні 1947 року душпастира з дружиною в рамках акції “Вісла” переселили до Хшанова повіту Ельк. Одначе й там отець не здався: працював підпільно і протягом багатьох років був єдиним українським греко-католицьким священиком у Вармії і Мазурах. Вірні з'їжджалися до о. Ріпецького з багатьох частин Польщі. Пройшовши через нерозуміння з боку ієрархії та духовенства латинського обряду, священик таки відстояв право на працю з вірними і 16 квітня 1952 року було отримано дозвіл на еригування каплиці у Хшанові та призначення о. Мирослава її ректором. У день 6 вересня 1966 року кардинал Йоситф Сліпий займенував його отцем-мітратом. Попри власне церковну роботу, о. Ріпецький активно займався популяризацією церковної історії, писав замітки до українських часописів Польщі, книги...

Довга дорога до семінарії, селяни й вірші …

Кардинально по-іншому склалася доля Олеся Ґерети. Повернувшись до Галичини з Великої України, через злигодні він не зміг одразу вступити до Львівської духовної семінарії. Тож спершу він втупив до учительської семінарії, далі – до торговельної школи, а після того уже пішов навчатися на душпатира.

“Ректор академії блаженніший Кир Йосиф Сліпий любив цього вдивовижу скромного і талановитого хлопця з Козової і навіть запрошував його взяти участь в академічних урочистостях, після закінчення академії”, – йдеться у передмові Миколи Литвина до “Вокресних звуків”.

Закінчивши семінарію у 1933 році, перед висвяченням молодий чоловік одружився з Євгенією Скоморовською і працював на парафіях у Скоморохах та Великій Березовиці. Стараннями о. Ґерети на його парохіях значно зріс рівень свідомості вірних.

Як і о. Ріпецький, він активно займався літературною діяльністю, але писав вірші і музику для них. Твори священика виходили у світ в дитячому журналі “Наш приятель”, василіянському журналі “Місіонар”, у “Жіночій долі”, “Подільському слові”. Отець Ґерета був також автором мовознавчих заміток, опублікованих у “Рідній мові”, що її видавав Іван Огієнко – пізніший митрополит Іларіон.

Але прийшла Друга світова, перша і друга радянські окупації, Львівський псевдособор 1946 року.Hereta loho 2

«Замикали двері і говорили щиро»

“Отець Ґерета належав до тих галицьких душпастирів, які були переконані, що вимушене формальне возз'єднання частини греко-католицьких священиків з Руською праовславною церквою врятує церкву від повного знищення, збереже до кращого часу храми і моральність віруючих. І хоч офіційно вважався православним священиком, проте всіляко підтримував у душах своїх парафіян віру, що греко-католицька церква відновиться, а з нею відродиться і Україна, – подає згаданий уже Микола Литвин. – Працював, крім березовицької, ще і в дочерних церквах Острова та Великих Гаїв. І тому, на моє глибоке переконання, жителі саме цих сіл, одні з перших на Тернопільщині, без конфесійних чвар повернулися в лоно УГКЦ”.

Священик безрезультатно намагався захистити від знищення тернопільську церкву Успення Пресвятої Бородиці “На Рогатці”, де ще у XVII столітті діяв василіянський монастир. Цей храм підірвали, а священика, як ініціатора звернень від вірних, призначили на віддалену парохію у Курниках. Стосунок о. Ґерети до підпільної УГКЦ залишається маловідомим. Як розповідала автору цих рядків покійний тернопільський краєзнавець Любомира Бойцун, отця тернополяни вважали “своїм”, хоча він і перейшов на “православіє”, – тож ходили до нього святити паски.

“Мій дій Йосип Лушпінський з Острова від 12 років дякував. Він працював з отцем Олесем на парафії Острів – Березовиця – Великі Гаї, – розповідає тернополянин Павло Костів. – Вже за Союзу вони часто у дідовій хаті зустрічалися, замикали двері і говорили щиро. Є багато кривотолків про цю діяльність, але чому отець Олесь перейшов на православ'я? Щоб зберегти церкви, зокрема й церкву на Рогатці...”

Зрештою, Олесь та Євгенія Ґерети виховали двох свідомих синів-українців. Один із них, Ігор, став дисидентом і відомим ученим. Саме через нього неодноразово цитований у нашій розвідці Микола Литвин із Кіровоградщини познайомився з отцем Олесем.

“Я тоді вже почав припухати з голоду, вижити на мізерну стипендію було неможливо, а інших прибутків я не мав. То ж Ігореві тато й мама, перш ніж відпустити мене до Ігоревого знаменитого “кабінету-марксизму-ленінізму” (так ми називали Ігореву крихітну, вщерть завалену книгами робітню) частували мене смачнющим галицьким борщем та пирогами. А по тому співали мені стрілецьких та партизанських пісень, – пригадує кобзар. – Це від них я навчився тепер уже державного гімну “Ще не вмерла України”. А стрілецький гімн “Ой, у лузі червона калина”, якого також навчили мене Ігореві батьки, був головним пунктом звинувачення мене в “українському буржуазному націоналізмові” під час слідства”.

І ось тут ми відкриваємо варшавський архів Отців Василіян на вул. Медовій, матеріали якого ще трохи піднімають завісу над тим, чим же жив о. Ґерета.

Про що говорять листи

“Високодостойний отче мітрат (Sic! Отець Олесь, будучи офіційно нібито православним, визнає і шанує йменування о. Ріпецького Йосифом Сліпим – авт.)! Надзвичайно милу несподіванку зробили Ви мені, приславши книжку, всіми в нас люблену, – “Ноце україньске” (йдеться про книгу Єжи Єнджеєвича “Noce ukraińskie, albo Rodowód geniusza”, присвячену Тарасові Шевченку”, яка виходила друком у 1966 і 1970 роках – авт.). Щиро дякую... Не прогнівайтеся, Дорогий Отче, що я хочу Вас іще щось просити, а саме: Будь-ласка, якщо можливо, купіть і пришліть мені виданий у Варшаві в українській мові книжковий церковний календар 1970 р., а ще якби можна: “Подренчни Словнік енциклопедични біблійни”, виданий у польській мові в Познані, мабуть у двох томах,” – читаємо у листі о. Ґерети до о. Ріпецького від 29 травня 1970 року.

Також тернопільський священик передає отцю Мирославу вітання від Ксені Столярчук, якій о. Ріпецький допоміг одержати ренту після смерті її чоловіка, який жив у Франції.

Наступний лист з василіянського архіву у Варшаві датований 30 серпня 1970 року. У ньому о. Ґерета дякує о. Ріпецькому за його листа від 3 серпня, а також за згоду надіслати потрібні книги. Також просить про випуски “Сторінок з історії Української Церкви і культури”, які написав і видав о. Мирослав. Отець Олесь повідомляє, що на його прохання збирається розвідати у людей деталі до біографії отця Євгена Кароля, що надіслав отцю Мирославу книгу про українського оперного співака та вокального педагога “Олександр Мишуга”. На додачу просить в отця список книжок, які той хотів би ще отримати.

Переписка двох священиків тривала й надалі. У листі від 25 жовтня 1971 року о. Ґерета знову дякує за книги, висловлює радість, що отцеві сподобалися книги з України, просить про Церковний календар на 1972 рік.

“Я подивляю Вас, що в старшому вже віці Ви ще такі творчі і життєрадісні. Бажаю в такому почутті оставатися ще на багато років. До того ж бажаю, щоб Господь дарив Вас кріпким здоров'ям і душевним вдоволенням”, – писав отець Ґерета.

У листі від 8 березня 1972 року о. Ґерета сповняє обіцянку подати біографію о Кароля – уродженця містечка Струсів, просить про газету “Народне слово”, “Український календар” та “Церковний календар” на 1972 рік. У листі та 14 травня того ж року о. Ґерета вкотре просить про “Церковний календар”, про додатковий примірник “Українського календаря, а ще повідомляє, що надіслав о. Ріпецькому роман Анатолія Свидницького “Люборацькі”.

Подібного спрямування також збережені у василіянському архіві листи о. Ґерети від 15 березня та 17 березня 1973 року. Усі вони невеликі, можна сказати – лаконічні. А все ж, слова отця Олеся видаються щирими у своїй простоті та прямоті: “З християнським привітом о. Ґерета Петро”, підписувався тернополянин.

Зрозуміло, що до архіву потрапило не все листування двох священиків – колишнього полевого капелана УГА та його колишнього підопічного-стрільця. Цих двох отців розвели війни і кордони, а все ж вони зуміли зберегти зв'язок та відновити спілкування за першої ж нагоди. Так сталося, що о. Мирослав Ріпецький помер 29 квітня 1974 року, а о. Олександр-Петро Ґерета – 1 травня цього ж року. Маємо надію, що в одній із частин розпорошеного архіву священичого сина Ігоря Ґерети нам з часом вдасться знайти ще й листи-відповіді отця Мирослава Ріпецького. Вони ж бо також повинні бути надзвичайно інформативними.

Володимир Мороз, релігієзнавець, Тернопіль

Фото Отця Ґерети – із книги «Олесь Ґерета. Воскресні звуки, Тернопіль, 1997»