Drukuj

1266177222_229_300_95Ця тема пов’язана з благодатним Роком Священства, який цього року для всієї Церкви Святіший Отець Венедикт XVI торжественно проголосив у святковий день – Пресвятого Серця Христового. Минулого року ми обходили благодатний Рік Святого Ап. Павла, а цього року нагодою проголошення Року Священства послужило 150-ліття від дня народження до вічного життя святого пароха з Арсу – Івана Марії Віянея. Як знаємо, Папа Пій ХІ, ще у 1929 році, проголосив його Опікуном усіх душпастирів світу. Рік цей, згідно задумів Папи, має збагатити ревність священиків в їх євангельській проповіді у сучасному світі, а закінчиться цей Рік в день Пресвятого Серця наступного – 2010 року.

Чому Папа в імені всієї Церкви звернув увагу саме на Священство? Бо: «Священство – це любов Христового Серця», – мав звичай повторяти отець парох з Арс. Цей вислів особливо допомагає нам зрозуміти той найцінніший дар, яким є священики, і то не тільки для Церкви, але для всього людства.

Про «священство» є і було вже дуже багато написано і сказано, але зараз для нас усіх є важливо не настільки почути нові речі, як пригадати давно вже нам знані основи священичого життя і застосувати їх у своєму щоденному житті: «Non nova ut sciatis, sed vetera ut faciatis». Я не буду вам у скороченій формі викладати догматично-доктринальну частину про священство, бо на це було б потрібно багато часу і окремих лекцій, але постараюсь разом із вами трішки розігріти наше сящениче серце, наблизивши його до Господа Ісуса Христа.

1. Священство – це дар і завдання

Ми на даний момент стоїмо перед таємницею і одночасно завданням.

Таємницею – є саме священство, а завданням – це щоденна конкретика священичого життя у всій його повноті. Ми стоїмо перед завданням зустрічі з Христовим священством, щоб його краще пізнати, глибше пережити і потім його донести людям, до яких кожен священик є післаним.

Зі священством ми зустрічаємося щоденно. З його труднощами ми борикаємося вдень і вночі. Тому Папа закликає всіх священиків зустрітися з Христом, єдиним Священиком, оскільки, ця особлива зустріч з Ним ніколи нас не віддалить від священства, ані тим більше від людей, навпаки, в Ньому ми зустрінемо себе, відкриємо і краще поглибимо наше багатовимірне священство, яким ми є всі обдаровані.

2. Христовий поклик

Так як єдиним Священиком і джерелом священства є Ісус Христос, то для кожного священика Господь є вершиною священичого життя. Священик у власному житті потребує опертися на чомусь тривалому, а в його житті тільки Христос є тим, що насправді є тривале і міцне, у Ньому може знайти відповідно багато сил до доброгого сповнення отриманого покликання. Святе Писання каже: «Висхне трава, зів’яне квітка, як подих Господній на неї подує. Так, народ – трава! Висхне трава, зів’яне квітка; а слово Бога нашого стоятиме повіки» (Іс 40,7-8). Слово покликання, яке Бог скерував до священика, не проминає, оскільки Бог ніколи назад не забирає пожертвованої любові. Тільки людина може від неї відмовитися і відвернутись, ідучи своєю дорогою. Божі задуми є інші. Господь – вірний своїм обітницям, тому священик повинен наново відшукати Того, Хто його покликав і, який є ближче людини, ніж людина є сама до себе.

Повинен відшукати Бога, а віднайшовши, залишитися при Нім, як євангельська Марія, «ця, сівши в ногах Господа, слухала його слова» (Лк 10,39). Це важливе завдання ставить Христос перед кожним священиком і дає особливу благодать, щоб священик не втрачав сили, не потрапив у знеохочення, а навіть не піддався спокусі повернутися назад, або й взагалі, не відійшов від свого покликання. Слова Ісуса не тривожать, але зроджують любов, ще міцніше прив’язання до Бога. З тих пір священик ще більш починає любити Того, який полюбив його першим, без всякої на то заслуги. Божественні слова, які вимовляє Бог, не розповідають нам історію, але її творять, створюють якості, закликають до існування нову реальність. Це слова ласки, якою є сам Ісус Христос.

Ми самі власними силами не зреалізуємо цей Божий поклик до священства, як тільки разом з Христом, витривало перебуваючи в Ньому. Про мудрий пошук Господа з власного досвіду святий Іван від Хреста писав так: «Щоб дійти до Бога душа мусить звільнитися зі всього, що не є Богом. Усіляке духовне, чи матеріальне прив’язання є спротивом до надії. Чим більше наші: серце, ум і пам’ять будуть очищатися з того, що не є Богом, тим більшу матимемо надію на Бога. Чим більшу будемо мати надію, тим більшою будемо брати участь у поєднанні з Богом. І тим більше Його досягнемо».

Коли «дім серця» священика є зайнятий світовими справами і просякнутий надмірним піклуванням цього світу, тоді немає в нім досить багато місця для Бога. Священик мусить, отже, вимести дім зі сміття, прибрати житло, пробудити в собі бажання Господа і запросити Його до свого нутра. Святий містик вимагає від священика очищення, щоб він дивився тільки на Ісуса – споглядав на єдиного правдивого Священика.

Може ми і прочитали безліч книжок, зазнали різні смаки життя, досвідчень, виробили в собі рішення у багатьох справах, пізнали людей, але ми всі добре знаємо, що ніщо з цього всього перерахованого не є Богом, оскільки Він завжди є перед нами, завжди нас випереджає і завжди нас охоплює. Він є Богом, що приходить, завжди є Іншим від чого-небудь, що міститься в нашій пам’яті, чого навчив нас досвід, Він є завжди більшим. Ісус недарма застерігав своїх учнів: «Не можете Богові служити – і мамоні» (Мт 6,24).

Тому Папа у цей Рік Священства нагадує нам про потребу внутрішнього очищення зі всього того, що заважає нам побачити Бога, що заглушує Його голос в душі і послабляє у виконанні священичого служіння. Цей благодатний Рік має на меті розпалити бажання Бога, бо чим більше душа спрагла Бога, тим краще черпає з джерела Його присутності. Чим більша є туга священика за своїм Учителем, тим більше він відкривається на Його присутність, любов, силу, стаючись Йому більш ближчий.

3. Христос приходить у своїй благодаті

Священство є даром Божої благодаті, що дається Пресвятою Тройцею. Триєдина Любов дається людині у надлишку, щоб зробити нас учасниками внутрішнього життя Творця. Божа Ласка – вказує на любов і доброзичливу «прихильність», «схилення» Бога до людини, на Його цілковите піклування у різних потребах і стражданнях свого створіння. Описуючи окремі етапи історії Ізраїля, біблійні автори показують Боже лице повне дружелюбності і уподобання в своєму народі: «Господь, Господь! Бог милосердний і ласкавий, нескорий на гнів, многомилостивий, і вірний, що зберігає ласку для тисяч, прощає беззаконня, злочини й гріхи...» (Вих 34,6-7).

Бог невидимо дає себе всім людям на землі, незалежно від того, чи Його знають, чи ні. Бог не може відмовитися від своєї ласки; Він не може відректися самого себе і відмовити дар любові, через який покликав людину до життя. Говорить отож Апостол Павло: «Благодать Господа Ісуса Христа й любов Бога і причастя Святого Духа з усіма вами!» (2 Кор 13,13). Тому Христос навчає, що подібно як виноград, щоб приніс плід, мусимо тривати у виноградному дереві, ось так само і життя людини мусить залишатися в постійному зв’язку з Ним. «У мені перебувайте – а я у вас! Як неспроможна гілка сама з себе плоду принести, якщо не перебуватиме вона на виноградині, ось так і ви, якщо не перебуватимете в мені. Я виноградина, ви – гілки. Хто перебуває в мені, а я в ньому, – той плід приносить щедро. Без мене ж ви нічого чинити не можете» (Ів 15,4-5).

Ось таємниця Божої ласки, з якої випливає дар священичого покликання. Незрозуміла до кінця логіка Божої любові, чудесного дару, яким є Він сам що передається створінню у своєму Сині. У Ньому і через Нього людина одержує ласку священичого покликання, щоб стати на зразок Божого Сина. Ми є в самому серці таємниці священичого покликання. Ми доторкаємося таємниці обіцянки Христа, що полюбив священика і залишився навіки вірний у любові. Саме такий стан родить в серці священика потребу чуйності, розважності, обачливості, щоб, ідучи, не впасти. Бо сказав Христос до апостолів: «Чувайте й моліться, щоб не ввійшли у спокусу, бо дух бадьорий, але тіло немічне» (Мт 26,41).

Потрібно духовно чувати в священичому житті. Отримав священик щоправда дар священичого покликання, але не є власником цього дару; отримав скарб, але посудина, в якій він його несе, є крихкою і легко піддається розбиттю. Отримав обіцянку любові, але не для того, щоб залишитися і топтатися на місці, але пуститися в паломництво за Христом. Каже Святий Павло: «А маємо цей скарб у глиняних посудинах, щоб було видно, що велич сили є від Бога, а не від нас. Нас тиснуть звідусіль, але ми не пригноблені; ми в труднощах, та ми не втрачаємо надії; нас гонять, та ми не покинуті; ми повалені, та не знищені. Увесь час носимо в тілі мертвоту Ісуса, щоб і життя Ісуса в нашім житті було явним» (2 Кор 4,7-10).

4. Духовне батьківство

У священичому служінні, на службі Божому народові, виявляється ще один важливий аспект священика, а саме – духовне батьківство.

Бог звертається до священика із запрошенням поєднатися з Ним по можливості в досконалий спосіб і, якщо Його пропозиція буде належно прийнята, тоді Господь душу священика ще більше перетворює на свій образ, відбиваючи на ній лице доброго батька, заклопотаного про добро доручених йому дітей. Дуже реалістично в основних рисах про це батьківство описує Апостол Павло: «Не щоб осоромити вас я це пишу, але щоб як дітей моїх улюблених навести на розум. Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків не багато; бо я вас породив через Євангелію в Христі Ісусі. Отож благаю вас: Будьте моїми послідовниками» (1 Кор 4, 14-16).

Священик не може тільки обмежуватися проповідуванням Доброї Новини. Цю форму душпастирської місії мусить ще доповняти ревним піклуванням поодиноких вірних. Виходити їм назустріч, допомагаючи в труднощах віри і життя, служачи порадою і підтримкою, проповідуючи і показуючи милосердного Христа, який схиляється з ніжністю над кожною людською бідою. Священство не є абстрактно-зідеалізованим поняттям, а конкретним життям. Як Ісус, священик схиляється над кожним потребуючим, запитуючи себе і його, чим міг би йому допомогти. Для такої душі священик стає духовним батьком, який мандрує з особами поруч, яким допомагає народитися у Христі.

Священик немає права робити зі себе «вітчима», який всіма поганяє, але він є тим, хто допомагає другій людині у дозріванні віри. Як людина віри, священик виконує служіння духовного батька, знаючи і пізнаючи Божі плани (у молитві, богомисленні, Св. Літургії, читанні духовної літератури і т.д.), залишаючись в діалозі з особами, які хочуть пізнати те, чого Бог від них очікує, а також вміє оцінити, як багато, повірені йому вірні, можуть зробити для Господа. Для душі, котра шукає допомоги, духовний керівник є провідником і батьком; свідчить про духовну допомогу, суспільну, чи психологічну; виконує роль духовного експерта життя: у церковному, суспільному, а нерідко також в сімейному житті, монаших спільнотах; священик є також приятелем, досвідченим в Святому Дусі, який хоче ділитися своїм досвідом з іншими; є вразливим і готовим вихователем для тих, хто серйозно прагне поглибити християнське життя.

Відданий кожному, хто його просить, священик керується словами Апостола Павла, який писав: «Ви й Бог свідки, як свято, справедливо й бездоганно ми поводилися між вами, віруючими. Самі знаєте, як ми кожного з вас, мов батько своїх дітей, просили, умовляли й заклинали жити достойно перед Богом, який вас кличе до свого Царства і слави» (1 Сол 2, 10-12).

5. Перебуває разом з усім світом

Ми ставимо собі часто запитання: чи священик має бути в конфлікті зі сучасним світом, чи повинен заступатися за нього перед Богом? Як він повинен повестися? Чи має бути йому ближча позиція Авраама, який заступався перед Богом за Содом (пор. Буття 18, 22-33), чи поводження апостолів (пор. Лк 9, 54)? Добре, щоб кожен священик ставив подібні запитання, таким чином ми себе трішки пробудимо з духовної оспалості і усвідомимо, що ми є синами «дня». Заохочує нас до цього Апостол Павло, який засвідчив: «Ми ж, які належимо дневі, будьмо тверезі, надягнувши броню віри та любови й шолом надії на спасіння» (1 Сол 5, 8).

Священик духовно сильний є міцним господарем своєї душі і опікуном душ інших. Він знає цінність свого покликання. Його сьогодення просякнуте міцною надією на Бога, яка вирішує все. Живучи цією надією він заступається за грішників, тому що добре знає, що він належить до числа тих, котрі перші потребують навернення. Священик є слугою пасхального ранку: «Першого дня тижня Марія Магдалина прийшла до гробниці ранесенько, як ще не розвиднілось, аж бачить – камінь відкочено від гробниці» (Ів 20, 1). Є сторожем перемоги Христа над злом і темрявою, свідком перемоги Добра над князем цього світу. Він весь переповнений цією надією на остаточну перемогу Спасителя, адже щодня чує від Христа слова: «Чого стривожились? Чого ті сумніви постають у серцях ваших?» (Лк 24, 38). Священик не повинен боятися світу, але бути світлом світу. Колись Авраам торгувався з Богом про порятунок Содому. Господь Бог був готовий зберегти то гарне і багате місто навіть задля десятьох праведників (пор. Буття 18, 22-32). Варто зауважити, що то не Господь перериває розмову прохання, але Авраам; напевне, тому що завагався, засумнівався у величність Божого милосердя, все це виходило поза межі людської логіки... Безсумнівно!

Тим Часом Павло називає Бога «Отцем усякого милосердя і Богом усякої втіхи» (2 Кор 1, 3).

Одного дня Христос, вирушаючи до Єрусалиму, мусів переходити через Самарію. Вислав, отже, декількох своїх учнів, щоб підготували Йому місце для перебування в тамтешніх містечках. Коли їх не прийняли, то учні казали до Ісуса: «Господи, хочеш – ми скажем, щоб вогонь зійшов з неба і пожер їх» (Лк 9, 54). Чи не зачасто сьогодні священик є зваблений сильною спокусою «кидати вогнем» на тих, які його не приймають, відвертаються від нього і Церкви, які його переслідують, тим часом Ісус забороняє це робити, кажучи йому вдатися до «іншого місця». (Перевірмо, чи у наших гоміліях не занадто присутній дух репресивної моралі?)

Священик, який говорить «кинь вогонь», бачить в людині перш за все носія зла, житло гріха, вогнище несправедливості, забуваючи при тім, що кожен з людей є дитиною Божою, а той, який прийняв хрещення і миропомазання став наділеним додатково особливою ласкою того, щоб взяти участь в єдиному священстві Ісуса Христа.

Священик мусить вірити в добро, в його силу і остаточну перемогу, оскільки цього вимагає від нього Господь, показуючи своїм життям, як це робити. Завданням священика не є засуджувати слабших, але їм допомагати, побуджувати їх на добро, скріплювати добром тих, які ще не зазнали добра.

6. У молитві за всіх

Спокуса поділів є великою спокусою, але ще більшу є спокуса «пакетування» людей у відповідний ящик власної «невдоволеності» – з «позначеними» людьми вже більше не розмовляє, не веде з ними творчого духовного діалогу, але переходить мовчки, байдужий до них, або, навпаки, полемізує, оскільки десь собі подумки припустив, що ці особи і так пропащі або не навернуться. Який вихід з цієї ситуації?

Розв’язкою може послужити нам євангельська ідея навернення, яка випливає від Христа, як Господа історії і Спасителя кожної людини. Священик – є людиною, яка постійно своєю особою приводить все знову до Бога. Дуже важливими є у даному контексті слова Апостола Павла: «Я став для юдеїв як юдей, щоб юдеїв придбати; для тих, що під законом, я став як під законом, – хоч сам я не під законом, – щоб тих, що під законом, придбати. Для тих, що без закону, я став як без закону, хоч я і не був без Божого закону, бувши під законом Христовим, щоб придбати тих, які без закону. Для слабких я став як слабкий, щоб слабких придбати. Для всіх я став усім, щоб конче деяких спасти. Усе я роблю заради Євангелії, щоб став я співучасником її» (1 Кор 9, 20-23). Павло висловлює дуже важливі слова. Священик Ісуса Христа – є особливим свідком Божої любові.

Добрий священик пам’ятає, що не став післаний, щоб зрізувати кукіль, але доглядати за зростом пшениці. Повинен сіяти і підливати, про зростання натомість піклується вже сам Господь (пор. 1 Кор 3, 6). Священик не є більший від Вчителя, а Той не дозволяє слугам збирати бур’ян «щоб, виполюючи кукіль, ви часом не повиривали разом з ним пшениці» (Мт 13, 29). Отож, ми Слуги Христові, потребуємо покори, щоб не протестувати проти рішення Господа, не виправляти Його дій на власний спосіб, як нам видається. Воскреслий Господь, посилаючи своїх учнів у світ, чітко сказав: «Дана мені всяка влада на небі й на землі. Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт 28, 18-20). Христос не вислав учнів з метою нищення світу, але його навернути.

Щоб навернути (себе і інших), щоб не втратити віру в Бога і саму людину, потрібно просити надприродної сили у Бога. Священик, який любить своє покликання, любить також тих, до яких є посланим або ще буде посланий. Люблячи їх, молиться за них, готовий за них терпіти, посвячуватись для них, одним словом, завжди готовий «підставляти власну шию» за грішників. У євангельському священстві не річ у тім, скільки вогню священик вміє стягнути з неба на голови грішників, але скільки зуміє «підставити свій карк», бо вірить, що Божа мудрість перевершує його пізнання, що Божі плани виходять поза рамки його приватних планів. Адже знає, що сказав Господь: «Думки бо мої – не ваші думки, і дороги ваші – не мої дороги» (Іс 55, 8).

7. Священик – людина живої віри

Застановімся на хвилинку над таємницею віри, бо у її світлі народжується в серці людини бажання простувати за голосом Того, Хто кличе прийняти дар покликання.

Чим є віра? Віру не можна звести лише тільки до раціональних висновків про правдивість догм, які не завжди даються у повній мірі доказати. Справжня віра є чимсь значно глибшим – це дар безмежної довіри до Бога. Вимір такої довіри бачимо чітко в історії Авраама, від якого розпочинається особлива історія приятельства Бога з людьми, якого теж Біблія називає батьком віруючих (пор. Буття 4, 12). «Вийди з землі твоєї, з твоєї рідні, і з дому батька твого в край, що його я тобі покажу. А я виведу з тебе великий народ і поблагословлю тебе; та й зроблю великим твоє ім'я, а ти станеш благословенням. Благословитиму тих, що тебе благословляють, і проклинатиму того, хто тебе проклинає. Тобою всі племена землі благословлятимуться» (Буття 12, 1-3). «І повірив (Аврам) Господеві, й він зарахував йому те за праведність» (Буття 15, 6).

Авраам повірив, що Той, Хто до нього говорить є Бог, тому залишив все, мабуть доробок багатьох поколінь, і пішов за голосом Господа. Стає бездомним мандрівником лише заради Бога. Лист до Євреїв пізніше висловить: «Вірою Авраам, покликаний, послухався і вийшов до краю, що мав , узяти у спадщину, і пішов, не знаючи, куди йде. Вірою він перебував у обіцяній землі, як у чужій, живучи у наметах з Ісааком та Яковом, спадкоємцями, як і він, тієї самої обітниці. Бо чекав міста з непохитними основами, якого Бог будівничий і засновник. Вірою і сама Сара дістала силу прийняти насіння, дарма що вже була похила в літах, бо вважала вірним того, хто дав обітницю» (Євр 11, 8-11).

Довіряючи Богові і вірячи Його слову, Авраам погодився на незнане майбутнє. Повірив, хоч по-людськи його віра перечила будь-якій надії. Писав Апостол Павло: «Він, проти надії надіявшись, повірив, що стане батьком багатьох народів» (Рим 4, 18). Для Авраама віра була дорогою, його життєвою долею. Чи вела вона в невідоме? Якщо, по-людськи думаючи, то — так, але не так, як думає Господь. Пішов нею також Ісус, який «навчився з того, що витерпів, значення послуху» (Євр 5, 8) і з тих пір Він є «засновник й завершитель віри» (пор. Євр 12, 2). У текстах Нового Завіту слово віра є синонімом до наслідування Христа, щоб перебувати в Бозі.

8. Свята Літургія

Безсумнівно, кожен священик на дорозі віри в найбільшій мірі переживає своє священство в кожній Святій Літургії так, як навчає останній Собор: «В туземній Літургії беремо участь, насолоджуючися вже й у тій небесній, що відправляється в святому місті Єрусалимі, до якого ми, немов прочани, мандруємо; де Христос сидить по правиці Бога, – служитель святині та справжнього намету; з усім множеством воїнства небесного ми співаємо гимн прослави Господеві; вшановуючи пам’ять святих, ми надіємось мати з ними якусь участь та спільність; очікуємо Спасителя, Господа нашого Ісуса Христа, поки не з’явиться він як наше життя, а ми з ним – з’явимося в славі» (Sacrosanctum Concilium, 8).

У кожній Літургії священик повертається до вихідної точки, початку свого паломництва, до місця зустрічі з Тим, який покликав його по імені, даючи попробувати зі своєї живої присутності небесного солоду вже тут на землі.

Літургія – є вершиною життя священика, вона є Таворською Горою, де небо поєднюється із землею, а земля з небом, де Бог розмовляє з людиною, а людина не вмирає, оскільки отримує вічне життя. У літургії священик переживає особисту зустріч з Христом, який терпів і зазнав смерті на хресті, а як Вокреслий, Господь живе між нами і дається нам під час Євхаристії у надмірі. Приступаючи до святого причастя священик споживає Господа, який перемінює його нутро, удосконалює і освячує його.

Кожне святе причастя є прийняттям Господа і одночасно пожертвою того, хто її приймає. Першу жертву складає Христос, але разом з Ним складає її також священик. Тим самим священик ділиться собою і годує інших. Як «Alter Christus» священик жертвується для Ісуса, щоб ми воскресли на вічність, щоб могли через Господа безперервно діяти, вживаючи Його серце для любові, Його слова до голошення Доброї Новини, ноги до благовісті надії, руки для чинення добра. Його духовну повноту чудово виражає наша східна літургія. В Літургії священик призиває в епіклезі Святого Духа, щоб наступила переміна хліба і вина силою Христових слів.

Цей самовідданий аспект Господньої Вечері священик старається переносити у практику щоденного життя, запитуючи себе: що я можу сьогодні пожертвувати Господеві, щоб поєднатися ще міцніше з Його жертвою? Як присвятити себе, щоб через мене і в мені міг рости Христос, щоб через мене міг рости в інших душах?

9. «Святеє Святим»

«В Літургії, зокрема в Євхаристії, немов із джерела, витікають на нас ласки та з найбільшою успішністю осягається освячення людей у Христі, і Боже прославлення, до якого, немов до мети, зміряють усі інші діла Церкви» (Sacrosanctum Concilium, 10).

Літургія – є школою жертви, священство є також школою святості. Христос учив служити і посвячуватися один одному, що є плодом святості. Актуальними є слова Книги Левит, якої автор закликав Ізраїльський народ до святості: «Господь сказав Мойсеєві: Промов до всієї громади синів Ізраїля і скажи їм: Святими ви мусите бути, бо я - святий, Господь, Бог ваш» (Лев 19, 1-2). У цім завданні до нього приходить Святий Дух, даний Воскреслим Христом, який у Святій Літургії перетворює його зісередини. У Літургії Св. Івана Золотоустого, перед початком Євхаристії, священик призиває присутність Духа такими словами: «Царю Небесний». Подібними словами, просить Святого Духа після Великого входу, взиваючи: «(...), щоб вселився Дух благодаті Твоєї благий у нас, і на цих дарах, що перед нами, і на всіх людях Твоїх». Також священик після євхаристійного освячення молиться: «Просимо і молимо, і благаємо, зішли Духа Твого Святого на нас і на ці дари, що перед нами (...)».

Священик гарячим серцем переконливо просить, щоб ми прикликали Духа Святого, щоб Він зійшов найперше на нього і віруючих, а потім на покладені на престолі Дари та перемінив їх в Тіло і Кров Ісуса Христа. Дух, якого прикликає священик, приходить, щоб те, що гріховне очистити, що слабке зміцнити і що не святе, зробити святим. Божа переміна торкається спочатку особи священика, а потім обіймає святі дари хліба і вина, які стають Тілом і Кров’ю Христа. Дуже потрібно мати живу і гарячу віру, щоб ми як священики хоч частково зрозуміли це велике таїнство. Навіть тоді, коли віра священика слабка і не вміє «обійняти» величини цього Таїнства, то йому на допомогу приходить Церква, доповняючи його віру. Від священика вимагається тоді тільки одного, щоб пробудив у собі намір священнодійства, яке чинить Свята Церква.

У служінні Святої Літургії священик відновляє обітницю особистої святості і одночасно щораз міцніше зобов’язується до неї, дозволяючи, щоб Божа ласка щораз більше обіймала його серце, думки, слова і вчинки, щоб з кожним днем ставав подібнішим і ближчим до Христа.

10. Присутність Марії

У нелегкій пророчій місії священик ніколи не є сам. Христос залишив йому Пречисту Діву Марію, віддаючи йому Її за Матір. Описав цю подію наочний свідок, Апостол Іван: «А при хресті Ісусовім стояли його мати, сестра його матері, Марія Клеопова та Марія Магдалина. Бачивши Ісус матір і біля неї учня, що стояв, - а його ж любив він, - мовить до матері: «Жінко, ось син твій.» А тоді й до учня мовить: «Ось матір твоя.» І від тієї хвилі учень узяв її до себе» (Ів 19, 25-27).

Священича духовність не може бути визнана повною, якщо не бере серйозно до уваги заповіт розп’ятого Христа, який хотів доручити Матір улюбленому учневі, а через нього і всім священикам, покликаним до продовження Його спасительної справи. Своїм життям Марія показує найкраще красу і святість Церкви, як спільноти без дефекту і зморшки, яка є вся свята і непорочна (пор. Еф 5, 27 «щоб появити собі Церкву славну, без плями чи зморшки або чогось подібного, але щоб була свята й непорочна»).

Споглядаючи на святість Марії, наслідуючи Її віру, покору, Її безмежну відданість Синові і ревну співпрацю з Божою ласкою, — все це вказує священикові на ідеал, до якого він повинен прямувати через ревне піклування про власне спасіння і ревну службу спільноті, до якої він став посланим.

Нагадує про це останній Собор, коли в Декреті про служіння і життя священиків у сучасному світі каже таке: «Подивугідний взір такої здібності! знаходять вони завсіди в Пресвятій Діві Марії, яка - під проводом Святого Духа - себе цілу посвятила таїнству людського Відкуплення; тому пресвітери нехай синівською пошаною і набожністю почитають і люблять цю Матір Найвищого і Вічного Священика й Царицю Апостолів та Покров їхнього служіння» (Gaudium et Spes, 18).