Bazylianie

_Леся Романчук

РОЗДІЛ XIX

- Отче, - обізвався Роман, - але ж на те, щоб добровільно піти аж на смерть, треба бути особливим, мати сильного, нескореного духа.

Отець поправив:

- Покликання від Бога треба мати.

- І што ето за слова у вас, попов, такіє! Покликання? Ето што, когда зовут тебя, што лі? – обізвався Гріша.

- Покликання? – отець замислився, наче сам собі хотів відповісти на питання, яке вже давно не мучило, бо розумілося само собою, і дивним видавалося, що хтось потребує пояснення такого ясного, та непоясненного до кінця ніким і нікому: - Покликання – це голос Божий, який з вічності кличе людину до життя. Джерелом кожного покликання і його остаточною ціллю є сам Господь. Людина покликана до життя і віднаходить в собі образ Того, хто її покликав. Покликання – це задум Творця про окреме створіння. Бог з вічності про нас думав і не перестає думати, а це означає, що полюбив і вибрав до існування, народив у собі, вдихнув у нас своє Життя, це Його ідея, що лежить на серці Богові, тому що Йому лежить на серці кожне Його створіння. Бог хоче, щоб людина перебувала з Ним і у Ньому. Тому людина прагне прямувати до святості і в різноманітний спосіб шукати Його усюди...

- А я вот нє шукаю! Чьо его шукать? Вот у меня тюрьма і нари – ето што, божий план ілі ета, как там, ідея? Да ну вас, попов, совсем!

- Послушайтє, ви, поп ілі как вас там… - обізвався з нижніх нар хтось невидимий, але з видимими начальницькими нотками в голосі. – Ви ету антісовєтскую агітацію прєкратітє! Релігія – опіум для народа, ето всєм ізвєстно! Взрослиє люді, а сказкі рассказиваєтє! Вот прієдєм на мєсто, я доложу кому надо, чєм ви тут занімаєтєсь!

- Да утіхні ти, Матвєич, пущай сєбє бормочут, разі онє мєшают? Поп, он на то и поп, штоб людям голову морочіть, за ето іх по тюрьмам і содєржат. Вот у нас в дєрєвнє бил одін поп… Тоже всьо Божий промисел іскал всюду…

- І всьо равно, я етого нє потерплю! Ви, товаріщ Нікодімов, мєня не… ох, да будь проклят етот шторм, наизнанку виворачивает… Нє для того ми за совєтскую власть боролісь, штоби тут всякая контра…

- Ех, Матвиеч, когда ето било… Ти сколь годов сідішь-то? Трєтій срок? Говорят, церкви снова откривают, вот тє крєст, нє вру!

- Да ладно, мужикі, ви нє мєшайтє! Тут у нас інтєрєсний розговор с батюшкой. Он мєня учіт Бога іскать. А он мнє на кой хрєн?

Отець пропустив повз вуха лайливі слова, перетерпів тиради колишніх партпрацівників, ще нещасніших, ніж інші, бо сиділи у тих тюрмах, які спорудили для інших, а, виявилося, для себе. Ой, скільки такого радянського, наївного у своїй вірі у фантом дорослого лепету довелося переслухати за місяці ув’язнення…

- Нє нужен мнє твой Бог, дєд, нє нужен! – переконували самі себе хором Гріша, Матвєіч і той, кого називали «товаріщ Нікодімов».

- А ти йому – потрібен. І Бог тобі потрібен. І ти шукаєш його. І знайдеш. Бо навіть не ти сам, а Господь першим виходить на пошуки людини. Ти просто не почув іще Його голосу. Але дослухайся – почуєш… Почу…

- Що з вами, отче? – кинулися до отця Маркіяна хлопці, бо на останніх словах голова монаха впала безсило на залізяччя нар.

- Принеси води, Остапе, - попрохав Роман.

- Стомили ми отця своїми теревенями… - Когут влив до вуст отцеві кілька крапель води, дорогоцінної вологи, яку спромігся донести, долаючи хитавицю і власну слабкість. – А він уже у віці… Скільки отцеві? П’ятдесят? Чи більше? А може, ще й сорока немає, а виглядає на всі шість десятків. Тюрма, вона молодості не продовжує… Ми молоді, і ледве ходимо, а йому важко…

Отець отямився, підняв голову:

- Що це я… Зовсім знесилів… А душі померлих чекають молитви… Допоможіть, діти, піду до них, невинно помордованих…

- Куди ж ви підете, отче, ви ж на ногах не тримаєтеся! – гукнув уже вслід похиленій, але не зігнутій спині Остап.

Та отець знову подався вершити свою непомітну, внутрішню душпастирську роботу – передавати душі невинно убієнних у руки Господа.

У долі в’язня трапляються хвилини, що викреслюють світле коло в його чорному перебутті неволі, - це миті, коли на шляху виникає Господній знак – людина, якої ніколи б не зустрів за інших обставин. І треба цей знак упізнати, треба скористатися променем, що вказує напрям. Роман відчув, зрозумів, прийняв у серце. Зрозумів, навіщо саме зараз і саме цю людину послано йому, простому і звичайному. Бо знесилів, похитнувся у вірі в Боже милосердя, за щоденною потребою хліба притишив у собі голос духу. А як добре подумати і щиро собі зізнатися, то й ремствував часом, трусив небом в образі – за що, за віщо саме йому, такому доброму, такому гарному, такому… Тепер надходив час запитати – а за віщо саме йому цей порятунок душі на краю пекла? Чому цього святого чоловіка надіслано в час його пекельної муки саме сюди, у замкнену залізну клітку «Джурми»? Чи не на порятунок бодай грішної душі, як уже не тіла?

(Буде продовження)