Історія Чину
У Східніх Католицьких Церквах існує кілька чинів, які походять з традиції св. Василія Великого. Це: Василіяни з Ґроттаферати біля Риму в Італії (італогреки); Василіяни Найсвятішого Спасителя, Василіяни св. Івана Христителя (соарити), Василіяни Аліпіньці - ці три належать до Мелхітської Церкви. Існує також Згромадження св. Василія латинського обряду. Однак у Польщі і цілій Центрально-Східній Європі є знаний тільки Василіянський Чин св. Йосафата, про котрий тут іде мова.
Засновником Чину вважається св. Василій Великий (329-379), Єпископ і Доктор Церкви, один з найвизначніших Отців Східної Церкви. По сьогодні його Правила (Ширші і Коротші) разом з іншими аскетичними творами становлять основу Правил Чину, хоч в понад тисячолітній історії спосіб життя василіянських монахів підлягав певним змінам. До найбільш відомих реформаторів чернечого життя належать: св. Теодор Студит (760-826); св. Теодосій Печерський (†1074); св. Йосафат Кунцевич (1580-1623) разом з київським митрополитом Йосифом Велямином Рутським (1574-1637). Який був безпосереднім засновником чину, як організованої структури.
Монаше життя на Україні, в типовій для Сходу формі, своїм корінням сягає аж до часів князя Володимира Великого (980-1015), коли то в печерах на околицях Києва поселилися перші монахи. Найбільший вплив на розвиток цього життя мали св. Антоній Печерський (†1073) i його послідовник - св. Теодосій Печерський (†1074). Після татарських наїздів, що в половині ХІІІ століття знищили Київську Русь, монахи шукали собі місця на північних і західних теренах краю, закладаючи нові монастирі. Таким чином вони дісталися до Галицько-Волинського князівства, яке внаслідок різних історичних подій увійшло в границі Польського Королівства і Великого Князівства Литовського.
Велику роль у формуванні монашого життя в Київській Митрополії, після відновлення єдності з Католицькою Церквою, відіграли Київський Митрополит Йосиф Велямин-Рутський i св. Йосафат Кунцевич, що на початку XVII століття провели грунтовну реформу тогочасного монашого життя, надаючи йому структуру сучасних чинів, впроваджуючи централізацію монастирів. Таким чином з взаємно незалежних перед тим василіянських монастирів, підлеглих владі місцевого єпископа, створено Чин в сьогоднішньому розумінні даного слова.
Так сформований Чин Святого Василія Великого динамічно розвивався в XVII i XVIII століттях, про що свідчить хоча б той факт, що після скасування Отців Єзуїтів в Польщі в II половині XVIII ст. василіяни перебрали провід численних єзуїтських шкіл і гімназій.
Василіянський Чин значно потерпів після розборів Польщі. На російській території був цілковито і остаточно зліквідованих, натомість, не без труднощів, перетривав в мажах австрійських. Однак в другій половині XIX ст. стало необхідним його оновлення. Реформу провели Отці Єзуїти. Започатковано її в монастирі в Добромилі в 1882 році, звідти й її назва - Добромильська реформа. Після реформи василіяни знову широко розвинули діяльність місійну і реколекційну, душпастирську і видавничу, а також наукову.
Після I Світової війни більшість василіянських монастирів опинилися в межах ІІ Речіпосполитої. В країнах радянського блоку офіційна діяльність Чину була перервана. Всюди, за винятком Польщі, Чин оголошено поза законом, і він мусів зійти в підпілля. Протягом багатьох років василіяни проходили формацію, молилися і діяли як світські люди. Багато ченців засуджено на заслання і до в’язниць. Два єпископи-василіяни склали найвище свідчення вірності Богові і Церкві - свідчення мучеництва. Таке свідоцтво складали василіяни на Україні, в Чехословаччині, в Румунії і Угорщині.
В Польщі після війни залишився лише однин василіянський монастир – у Варшаві, на вул. Mедовій 16. Цей монастир став основою відродження василіян у Польщі.
До того часу розвинулися і зміцніли Провінції, котрі постали за океаном серед української греко-католицької еміграції – в Сполучених Штатах Америки, Канаді, Бразилії, Аргентині. Саме вони перебрали на себе відповідальність за збереження Чину в цій новій важкій ситуації.
Після II Світової війни василіяни в Польщі передусім займаються душпастирською працею серед греко-католиків, які 1947р. внаслідок депортаційної акції "Вісла", опинилися на так званих Ziemiach odzyskanych.
У 1959 році в варшавському монастирі відновлено діяльність новіціяту, і з того часу в ньому відбувають монашу формацію нові покоління василіян. Спільнота почала зростати. В 1961 р. засновано резиденцію в Перемишлі, в 1977 р. - в Венґожеві, в 1982 р. - в Колобжеґу. В році 1983 резиденцію у Венгожеві піднесено до ранги канонічно заснованого дому й дотеперішню Протоархимандричу Делегатуру в Польщі канонічно перетворено у Містопро­вінцію. 1990 року створено резиденцію в Кентшині. В 1975-1983 роках отці василіяни мешкали також в Старґарді Щецінськім, а в 1985-1991 – в Ольштині, обслуговуючи греко-католицькі парафії в тих містах і околицях; пізніше їх передано греко-католицьким єпархіяльним священикам.
На початку дев’яностих років, по упадку комунізму, варшавський монастир з метою допомоги для василіянських Провінцій в Україні, Словаччині та Румунії, почав приймати молодих ченців з даних країн. Студенти навчаються на варшавському Папському Богословському Факультеті, приготовляючись до священства. Випускники після закінчення студій і прийняття свячень працюють у власних провінціях. Після повернення Чинові церкви і монастирських приміщень в Перемишлі (1991 р.), після проведення необхідних ремонтів, в 1997 році відкрито другий монастир.
В даному часі Василіянська Провінція в Польщі складається з чотирьох монастирів ( Варшава, Венгожево, Перемишль, Кентшин), і нараховує 18 членів, серед яких 13 отців, 1 диякон і 2 братів; отці обслуговують 10 греко-католицьких парафій, двоє працюють на Україні, а двоє перебувають в Римі. З Провінції походять також двох єпископів: владика Василій І. Медвіт, Єпископ-помічник Донецько-Харківської Екзархії в Україні і владика Володимир Р. Ющак, єпископ Вроцлавсько-Ґданьської Єпархії Греко-католицької Церкви в Польщі.
Герб Чину
Чернече виховання


1. Вступне випробування - Перший рік після вступлення до Чину призначений на загальне пізнання уставу монастирського життя. Вступник, під проводом призначеного йому монаха, має можливість перевірити та утвердити своє християнське покликання.
2. Новіціят – Послушництво - Відтак вступник приймає монаший підрясник, але ще не складає чернечих обітів. Під час новіціяту відбувається введення в духовне життя Чину, а особливо в практику монастирських молінь. Одночасно послушник пізнає монаші правила та спосіб їхнього зберігання.
3. Тимчасова професія - Після новіціяту наступає складення обітів чистоти, послуху і убожества. Обіти є тимчасовими, тому що складається їх на час одного року і звичайно відновлюється їх протягом п’яти років. Чернець, який в тому часі вирішив залишити Чин, може це зробити без жодних перешкод після закінчення року від складення тимчасової професії. У часі тривання тимчасової професії ченців призначують до робіт та навчання згідно з їхніми даруваннями. Кандидати до священства розпочинають студії, а брати проходять необхідні спеціалізовані курси, або виконують призначені їм у спільноті обов’язки. Закінчення новіціяту не означає, що чернець осягнув уже повноту монашої досконалості. Тому, в часі тривання тимчасової професії, чернець і надалі поглиблює своє молитовне життя та здобуває досвід у зберіганні чернечих обітів під проводом досвідченого монаха.
4. Довічна професія - Звичайно, після п’яти років тимчасової професії, коли чернець осягнув внутрішнє переконання щодо свого покликання і здобув відповідне знання та духовний досвід, він складає довічну професію, яка зобов’язує його аж до смерті. Після складення довічної професії, відповідно приготовлений чернець, сам оберігає своє серце, поглиблює молитовний зв′язок з Богом і виконує Його волю. Зате настоятель монастиря є для новомонашествуючого співбратом – помічником на шляху до Царства Небесного.

Діяльність
Діяльність Василіянського Чину

Василіянські спільноти керуються правилом святого Василія Великого, який каже: “Усьому свій час і пора, є час на молитву, псалми та інші духовні справи. Серед ручної роботи ... можна серцем прославляти Бога” (ШПр. 37, 2).
У щоденному монашому житті особливе місце займає Божественна Літургія та Церковне Правило. Спільні молитви визначають розпорядок дня у монастирі та духовно формують членів спільноти
Окрім Церковного Правила, важливе місце займає келійне правило, Богомислення – роздумування над словом Божим, читання Святого Письма, творів Святого Василія Великого та Отців Церкви. У вільний час, коли не має молитов, ченці виконують різні роботи, доручені Ігуменом монастиря.
Основним виміром духовного життя у Василіянському Чині є любов до Бога, яка здійснюється у любові до ближнього: “Хто любить ближнього здійснює заповідь любові до Бога, який сприймає цю любов, як виявлену Собі” (ШПр. 3, 2).
Василіянські ченці не займаються якоюсь особливою формою активної діяльності. Любов до ближнього здійснюється, в основному, у монастирській спільноті, а також у моліннях за всіх людей. Однак, ведені цією любов’ю монахи, за благословенням Настоятеля, іноді залишають свої монастирі щоб, згідно зі своїми особистими даруваннями, служити Церкві в тому, де існує така необхідність. Звідси, як у минулому, так і сьогодні, Василіяни є душпастирями, сповідниками, місіонерами, друкарями, педагогами та публіцистами.
Найвищим настоятелем Чину є Протоархимандрит, який має свій осідок у Римі. Чин утворюється з Провінцій, якими управляє Протоігумен. Сьогодні існують провінції в Аргентині, Бразилії, Канаді, Польщі, Румунії, Словаччині, США, Україні та Угорщині. Більшість василіянських спільнот діє в Українській Греко-католицькій Церкві, а також в інших Східних Католицьких Церквах свого права – sui iuris (Румунія, Словаччина, Угорщина). Настоятелем монастиря є Ігумен.

У Польщі Василіяни працюють в таких парафіях: Асуни, Бані Мазурські, Гіжицько, Кентшин, Круклянки, Варшава, Венгожево.

Таворські Зустрічі
Таворські Зустрічі



Коротка історія «Таворських Зустрічей»

Уже в 1992 році Василіани Венгожевської обителі розпочали систематичну душпастирську працю з молоддю. Їм допомагали також василіанські ієромонахи з Кентшинської обителі. Натхненником праці з молоддю і першим організатором зустрічей був ієромонах Григорій Столиця ЧСВВ. Перша дводенна зустріч молоді відбулася 13-14 червня 1992р. в Байорах Малих, на яку прибуло більше ста осіб. Спочатку молодіжні табори, з’їзди, реколекції відбувалися декілька разів у рік, і проводилися у різних місцевостях. Пізніше молодіжні «Таворські Зустрічі» почали відбуватися в місцевості Асуни, де місцевий греко-католицький парох, ієрм. Тимотей Феш ЧСВВ придбав будинок школи для ведення душпастирської праці з молоддю.
Від березня 2005 року «Таворські Зустрічі» відбуваються у василіанському монастирі у Венгожеві. Духовним опікуном зустрічей є ієромонах Ігор Гарасим ЧСВВ, якому допомагають Василіяни з місцевого монастиря.

Короткий нарис історії василіанського монастря у Варшаві
Короткий нарис історії василіанського монастря у Варшаві
1767 року василіани отримали дозвіл на будову монастиря у під варшавському тоді Уяздові, яка однак, із-за різних причин, ніколи не була завершена, хоч і закладено було фундаменти.
1780 року, декретом від 30 січня, новообраний київський митрополит Язон Смогожевський потвердив надання василіанам частини митрополичої площі від вул. Мйодової, вчинене попередником у 1761 році, та пообіцяв допомогти василіанам у будові церкви. Тоді справи скорим темпом почали посуватися уперед: 12 травня 1781 року посвячено і закладено наріжний камінь, а по трьох роках, 25 серпня 1784 року відбулося урочисте посвячення нового храму і цілого монастиря. Наступного дня, на Успіня Пресвятої Богородиці у храмі відслужили першу Божественну Літургію у грецькому обряді.
Після останнього розбору Польщі 1795 року Варшава попадає у російську займанщину.
1864 року царським указом з 28 листопада була скасована василіанська холмська провінція, до якої з 1810 року належав монастир, однак сам монастир, як одинокий, проіснував ще вісім років і був скасований у 1872 році, а церква, як парохіальна проіснувала до 1875 року, коли то перетворено її на православну церкву. Православні володіли нею 40 років.
В ході подій під час І світової війни в серпні 1915 року російське військо залишило Варшаву і зразу гурток грекокатоликів, жителів Варшави, під проводом колишнього дяка Петра Родюка, почав заходи з метою повернення їм храму. До Варшави повертається о. Гавриїл Фурман (Ніцкевич), василіанин, який жив у варшавському монастирі ще до його ліквідації, і вони обидва з П. Родюком, з дозволу уряду міста, замешкали в будинку при Мйодовій 16. В неділю 12 березня 1916 року о. Гавриїл в каплиці на другому поверсі відслужив першу Службу Божу в греко-католицькому обряді. У церкві ще дальше служили православні, які віддали її греко-католикам щойно 12 червня 1917 року.
6 вересня 1918 року о. Гавриїл Фурман ЧСВВ помер. Після його смерті церкви (й монастиря) не вдалось зберегти за василіанами, хоч представник Львівського Протоігумена приїхав у цій справі до Варшави. З того часу церквою повністю стали завідувати римокатолики.
Галицькі василіани чинили заходи, щоб відвоювати для Чину монастир і церкву, які закінчилися успіхом через 11 років: 20 листопада 1929 року Архієпископ Варшавський Кард. Олександр Каковський видав декрет, яким передав церкву василіанам, а 1 січня 1930 року о. Степан Решетило ЧСВВ отримав акт призначення на завідателя монастиря і церкви у Варшаві. Велика в цьому заслуга тодішнього Апостольського Нунція у Польщі, Франциска Мармаджджі.
У 1931 році о. Степан Решетило ЧСВВ став Протоігуменом і виїхав до Львова. Декретом з 17 серпня 1931 настоятелем до Варшави призначив о. Павла Пушкарського ЧСВВ. Його заходами, знов за сприянням Апостольського Нунція Франциска Мармаджджі, при церкві постає греко-католицька парафія. Декрет заснування парафії, а також декрет з 17 квітня 1938 року, яким її парохом призначується о. Павло Пушкарський ЧСВВ, видає не Митрополит Греко-Католицької Церкви, Андрей Шептицький, а Архієпископ Варшавський, Кард. Олександр Каковський.
Варшавські грекокатолики втішалися своєю церквою без перешкод до трагічних днів варшавського повстання в серпні 1944 року. В ночі з 12 на 13 серпня на монастир падають німецькі бомби, які замінили храм і монастир у руїну, а під їх звалищами згинули два василіанські монахи: бр. Веніямин Клачинський та о. Климентій Керницький. Інші замешкали в орендованій квартирі при вул. Ґурносьлонській та, після війни, почали нелегке діло відбудови знищеного храму і монастиря.
25 вересня 1949 року їх посвячення довершив Примас Польщі Кард. Стефан Вишинський. Слід зазначити, що тоді греко-католицькі єпископи з Перемишля були вже арештовані і передані польським комуністичним урядом радянській владі, а Греко-Католицька Церква була заборонена. У церкві офіційно можна було служити богослужіння тільки в латинському обряді. У ці важкі часи варшавські монахи не уникнули арештування й ув’язнення. Парох, о. П. Пушкарський, був ув’язнений більше двох років – з половини грудня 1952 по 16 березня 1955 р.
Дозвіл на греко-католицькі богослужіння комуністична влада почала давати щойно з кінцем 1956 року. У варшавському храмі ці богослужіння відновилися у квітні 1957 року, в чому немала заслуга о. Бориса Балика ЧСВВ. З цього часу вони служаться безперервно по сьогоднішній день.
Після о. Павла Пушкарського ЧСВВ варшавську парафію очолювали: о. Родіон Барабаш (1953-1965), о. Йосафат Романик ЧСВВ (1965-1985), о. Мелетій Білинський ЧСВВ (1985-1989), о. Василь Медвіт ЧСВВ (1989-1991; 1992-1994), о. Ігор Гарасим (1991-1992), о. Володимир Ющак ЧСВВ (1994-1999), о. Марко Скірка ЧСВВ (1999-2003). Від жовтня 2003 року – о. Петро Кушка ЧСВВ.

{becssg}2008/53{/becssg}