Подія, описана у Євангелії на 17 неділю після Зіслання Святого Духа (Мт 15, 21-28|| Мк 7,24-30), - досить загадкова.

Ось бо Ісус Христос раптом залишає Галилею і подається на північ «в околиці тирську та сидонську», - тобто у поганський край, яким є Фінікія, а ще далі на північ - Сирія. Це, доречі, єдина згадка про те, що Ісус вийшов поза межі Палестини і пішов до поган.

Там зустрічає його жителька «цих околиць – жінка ханаанянка», а євангеліст Марко додасть, що була це «грекиня, родом сиро-фінікійка», - що ще сильніше підкреслює, що жінка була поганкою: людиною далекою від віри в єдиного Бога, яку сповідували ізраїльтяни. Коли візьмемо до уваги цей факт, то не можуть не дивувати нас вирази, якими жінка звертається до Ісуса Христа. Вона ж бо вживає звороти, які добре відомі нам з книг Старого Завіту: називає Ісуса «Сином Давида», «Господом», «паном», - саме так зверталися до Ісуса Апостоли, коли хотіли підкреслити свою віру у його божественність.

Звідки у жінки-поганки такі окреслення? Який зміст вкладала вона саме у ці слова, звертаючись ними до Ісуса? Чи ж би лише повторювала те, що почула в устах інших, коли ті зверталися до Ісуса Христа?

В кінці розмови Ісус з пошаною висловлюється про віру цієї жінки. Але, чи мова йде про віру в сенсі суто релігійному – про визнання божественності Ісуса, чи лише про віру в те, що Ісус - це могутня, сильна а воднораз добра ЛЮДИНА, яка може допомогти?

Друга справа, яка дивує нас - європейців ХХІ століття - це відношення Ісуса Христа до цієї жінки. Тут мусимо усвідомити собі, що подія відбувається у цілком іншому середовищі, поміж людьми зовсім іншої культури і суспільних відносин. Коли не візьмемо до уваги цих обставин, то можемо зовсім неправильно й помилково зрозуміти реакцію Ісуса на волання жінки.

Отож, тоді й у тому середовищі жінка могла звертатися до чоловіків споза своєї родини виключно за посередництвом … чоловіків (мужчин), наприклад – свого батька, або свого чоловіка, брата, чи навіть - дорослого сина. Не личило жінці звертатися до сторонніх чоловіків безпосередньо. Коли б щось подібне сталося, то той, до кого вона зверталася, міг би, а навіть - повинен таке звернення проігнорувати. Тому поведінка Ісуса не була ознакою зневаги й не виходила поза межі тодішніх законів і звичаїв. Учні не здивувалися поведінці Ісуса, а навпаки - вона була для них зовсім зрозумілою й більш того - вони лише просили, аби Ісус рішуче відправив жінку, яка їм вже набридла. Пригадаймо собі сцену розмови Ісуса з Самарянкою з Євангелія від Івана, де автор зазначає, що учні, повернувшись з закупівлі харчів у місті, «дивувалися, що розмовляє він з жінкою». Цілком можливо, що учні могли бути навіть обурені, однак з пошани до вчителя «не спитав (…) ні один: Чого хочеш від неї, або: Чому розмовляєш із нею?» (Ів 4, 27). Цей епізод добре відображає тодішні звичаї і правила у взаємовідношеннях поміж чоловіками і жінками.

Отже факт, що жінка наважилась сама звернутися до Ісуса, може вказувати на те, що вона знайшлась у надто скрутному положенні. Мабуть була вдовою, або самітньою матір’ю, не мала близької родини, залишилася цілковито беззахисною, одинокою із важко хворою донькою на руках, не радила собі із життєвими проблемами, які на неї звалились. Трішки це нагадує вдову з Наїн, про яку Лука говорить: «виносили мертвого сина, єдиного в матері своєї, що була вдовою» (7, 12).

Третє, що привернуло мою увагу в нашому уривку Євангелія, - це смирення і наполегливість жінки, яка, не зражаючись, приймає терпку увагу Ісуса, однак не перестає просити далі і робить це з щирою вірою, що все ж одержить допомогу. При цьому знову варто звернути увагу на дві речі.

1º - порівняння поган до собак, добре знане в єврейському середовищі, в устах Ісуса Христа приймає лагідну форму. Ісус бо говорить не прямо про собак, а про «щенят», що злагіднює вимову переказу, який виходить з уст Ісуса.

2º - висловлювання Ісуса Христа не конче означають відмову допомоги жінці, а радше вказують на чергу, за якою Божа благодать дається людям. Спершу доступ до неї мають сини, діти, - тобто члени вибраного народу, нащадки Авраама, Ісаака і Якова, а щойно опісля - інші народи. І тут Ісус робить виняток: вже тепер благодать отримує поганка - дочка іншого народу. Опісля Ісус виразно накаже апостолам: ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи (Мт 28, 19).

Жінка із смиренням приймає уваги Ісуса, погоджується з ними, однак і далі наполегливо благає про поміч.

Чи не смирення і наполегливість спричинилися до того, що отримала саме те, про що просила?

А, чи нам вистачає смирення і витривалості у наших молитвах?