Drukuj

Думки на Велике Говіння У понеділок на Вечірні, четвертого тижня Посту, ми молимося словами Стихири на стиховні:

«РОЗДУМУЮЧИ, ДУШЕ МОЯ, НАД ТИМ, ЯК ХВАЛЬКУВАТОГО ФАРИСЕЯ ЗАСУДЖЕНО ЗА ГОРДІСТЬ, А СМИРЕННОМУДРОГО МИТАРЯ ВИПРАВДАНО ЗА ВИЗНАННЯ ПРОГРІШЕНЬ, ПОСПІШНО ВІДКИНЬ УПОВАННЯ НА ДОБРІ ВЧИНКИ ПЕРШОГО, А НАСЛІДУЙ ДРУГОГО, ВИЗНАЮЧИ СВОЇ ГРІХИ. ВСТАНЬ, І ПРИБОРКАННЯМ ПРИСТРАСТЕЙ НАМАГАЙСЯ ОСГНУТИ ВИСОТУ, ЯКОЇ НЕ МОЖНА ПОНИЗИТИ, ЩО ЇЇ ДАЄ ТОБІ ХРИСТОС, ЯКИЙ МАЄ ВЕЛИКУ МИЛІСТЬ».

Дорогі читачі великопісних роздумів!

Ця стихира Вам стає зрозумілішою, тому що автор-молільник, побудував її на основі Євангельської притчі про Митаря і Фарисея (Лк 18:9-14). За словами Євангелиста Луки, Ісус звернувся з цією притчею про до деяких осіб, що були певні про себе, мовляв, вони справедливі й ні за що мали інших. Інакше кажучи, Ісус звернувся з цією притчею до гордовитих людей, які, у своїй самовпевненості, що все роблять бездоганно, з погордою та принизливо ставилися до інших людей.

Нагадаймо, Фарисей, ставши на молитву, хвалився, що він «не такий, як інші люди – грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар». Він хизувався тим, що постив двічі на тиждень і давав десятину з усіх своїх прибутків. Провина фарисея була в тому, що він з погордою ставився до інших людей, які не постили і мали свої немочі. І, як розповідає Євангелист Лука, він не був вивищений, тому що з погордою та принизливо ставився до інших. Зате, митар не мав чим хвалитися, він не посмів звести своїх очей до неба з приводу своїх гріхів, лише бив себе в груди, кажучи: «Боже, змилуйся надо мною грішним».

І саме, смиренна постава митаря, який був виправданий Господом за те, що визнав свої прогрішення, ставиться нам перед очі, в часі Великого Говіння, як приклад для наслідування. Господь, не очікує від нас добрих вчинків хвалькуватого фарисея, які виношують нас над інших, і, які є ознакою нашої гордості та самовпевненості в нашій правоті. Він очікує від нас смиренної постави митаря, який побачив свої провини, і просив у Господа помилування.

Стихира застерігає нас, що постимо, щоб ми також не прогрішувалися принизливим ставленням до інших, які може не постять так, як ми. Вона ставить нам перед очі висоту смирення, покори, якої ніхто не може понизити. Молільник стихири, закликає нас встати, і приборканням пристрастей осягнути ВИСОТУ СМИРЕННЯ, уповання на Господа, якої не можна понизити, тому що її дає нам Господь. Іншими словами, людина, яка добачає свої обмеження та гріхи, сповідує їх перед Богом, удостоюється великої милості – бути дитиною Бога, яка свідомо виконує Його волю, Волю – любити Бога і ближнього. Лише людина, яка приймає Божественну любов, прощення гріхів, може осягнути висоту. Однак, існує одна передумова, про яку згадує стихира, а саме, необхідно нам «встати», тобто хотіти щось зробити з нашим життям. Зробити самому, а не нарікати постійно на інших, і звинувачувати їх в тому, що вони є причиною нашого нещастя.

Отож, наслідуймо Ісуса Христа, який у своєму приниженні, приймаючи вигляд слуги, показав нам «знамениту дорогу до вивищення». Христос, за словами іншої стихири, «скрушене митареве зітхання у небі прийняв, немов непорочну жертву». Тому і ми взиваймо до Господа, щоб очистив наше серце і визволив нас від лукавого.

Ієрм. Ігор, ЧСВВ