Люди

historia_cerkwi_pro_maluszek_copyВиготовлено на основі звукозапису розмови о. Бориса Балика ЧСВВ з о. Василем Гриником з дня 23.09.1976р. і 4.11.1976р., що зберігається у Василіанському Архіві в Варшаві (ВАВ), Фонд ХІV, справа 6, один. 4,1 і 4,2.

Вбивства інших священиків та мирян

Вбили також (1944р. о. Мирона – І.Г.) Камінського з Миротина. Він був сотрудником в Ярославі і приїхав попрощатися з мамою, та не доїхав додому. Його вбив сусід, щоб він не одідичив маєтку Камінських в селі, де парохом був о. (Ілля – І.Г.) Федевич, к. Каньчуги, – там вже проповідь по-польські треба було говорити. А о. Білик втік з Ярослава.

Там також по дорозі до Канчуги вбили о. (Іллю – І.Г.) Федевича. І також вбив його сусід поляк на дорозі. Він пустився за отцем Федевичом і вбив.

Страшно побито о. (Теодора – І.Г.) Ярка з Полнятич, так що він не міг сісти. Так його побито при переслуханню. Потім його син священик, що переїхав на тамтой бік, приїхав за батьком. Я йому позичив гроші, він викупив о. Ярку і взяв на тамтой бік. Вони були в парохії Торки к. Сокаля і там, здається, що оба пропали [інформація не підтверджена – І.Г.].

Коли йде про о. (Михайла) Плахту, то він був у селі Сурохів. Він там пішов з села Чернева, де був завідателем. [...] Потім на його очах застрілили сина, а потім також жінку, але не знаю, чи також на його очах. Їх помордували і закопали до тепер не знати де.

Add a comment

historia_cerkwi_kop2_copyВиготовлено на основі звукозапису розмови о. Бориса Балика ЧСВВ з о. Василем Гриником з дня 23.09.1976р. і 4.11.1976р., що зберігається у Василіанському Архіві в Варшаві (ВАВ), Фонд ХІV, справа 6, один. 4,1 і 4,2.

Друга Світова війна – вбивства духовних і світських осіб

В 1939 році, коли радянські війська зайняли Перемишль, вони зразу зайняли Семінарію і я мусив випровадиться з будинку. Вони знищили бібліотеку і каплицю. В бібліотеці - попалили книжки. Тоді я замешкав в (будинку) капітули. У 1939-1941 (роках) не було можливо відновити Семінарію. Але в капітулі була «стара семінарія». Там відбувалися виклади для богословів і, між іншими, я також провадив виклади. Вже за німців ми могли відновити Семінарію у властивому будинку.

Під час німецького заряду я не пам’ятаю, щоб арештували якогось греко-католицького священика в Галичині. А на Лемківщині арештували нашого пароха Ждині, о. (Володимира – І.Г.) Ардана. То був великий математик, який вчив в гімназії. Але це була якась справа з грішми. Щось там в нього знайшли, він гендлював, чи щось такого. Також виселили о. (Івана) Полянського, о. Євгена Хиляка з Криниці. Їх було щось трьох, і німці їх виселили в Кіелєцьке. [...]

В часі війни в Уйковичах польське підпілля вбило о. Івана Сорокевича в 1945р (отець загинув 3.03.1945 – І.Г. ). разом з жінкою Константиною. Я його поховав. Серед ночі напали на його плебанію.

Add a comment

historia_cerkwi_2Виготовлено на основі звукозапису розмови о. Бориса Балика ЧСВВ з о. Василем Гриником з дня 23.09.1976р. і 4.11.1976р., що зберігається у Василіанському Архіві в Варшаві (ВАВ), Фонд ХІV, справа 6, один. 4,1 і 4,2.

Про целібат священиків

Коли я почав вчити в 1923р., тоді ще не було целібату і тоді на кожному році було біля 20-30 богословів. Коли впроваджено целібат (1925), тоді на кожному році було по кілька богословів. В 1930 році було вже мало, десь так біля 10 на році (курсі). Число богословів почало зростати біля 1935р.

Коли в 1925р. Преосвщ. Коциловський впроваджував целібат, він радився професорів. Він кликав професорів одинцем і запитував про (їхню – І.Г.) думку. Більшість професорів була за целібатом. Сам єпископ мотивував (це) тим, що немає серед жонатих священиків таких, які могли б провадити Семінарію. Крім того, що Рим напирає, бо боїться, що як буде війна, то прийдуть москалі і будуть переслідувати нашу Церкву, і тоді багато не витримає переслідування і перейдуть на Православ’я. А целебсам буде легше витримати переслідування, як жонатому.

[...]

Коли в 1925р. впроваджено целібат, то 3 і 4 рік (курси) ще могли оженитися, але 1 і 2 - вже ні. З цієї причини питомці з перших років повиступали і на перших роках не було зовсім богословів. Тоді був свого роду бойкот семінарії з боку священичих синів. Це так продовжувалось аж до часу, коли приїхали наші отці з Риму, тобто до 1928р. Тоді вже число притомців почало збільшуватися.

Add a comment

historia_cerkwi_2Виготовлено на основі звукозапису розмови о. Бориса Балика ЧСВВ з о. Василем Гриником з дня 23.09.1976р. і 4.11.1976р., що зберігається у Василіанському Архіві в Варшаві (ВАВ), Фонд ХІV, справа 6, один. 4,1 і 4,2.

Семінарія в Перемишлі до 1945р

У червні 1922 р. я закінчив семінарію. Вперше я поїхав до брата до Тенетиськ. Там на Івана запросив мене парох Гребенного на празник в Селиськах, в філіальній (дочірній – І.Г.) церкві. Там я, однак, не поїхав, бо дістав телеграму від канцлера (о. Миколи) Грицеляка, щоб на Івана приїхати вже до Перемишля, де я став другим сотрудником при катедрі. Тоді я мешкав в покою на горі, в крилошанина і пароха Богачевського (там, де є тепер дзвіниця, потім город, і те мешкання мав Богачевський). Першим сотрудником був Головач. Я вчив також в польських народних і заводовій школах гр.-кат. дітей. Тоді наша школа Шашкевича ще не була зорганізована, зрештою, там вчив Комарницький. В 1923 р. я почав працювати в Семінарії в Перемишлі як духівник. Кожного вечора я давав точки питомцям (семінаристам). Служби Божі для питомців не завжди я правив, бо це робили настоятелі. Я часом відправляв в неділі. Як духовник я замешкав у Семінарії. Коли я згадую питомців, то не видно було якогось великого мого впливу на (їхнє) зростання в побожності. Я кожного тижня, звичайно в четвер, давав також конференції про душпастирсье життя, а пізніше завели кожного місяця день духовного зосередження, який я провадив. Як духовник я також вчив аскетики, але вони на тому посміхалися. Цю аскетику я вчив з латинського підручника. Духовником я був, доки з Риму не вернув о. (Микола) Денько, тобто до 1931 року.

Add a comment

historia_cerkwi_kop2_copyВиготовлено на основі звукозапису розмови о. Бориса Балика ЧСВВ з о. Василем Гриником від дня 23.09.1976р. і 4.11.1976р., що зберігається у Василіанському Архіві в Варшаві (ВАВ), Фонд ХІV, справа 6, один. 4,1 і 4,2.

Навчання у Перемиській Духовній Семінарії

Я попросив Митрополита перенести мене до Львова, бо так буде мені легше. Однак митрополит (Андрей) Шептицький мене не прийняв, кажучи, що є така домова, що хто з якої єпархії походить, то там студіює, і так я продовжував навчання в Перемишлі. З Кошелева 1920р. я йшов до єпископа до Перемишля […]. По дорозі я ослаб і в Радимні зомлів на станції. При тій нагоді мене зустріла мала забавна пригода. Там були якісь жидівки, а тому, що я мав запущену бороду, вони думали, що і я - жид та говорили до мене по-жидівськи. Аж пізніше пізнали, що я - християнин. Під час тої подорожі в листопаді на Михаїла я записався на богослов’я в Перемишлі. І так на осінь 1920 року я перенісся до Перемишля. У Перемишлі знову не хотів мене прийняти Преосвщенний Йосафат (Коциловський – І.Г.). Він казав: „що з того, що ви іспити маєте, треба (пройти) семінарійне виховання”. Я відповів, що піддамся вихованню, прийду до семінарії і буду побирати виховання. Я пішов до ректора Лакоти, а він сказав мені другий раз здавати іспити. Але казав, що не тепер, бо потрібно комісію. Так то я ще вернув додому. Але, коли повернувся до Перемишля, вже не питали за іспити і прийняли мене на 3-ій рік.

Add a comment

historia_cerkwi_kop2_copy

Виготовлено на основі звукозапису розмови о. Бориса Балика ЧСВВ з о. Василем Гриником від дня 23.09.1976р. і 4.11.1976р., що зберігається у Василіанському Архіві в Варшаві (ВАВ), Фонд ХІV, справа 6, один. 4,1 і 4,2.

[...]

Коли в 1918 р. розпалася Австрія, то я вже вернув на Поділля, де вернув у липні і перебув до жовтня. На Поділлі ми були в Ямполі. Там ми ходили на богослужіння. На жаль, священиком там був польський шовініст, що плював на своїх парохіян за те, що вони не підтримують Костела. Коли я сам в нього сповідався він задавав мені покуту по-польськи. Тоді я йому пояснив, що я як греко-католик не вмію польських молитов, на що він мені відповідав: „Weź sobie modlitewnik i odmówisz litanię”.

Коли розпадалася Австрія мене ще вербували до Гайдамаків, але я сказав, що йду воювати за Галичину з Поляками і так мене відпустили. Початково я повернувся до себе додому до Кошелева. Там я переживав проголошення Незалежності Дмитром Вітовським (політик, сотник Легіону Українських Січових Стрільців, полковник УГА – І.Г.), а опісля зголосився в Жовкві до війська. Моїм комендантом був капітан Яблонський, що походив з Сокальщини. У Жовкві мене послали на мешкання до дуже доброго українця і католика, урядника вже українського староства. Я, перебуваючи в нього, навіть трошка підівчав його сина, що був в віці приблизно 7-го класу. Це була дуже порядна родина, але я, на жаль, не пригадую як вони називалися. В Жовкві на населення великий вплив мали василіани і люди добре ставилися до національного порушення, яке відбувалось. З василіан я пригадую о. (Модеста) Пелеха, до якого я ходив до сповіді.

Add a comment

historia_cerkwi_2Пропонуємо Вам спогади одного із чільних греко-католицьких священиків у Польщі після 1947 року о. Василя Гриника. Спогади отця Василя та декількох інших осіб у 1976 році записав уже покійний наш ієромонах Борис Балик ЧСВВ. Спогади наводимо в оригінальному звучанні лише з деякими правками та пропусками.

Виготовлено на основі звукозапису розмови о. Бориса Балика ЧСВВ з о. Василем Гриником з дня 23.09.1976р. і 4.11.1976р., що зберігається у Василіанському Архіві в Варшаві (ВАВ), Фонд ХІV, справа 6, один. 4,1 і 4,2.

Дитинство і школа

Я народився 27.12.1896 в Кошелів в парафії Нове Село к. Жовкви. Мої батьки називалися Яків і Параскевія Стегній. Батько займався рільництвом. Нас вдома було п’ятеро: Михайло, Лука, Теодозій, що був священиком, старший від мене на 3 роки, одна сестра Анна, а я був наймолодшим. Батько мав 4 морги землі. Наша хата була дерев’яна. В нас була церква в селі Кошелеві, яка була філіальною і належала до парафії в Новому Селі, і там мешкав священик. До школи я ходив в Кошелеві і мушу сказати, що не мав я далекої дороги до школи. Пізніше батько хотів, щоб мене добре вивчити і тому вислав мене до школи до Львова.

Add a comment

fb5b857-amph"Чого тільки люди не понавигадують! Звідки це в Почаївській Лаврі взятися святому, який лікував українських повстанців?" Однак житіє преподобного Амфілохія руйнує стереотипи і штампи про "московських попів" чи "бандерівців-розкольників".

2002 року Свято-Успенська Почаївська Лавра отримала другого (після Йова Залізо, подвижника XVII-го сторіччя) святого - преподобного Амфілохія.

Входження до лику святих - особлива подія в православному світі. За час незалежності в УПЦ МП таких праведників канонізували не більше десяти. Адже доказами святості є й зцілення людей на могилі святого, і його нетлінні мощі - поховане тіло дістається з землі за рішенням Священного Синоду.

Часто перед канонізацією не вгасають суперечки щодо її необхідності, а самі святі за життя зазнають гонінь та утисків з боку власного ж середовища - кліру, монахів та церковної пастви.

Add a comment

W dniu 8 listopada w redakcji tygodnika „Polityka” w Warszawie odbyło się spotkanie nt. „Sprawiedliwi i pominięci. Klemens i Andrzej Szeptyccy”. Debatę współorganizowały Muzeum Historii Żydów Polskich i Fundacja Rodu Szeptyckich. Dyskusja było częścią cyklu poświęconego pamięci Ocalałych i Sprawiedliwych organizowanego przez Muzeum. Tytuł spotkania nawiązywał do faktu, że ojciec Klemens Szeptycki, archimandryta greckokatolickiego zakonu studytów, otrzymał tytuł Sprawiedliwego wśród Naród Świata i Krzyż Komandorski Orderu Odrodzenia Polski, a także został wyniesiony na ołtarze, natomiast zasługi jego starszego brata Metropolity Andrzeja – którego Klemens był bliskim współpracownikiem – do dziś nie zostały należycie ocenione ani przez Kościół katolicki, ani przez Państwo Izrael, ani przez Polskę.

Add a comment

Laudacja z okazji wręczenia Dyplomu

nadanego przez Metropolitę Przemysko-Warszawskiego Kościoła Greckokatolickiego,

Abpa Jana Martyniaka

państwu Danucie i Zbigniewowi Baszkowskim.

Pani Danuta Baszkowska, prezes Stowarzyszenia Pokoju i Pojednania „EFFATHA”, wniosła niewątpliwy wkład w promocję Kościoła greckokato­lic­kiego w Polsce, zwłaszcza na forum ekumenicznym, jako Kościoła „sui iuris”, czyli Kościoła samoistnego i niezależnego, któremu należą się te same prawa, co innym Kościołom działającym w Rzeczypospolitej Polskiej.

W szczególności jej zasługą jest:

1º – Zaangażowanie duchownych i świeckich grekokatolików do aktywnego udziału w comiesięcznych ekumenicznych nabożeństwach organizowanych od 10 lat przez Stowarzyszenie Pokoju i Pojednania «EFFATHA», którego założycielką i prezesem jest Pani Danuta.

2º – Zaangażowanie kobiet greckokatolickich do prac w sekcji kobiet Polskiej Rady Ekumenicznej. Sekcja ta od lat przygotowuje m. in. polskojęzyczne wersje nabożeństw Światowego Dnia Modlitwy (znanego wcześniej pod nazwą „Światowy Dzień Modlitwy Kobiet”). Od tego czasu w biuletynach ŚDM na całym świecie (bierze w nim udział ponad 170 krajów) znajduje się informacja, że w Polsce „do Krajowego Komitetu ŚDM wchodzą przedstawicielki Kościołów zrzeszonych w PRE oraz Kościoła Rzymskokatolickiego i Greckokatolickiego”. Kiedy w roku 2005 liturgię ŚDM przygotowywały kobiety z Polski, w biuletynie obok informacji o Kościołach działających w Polsce znalazła się obszerniejsza informacja także o Kościele Greckokatolickim.

3º – Pani Danuta długo i cierpliwie, z taktem ale i z uporem pracowała nad tym, żeby Kościół Greckokatolicki zaistniał jako odrębny i pełnoprawny Kościół „sui iuris” na europejskim forum, jakim są organizowane periodycznie mniej więcej co dwa lata Zjazdy Gnieźnieńskie. Początkowo napotykała na różne trudności z różnych stron, zarówno ze strony przedstawicieli Komitetu Organizacyjnego ZG jak i niektórych środowisk ekumenicznych. Jednak jej takt, cierpliwość i nieustępliwość doprowadziły powoli do tego, iż na VIII Zjeździe Gnieźnieńskim w marcu 2010 roku delegacja Kościoła Greckokatolickiego została oficjalnie przywitana przez Przewodniczącego PRE, prawosławnego Arcybiskupa Jeremiasza. Kościół Greckokatolicki znalazł należne mu miejsce na forum Zjazdów Gnieźnieńskich.

4º – Nie można nie docenić zasługi Pani Danuty Baszkowskiej w tym, że przedstawiciele Kościoła Greckokatolickiego z Arcybiskupem Metropolitą Przemysko-Warszawskim na czele, zaczęli być zapraszani na równych prawach z przedstawicielami innych Kościołów przez Prezydenta Rzeczypospolitej Polskiej na nabożeństwa ekumeniczne organizowane w styczniu każdego roku w kaplicy Pałacu Prezydenckiego w Warszawie, a także na inne spotkania w tymże Pałacu. Jej wielki takt, zdolności dyplomatyczne i rozległe znajomości odegrały tu wielką rolę.

A wszystko to pani Danuta czyni bardzo dyskretnie, wręcz niezauważalnie, z jakiejś głębokiej potrzeby swego szerokiego serca, zawsze skromie pozostając w cieniu i ciesząc się ze wszystkiego, co dobrego mogła uczynić dla naszego Kościoła. Robiła to bezinteresownie narażając się niejednokrotnie na nieprzychylne uwagi, docinki, a czasem wręcz natrafiając na otwarty sprzeciw. Jednak nie ustępowała, pracując wytrwale nad tym, żeby sprawiedliwie traktowano wszystkie Kościoły, i bardzo jej zależało na tym, żeby nigdy nie pomijano wśród nich także Kościoła Greckokatolickiego, żeby na różnych spotkaniach, zjazdach, nabożeństwach, nasz Kościół był należycie reprezentowany, bo to mu się po prostu należy.

Wszystkie działania Pani Danuty nie byłyby możliwe w takim zakresie i z taką inten­sywno­ścią, gdyby nie otrzymywała zrozumienia i aktywnego wsparcia ze strony swego męża, Pana Zbigniewa Baszkowskiego, człowieka skromnego i cichego, który jednak zawsze ją wspiera, podtrzymuje, zastępuje w obowiązkach domowych, często pełni rolę kierowcy, sekretarza, fotografa, zaopatrzeniowca. Pan Zbigniew był organizatorem kilku wystaw, prezen­tujących poszczególne Kościoły i ich osiągnięcia, organizowanych przy okazji Zjazdów Gnieźnień­skich. Dały one możliwość przedstawienia szerokiej zjazdowej publiczności także Kościoła greckokatolickiego. Wszystko, co powyżej powiedziano, to tak naprawdę ich wspólne dzieło.

Nadmienić trzeba jeszcze, iż Państwo Baszkowscy wychowali czworo dzieci, a obecnie pomagają wychowywać ośmioro wnuków, w szczególności przejmując znaczną część obowiązków związanych z wychowaniem dzieci jednej z córek, od lat poważnie chorej. O ich działalności na rzecz ubogich, bezdomnych, samotnych matek czy innych potrzebujących już nie wspomnę, bo to wykracza poza ramy informacji o ich zasługach dla Kościoła Greckokatolic­kiego w naszym kraju. Skąd biorą siły do tego wszystkiego i jak im wystarcza na wszystko czasu – chyba tylko jeden Bóg to wie.

Na zakończenie dodam jeszcze tylko, że w lipcu 2010 roku małżeństwo Baszkowskich świętowało jubileusz 50-lecia pożycia małżeńskiego.

Dziękujemy Wam, drodzy Jubilaci, za Wasze dobre serca, tak szeroko otwarte dla wszystkich, w tym także dla grekokatolików. Niech wyrazem wdzięczności naszego Kościoła i jego zwierzchnika w Polsce, Ks. Arcybiskupa Metropolity Jana Martyniaka, będzie ten skromny Dyplom, który w jego imieniu przekazujemy wraz z osobistymi pozdrowieniami i życzeniami Bożego błogosławieństwa, które prosił przekazać.

Dziękując, jednocześnie życzymy dużo zdrowia, sił i wytrwałości w dalszej służbie dla dobra Kościoła Chrystusowego i wszystkich wspólnot kościelnych, które wyrastają z Chrystusowej Ewangelii, dla budowania mostów między tymi wspólnotami. Niech dobry Bóg błogosławi i obdarza wszelkimi łaskami Was, Waszych bliskich, nasze Kościoły i wszystkich, których obdarzacie dobrocią i życzliwością Waszych wielkich serc.

Szczęść Boże!

Add a comment