Нарис історії з нагоди 300-літнього ювілею присутності Отців Василіан у Варшаві

 Варшава це місто віддалене від територій, на яких компактно живуть греко-католики, але, як столиця, дуже скоро стала місцем проживання вірних, які належать до цієї Церкви. Вже у 17. столітті була тут невелика спільнота уніатів, які однак залишалися без організованої душпастирської опіки. Крім душпастирських потреб Київська Митрополія відчувала також необхідність мати у Варшаві постійний осідок, який представляв би Церкву в державних і церковних урядах.

Першу вдалу ініціативу в цьому напрямку проявив київський митрополит Лев Кишка († 1728 р.). У 1721 році на площі при вул. Подвалє (сьогодні: ul. Podwale 15), яку у попередньому столітті  купив митрополит Гавриїл Коленда († 1674 р.), він побудував будинок, в якому містилася резиденція митрополита, каплиця та келії для монахів. Для обслуги каплиці спровадив трьох василіан з монастиря в Супрасьлі (б. м. Бялисток на Підляшші), які почали організувати греко-католицьке душпастирство у Варшаві. Одним з плодів їхньої праці було засноване о. Ігуменом Сильвестром Ленковським, ЧСВВ, Братство св. Онуфрія. До братства належали також римо-католики, серед них і королева,  дружина короля Августа ІІІ, із трьома дочками. Праця василіан була настільки успішна, що каплиця при вул. Подвалє сталася замала. Тож постав проект будови нового храму, який мав станути на цій самій площі, але від вул. Медової (ul. Miodowa). Справа однак не вийшла поза проекти і передання василіанам площі, яку у 1761 році відступив їм митрополит Флоріан Гребницький († 1762 р.). Після його смерті справа відійшла у забуття.

Чергові клопотання про більший монастир і церкву почали василіани з «Руської» Провінції Покрова Пресвятої Богородиці (попередні варшавські василіани належали до Провінції Пресвятої Трійці – «Литовської»). В 1768 р. польський сейм дав дозвіл на будову монастиря і церкви на Уяздові (сьогодні це околиці пл. На Розрожу). Згідно з рішенням Сейму василіани мали б зайнятися вже не тільки душпастирством але й просвітницькою діяльністю. Розпочалися будівельні роботи, однак, мабуть з приводу недостатніх коштів, вдалось тільки поставити основи будинку, а душпастирство дальше велося при каплиці на Подвалю.

Новий етап історії василіан та греко-католицького душпастирства у Варшаві почався з 1780 року, коли київським митрополитом став Ясон Юноша Смогожевський († 1788 р.). Він енергійно зайнявся справою побудови нового монастиря і церкви при вул. Медовй. Цим разом справи покотились швидко. Вже 12 травня 1781 року урочисто, в присутності короля Станіслава Августа Понятовського, покладено угольний камінь, а 25 серпня 1784 року відбулось посвячення монастиря і церкви при вул. Медовій 16. Проект виконав королівський архітектор італійського походження Домінік Мерліні, образи до церкви написали одні з найвидатніших тоді художників Франциск Смуґлевич (три великі образи: Успіння Пресв. Богородиці, Св. Василій В., св. Онуфрій) та Бонавентура Домбровський (намісні образи Ісуса Христа і Богородиці в сьогоднішньому іконостасі). Першим Ігуменом монастиря, воднораз і парохом, був ієрм. Ісидор Ямьолковський, ЧСВВ, який виконував ці служіння протягом 40 років. Після нього був ієрм. Василь Калиновський, ЧСВВ (його могила й досі на кладовищі Stare Powązki, кв. 24, ряд 1). Величавий монастир і церква підкреслили присутність греко-католиків у столиці держави і на постійно вписалися в життя міста та сталися поштовхом до широкої душпастирської діяльності серед вірних, число яких у 1810 році сягало поза 700 осіб; 30 дітей навчалося в парафіяльній шкільній групі, яку вели самі василіани.

Наприкінці 18. століття, після третього розбору Польщі у 1795 році поміж три імперії, Варшава попала в російську займанщину і залишилася в ній до Першої світової війни 1914-1918 років. В першій половині 19. століття, за панування царя Миколи І (1825-1839), царська Росія ліквідувала греко-католицьку церкву, яка була на території царської імперії.

 У другій половині 19. століття Росія приступила до цілковитої ліквідації останків греко-католицької (уніатської) Церкви – у Холмській єпархії, до якої належали варшавський монастир і  парафія. У щораз важчих умовах вони проіснували до 70-тих років. Монастир закрито у 1872 році, парафію у 1875, а в січні 1876 року при церкві постала парафія російської православної церкви. В 1883 році інтер’єр церкви перебудовано в російському стилі, перед входом споруджено чавунний портик у візантійському стилі.

Після того, як василіан прогнали, варшавські греко-католики не мали можливості брати участі у своїх богослужіннях, хоч у Варшаві й околицях жили ще єпархіальні священики з Холмщини (їхні могили по сьогоднішній день є на вілановському кладовищі), але їх обов’язувала повна заборона якого-небудь священнослужіння.

Міжвоєнний період

Після Першої світової війни робилися спроби відновити богослужіння для східних католиків при Медовій 16. Як перший, вже у 1916 році, з душпастир­ською опікою поспішив ієрм. Гавриїл Фурман, ЧСВВ, останній з тих василіан, що вціліли, але він помер в 1918 році. У 1919 році богослужіння пробував привернути ієрм. Йосафат Жан, ЧСВВ, відтак у 1926 році греко-католицький військовий капелан о. Микола Ільків. Все безуспішно.

Щойно коли 1928 року Апостольським Нунцієм у Варшаві став Аєп. Франческо Мармаджі, вдалося повернути василіанам монастир і церкву. За його підтримкою василіани з Галицької Провінції Найсвятішого Спасителя повернули монастир з церквою у Варшаві в грудні 1929 року і 1 січня 1930 року відслужили в храмі урочисту Божественну Літургію, яка з цього дня, не без труднощів під час другої світової війни та у післявоєнні роки, служиться тут по сьогоднішній день. Настоятелем монастиря і ректором церкви став ієрм. Степан Решетило, ЧСВВ, а коли у 1931 році його обрали Протоігуменом Галицької Провінції, на своє місце призначив ієрм. Павла Пушкарського, ЧСВВ, який управляв монастирем і церквою протягом 28 років (1931-1959) і тут дожив своїх літ. Упокоївся 9.08.1977 року; похоронений на брудновському кладовищі.

Першим його завданням було зібрати вірних розсіяних у місті й околицях, які від багатьох років не мали контакту зі своєю церквою і богослужіннями. Другим важливим завданням було переконати до себе поляків, які після польсько-української війни 1918-1919 років з недовірою дивились на українців у Варшаві. Завдяки особистій щирій побожності і глибокій вірі о. Павло ЧСВВ скоро згуртував біля себе не лише українців але й численних поляків. Після семи років статусу ректорального храму, у 1938 році Кард. А. Каковський канонічно відновив греко-католицьку парафію; її парохом став дотеперішній ректор і настоятель монастиря, ієрм. П. Пушкарський, ЧСВВ. Монастир і парафія могли спокійно діяти і розвиватися. Число вірних постійно зростало, з 1939 року – також за рахунок біженців, які тікали зі східних теренів Польщі зайнятих Совєтським Союзом, а також за рахунок вірних, які поверталися до церкви з римо-католицького обряду. Церкву відвідували також поляки, для яких о. Пушкарський видав двомовний молитовник у церковно-слов’янській і польській мовах. Часто на богослужіння приходили також українці православні, які проживали у столиці. Час в міру спокійного душпастирства закінчився у 1944 році, коли під час Варшавського Повстання монастир і церква були розбомблені і знищені в 75 %; двох василіан загинуло від бомби в ночі з 13 на 14 серпня 1944 р.

Важкі післявоєнні роки

Після війни монастир і парафія знайшлися в новому і дуже важкому положенні, на що склалися не тільки втрати матеріальні, але також вороже ставлення нової комуністичної влади так супроти Церкви і релігії, як і зокрема, супроти українського населення. З приводу нових держаних кордонів варшавський монастир втратив зв’язки з Галицькою василіанською Провінцією, тож уже в січні 1946 року Генеральна Управа Чину юридично відокремила його від цієї Провінції, надаючи йому статус Протоархимандричої Делегатури, яку згодом перетворено у окрему Провінцію Покрова Матері Божої в Польщі.

У цій новій ситуації василіани в першу чергу зайнялись відбудовою монастиря і церкви, які були наново освячені 25 вересня 1949 року. Однак греко-католицьке душпастирство не могло продовжуватися. Після війни Греко-католицька Церква в усіх державах комуністичного блоку була делегалізована, священики зазнали переслідувань, в’язниць, заслань. Влада заборонила які небудь греко-католицькі служіння. Ці священики, що опинилися по польському боці нових українсько-польських кордонів, в більшості були ув’язнені у по-німецькому концтаборі в Явожні (філія Аушвіцу); після звільнення вони, з приводу браку іншої можливості, в більшості служили в римо-католицькому обряді. У цій ситуації, хоч на Медовій існував василіанський монастир з церквою, то офіційно не можна було служити жодних богослужінь у східному, греко-католицькому обряді.  Протягом десяти років вони відбувалися підпільно в монастирському приміщенні на другому поверсі (сьогодні там проходять репетиції наших церковних хорів). Греко-католицьке душпастирство поволі почало відроджуватися щойно від 1957 року, коли то ієрм. Борис Балик, ЧСВВ, відслужив першу після перерви греко-католицьку Божественну Літургію в церкві. Такі Літургії початково дозволяли служити тільки в неділі і свята, згодом отці почали служити їх щоденно. У післявоєнний час парафіяльна спільнота була невелика, початково нараховувала приблизно біля 50-60 вірних, але постійно зростала. Численні вірні знаходили працю у Варшаві при відбудові міста чи в інших галузях. Тут приходили також студенти варшавських вишів. Від кінця 60-тих років особливо видимими й активними в парафії ставали студенти україністики Варшавського Університету.

Особливим проявом активності монастиря в ширенні рідного слова й української культури в роках 60-тих і 70-тих минулого століття була висилка зростаючого числа (від кільканадцяти до кількадесяти) примірників тижневика Наше слово в Україну й на адреси відомих нам осіб на далекому сході СССР, на засланнях. Особливо очікувані ними були щомісячний додаток Наша культура та книжковий Календар Нашого слова. Бо хоч видання контролював відповідний відділ польського Головного уряду контролі преси, то все ж таки в Нашому слові можна було знайти без порівняння глибші і багатші тексти, як у радянській пресі тих часів.

Свій внесок в діяння парафії вносили також монахині – сестри василіанки та сестри служебниці, яких о. Павло Пушкарський, ЧСВВ, пригорнув після того, як сестер викинули з праці в лікарнях чи інших установах. Вони займали одно крило монастиря. Сестри займалися дітьми ведучи катехизацію, підготовляючи з ними також різні концерти, вертепи, зустрічі зі св. Миколаєм тощо. У монастирі на громадських основах велося також навчання української мови.

У післявоєнні роки монастир був також тим осередком, в якому з участю чільних священиків УГКЦ в Польщі (о. Василь Гриник, о. Микола Денько, о. Степан Дзюбина і ін.) та місцевих отців василіан (ієрм. Павло Пушкарський, ЧСВВ, ієрм. Борис Балик, ЧСВВ, ієрм. Йосафат Романик, ЧСВВ і ін.) велися розмови, приготовлялися стратегії для забезпечення існування, діяльності і розвитку нашої Церкви. Так було у важких роках 60-тих і 70-тих минулого століття, як і пізніше, в часах перемін, зміни системи, коли перед нашою Церквою ставали нові виклики.

З Варшавського монастиря отці пішли також в інші райони Польщі, щоб там працювати на благо Церкви і народу. У 70-тих роках минулого століття постали нові василіанські спільноти – у Венгожеві, відтак у Кентшині і Ольштині у вармінсько-мазурському воєводстві, в Тшебятові й Колобжегу в західно-поморському воєводстві, а у 90-тих роках вдалося повернути давній монастир у Перемишлі. Для усіх матірним монастирем є варшавський монастир.

Нові виклики часу перебудови

То в цьому монастирі зродилася і потім здійснювалася ідея видавати церковний книжковий календар. Тут протягом п’ятьох років поставали перші календарі за роки 1987-1991, редаговані отцями василіанами, серед яких такі імена як ієрм. Теодосій Янків, ЧСВВ, ієрм. Йосафат Романик, ЧСВВ, ієрм. Володимир Ющак ЧСВВ, ієрм. Мелетій Білинський, ЧСВВ, при співпраці наших парафіян, серед яких Ірина і Богдан Боберські, Олександр Хиляк, Анатоль Кобеляк, Степан Козак, Зіновія Нівуліс і ін. Щойно починаючи з календаря на 1992 рік його видання перейняла редакція Благовіста.

Тут на різних зустрічах і дискусіях постав також задум видавати суто науковий періодик присвячений українознавчим дослідженням, який здійснився у 1989 році у формі першого зошиту Варшавських українознавчих записок, виданого, як написано, «ОО. Василіанами». В склад його редакційної колегії поруч з професорами університетів на чолі з проф. Степаном Козаком, два василіанські імена: ієрм. Йосафата Романика, ЧСВВ та ієрм. Теодосія Янкова, ЧСВВ, а серед авторів наші парафіяни Олександра Гнатюк чи Мирослав Чех.  Від другого номера серію продовжила видавати Кафедра Україністики Варшавського Університету під проводом проф. С. Козака, який до сьогодні є нашим вірним парафіянином.

В половині 90-тих років при цьому монастирі згуртувався круг мирян – активістів з Варшави (М. Чех, Ю. Рейт, С. Козак і ін.), але й з різних сторін Польщі (Краків, Гданськ, Щецин тощо), які стали в захист незалежності греко-католицької Перемишльської Єпархії, вийняття її з прямої юрисдикції римо-католицького Архієпископа Варшавського, який тоді воднораз був також Примасом Польщі. Внаслідок усильних заходів, у 1996 році Апостольська Столиця утворила в Польщі поруч відновленої у 1991 році Перемишльської Єпархії, другу греко-католицьку єпархію – Вроцлавсько-Гданську, які разом утворили вповні незалежну від римо-католицьких структур Перемишльсько-Варшавську Митрополію, структури якої у 2020 році збагатилися новою, Ольштинсько-Гданською Єпархією.

Монастир був активний не тільки «ad extra». З початку 90-тих років минулого століття, коли Середньою Європою перекотилися великі системні зміни, перед ним появилися також нові великі виклики й завдання щодо чернечого життя, в нутрі Василіанського Чину. В Україні, Чехословаччині, Румунії греко-католицька церква, а з нею також чернече життя, вийшли з глибокого підпілля. Однак монахи не мали достатнього числа своїх монастирів, ні кваліфікованих осіб, щоб вести повний обсяг служіння, а перш за все формації нових покликань. Варшавський монастир був одиноким василіанським монастирем в цілій середньо-східній Європі, який проіснував і відкрито діяв протягом післявоєнних десятиліть. Тож природньо наші отці стали на допомогу братам з сусідніх василіанських Провінцій.

З вересня 1991 року тут розпочала діяльність вища духовна семінарія для василіанських семінаристів з України, а відтак також зі Словаччини і Румунії. У першій групі п’ятьох василіанських семінаристів з України у Варшаві був сьогоднішній Екзарх Харківський, Владика Василь Тучапець, ЧСВВ. На прохання отців з Румунії тут також кілька років діяв новіціат для їхніх кандидатів до монашого життя. Духовні семінарії для ченців-семінаристів з України (друга постала згодом у перемишльському монастирі) діяли до часу, коли Чин був спроможний відкрити свою духовну семінарію у Львові-Брюховичах, тобто до 2004 року. Протягом цих років в них навчалося біля сотки братів. Сьогодні їх можете зустріти майже в усіх василіанських монастирях України, від Києва по Малий Березний на Закарпатті. Одиночні отці і брати навчалися і навчаються у Варшаві також у пізніших роках аж по сьогоднішній день.

Неоціненною видається бути роль монастиря і церкви для перших трудових мігрантів з України, які почали появлятися спершу несміливо, а потім щораз більш масово з 90-тих років. Для перших мігрантів Варшава це була terra incognita. Монастир з церквою ставали для них неначе точкою опору, в якій зустрічали щось знайоме й рідне. Тут організувалися численні інформаційні зустрічі – з поліцією, з представниками Уряду для іноземців, з працівниками українського Консульства та представниками влади столичного міста. Наша дошка оголошень стала відомим у цілій Варшаві місцем обміну інформаціями про працю та житло для мігрантів. А крім цього звичайні душпастирські дії: Божественні Літургії, сповіді, хрещення, вінчання, катехизація, душпастирські відвідини тощо.

Сьогодення

Продовженням видавничої діяльності з кінця 80-тих початку 90-тих років стала наукова серія «Василіанські історичні дослідження» (ВІД), як продовження славної видавничої діяльності василіанського Чину від самих початків його відновлення 400 років тому. Перший том ВІД вийшов у 2011 році, досі в цій серії появилося 5 томів, та 3 томи в «Бібліотеці ВІД», з яких останній вийшов з друку у 2021 році. Три останні видання сперті повністю на архівних матеріалах варшавського монастиря. Ці томи знайдете у чільних наукових бібліотеках у цілій Польщі.

Мимо юридичного відокремлення від Галицької Провінції у 1946 році, на дальше існує добра співпраця між нашими Провінціями. Поміч надана Галицькій Провінції в 90-тих роках повертається до нас поміччю цієї ж для наших монастирів. У кожному з них є отці й брати, які родом з теперішньої України. Одні від вступлення є членами нашої Провінції, інші відряджені до служіння в наших монастирях.

При монастирській парафії сьогодні діють Матері в молитві, Братство св. Йосифа, Василіанська молодь Христові; на Літургіях співає п’ять хорів (про хори буде окрема стаття). І ведеться повний спектр душпастирського піклування про вірних, а в ньому також щотижневі загальні Біблійні зустрічі, передподружні навчання ведені за повною, а то й розширеною програмою 12 зустрічей, роздуми подружніх пар над Євангелієм тощо.

Від років існує можливість отримати безкоштовні психологічні й юридичні поради, також духовні поради, а коли біда – то й матеріальну допомогу. Парафія стала варшавським осередком всебічної допомоги протестуючим і пораненим на київському Майдані Незалежності у 2014 році.

Відвідини св. Папи Івана Павла ІІ

Особливо цінним діамантом 300-літньої історії варшавського монастиря були подвійні відвідини Святішим Отцем, св. Іваном Павлом ІІ. Небагато греко-католицьких монастирів чи храмів у світі може похвалитись такими подвійними відвідинами.

Святий Папа відвідав нас в червні 1999 року. Була це зустріч запланована й приготована як зустріч Святішого Отця з василіанами середньо-східної Європи. Вона була для нас дуже цінна і важлива.

Все ж таки в наших серцях більш запам’ятались перші відвідини у червні 1987 року, на передодні великого Ювілею 1000-ліття Хрещення Київської Русі. Були це відвідини несподівані, не заплановані ані не приготовані. 14 червня 1987 року Папа маючи виїжджати від гробу блаж. Єжи Попєлушко на варшавському Жолібожу у напрямі Площі Дефілад, де була урочиста Св. Меса, неочікувано розпорядився: Завезіть мене до церкви отців василіан. Не помогли пояснення збентежених організаторів, що це неможливо, що там немає забезпечених ніяких умов безпеки, що неможливо нагло змінити трасу проїзду так великої колони машин тощо. Папа чемно, але рішучо наполягав: Завезіть мене до церкви отців василіан. Не було ради, нашвидкуруч змінено трасу проїзду і кортеж приїхав на Медову. Але тут, згідно з вимогами державних служб, церква, монастир – усе закрите. Отці і сестри чекали на Папу на Площі Дефілад. Папа терпеливо чекав, поки вдалося відкрити храм, до якого збігли всього п’ять осіб, жителів монастиря, які не були на площі. Зайшовши у храм, він став на коліна перед тетраподом, довгу хвилину в тиші молився, а потім сказав до здивованих присутніх в храмі братів василіан і двох сестер: Оскільки через рік не зможу поїхати до Києва на Ювілей Тисячоліття Хрещення України, я дуже хотів тут, у цьому храмі, помолитись за вашу переслідувану Церкву і за весь український народ. Вийшовши, подався на Площу Дефілад.

Ось коротко така наша історія від 1721 року по 2021. В неї вписується життя так місцевих греко-католиків як і мігрантів. Ці дві спільноти тут об’єднуються і творять один організм живої церкви, яка молиться рідною мовою, рідним співом, в рідній церкві і постійно прославляє Бога. Сьогодні дякуємо Богу «за усі Його добродійства, вчинені нам, які ми знаємо і яких не знаємо – явні і неявні» (з Літургії), за Його безмежну доброту. Можемо щиро повторити за псалмопівцем: «А мені добре – близько Бога бути і покладати моє прибіжище в Господі Бозі, щоб розповісти про всі діла Його» (Пс 73:28).

На основі праць о. дияк. Богдана П’єтночко, ЧСВВ

та п. Романа Шагали,

опрацював ієрм. Петро Кушка, ЧСВВ

Варшава, в день св. свщмч. Йосафата, архієпископа Полоцького, 25.11.2021 р. Б.