Василіанська провінція Святого Миколая на Срібній землі Закарпаття

Посилаючись на історичні документи, можемо впевнено сказати, що початок чернечого життя на українських землях потрібно шукати ще перед прийняттям християнства великим князем Володимиром (980-1015). Адже всі ми знаємо, що Давня Русь була відкритою для всіх культурних і релігійних впливів, які приходили разом з торговельними відносинами з сусідніми країнами. Тому християнство, ще задовго до хрещення Русі-України, почало проникати і здобувати собі послідовників серед слов'янських племен.

Початки християнства, а з ним і початок чернечого життя на українських землях, потрібно шукати не в Києві, а недалеко від Карпат, у зв'язку з місійною працею св. слов'янських Апостолів Кирила й Методія та їхніхучнів наприкінці ІХст. Із західноукраїнських земель християнство згодом почало проникати і в київські сторони. Хоча існують й інші теорії, з якими ми також не можемо не погодитись, але все зводиться до одного: християнство прийшло на Україну, і не важливо в якому столітті, важливо те, яку роль воно відіграло і відіграє зараз в історії українського народу, в його культурному та духовному розвитку.
На Західній Україні важливу роль відіграє Чин св. Василія Великого. Про нього можна впевнено сказати, що він найтісніше пов'язаний з життям українського народу. Історія Чину св. Василія Великого, — це важлива сторінка загалом української історії, — світлі картини всього українського життя.
Головним осередком монашого життя на Закарпатті став Свято-Миколаївський монастир на Чернечій горі біля Мукачева. Тут, при Свято-Миколаївському монастирі осіли також закарпатські владики, звідки і пішла назва Мукачівської єпархії. Наприкінці ХVІ-го століття Свято-Миколаївський монастир у Мукачеі став визначним осередком і розсадником духовного життя на Закарпатті. Монаше життя у Срібній Землі розквітало за правилами св. Василія Великого. Також важливу роль виконував Свято-Михайлівський монастир в Грушеві, де була друкарня, але цей монастир зруйнували в XVII ст. Важливу роль в становленні Василіянського Чину відіграв митрополит Йосиф В. Рутський та св. Йосафат, під їхнім керівництвом відбулася реформа й об'єднання українсько-білоруських монастирів в Конгрегацію Пресвятої Тройці, а пізніше — у Чин Святого Василія Великого.
Ще одним «велетнем духа» Срібної Землі був протоігумен о. Йоанникій Базилович, ЧСВВ, за життя якого діяльність монаших монастирів набула найбільшого розквіту, цей період називають «Золотою добою», і тривала вона до смерті славнозвісного протоігумена.
Але 1772 року далекосяжні й сумні наслідки освіченого абсолютизму і секуляризму в релігійному житті Австрійської імперії, під владою якої перебували і західноукраїнські землі, далися взнаки, що негативно позначилось на духовному житті Закарпаття. Роки боротьби і спротиву мадяризаційній політиці довели Закарпатську провінцію Отців Василіян до жалюгідного стану. Тому синод духовенства Мукачіської єпархії, який відбувся в Ужгороді 8-10 листопада 1903р. під проводом єп. Юлія Фірцака, стурбований сумним станом Отців Василіян на Закарпатті, займався також питанням монашої реформи. На синоді владиці представили план реформи, що її мали провести Отці Василіяни з Галичини або угорські Отці Єзуїти. Владика Фірцак не бажав реформи за допомогою угорських Отців Єзуїтів, боячись зугорщення завмираючого Чину, що завдало б значної шкоди національному відродженню Закарпаття. Тим самим прихильники мадяризації противились проведенню реформи вже зреформованих Василіян з Галичини. Тому було вирішено зреформувати закарпатських василіян їхніми «власними силами».
Започаткувати реформу єп. Фірцак планував зі спорудження нового монастиря в Ужгороді, де мали осісти новіціят, схоластикат і студії богослов'я, оскільки отримав дозвіл від Апостольської Столиці, яка звеліла закарпатським василіянам якнайскорше спорудити монастир в Ужгороді й провести реформу. Справою реформи мав зайнятися молодий протоігумен, о. Йоаким Хома, ЧСВВ. Але внаслідок війни закарпатські монастирі зазнали політичного поділу: Біксадський монастир опинився на території Румунії, Маріяповчанський у Мадярщині, а Краснобрідський і Буківський під час війни знищили. На Закарпатті залишилися тільки монастирі Мукачівської єпархії, а саме: в Мукачеві, Ужгороді, Малому Березному, Бороняві та Імстичеві. Всі вони опинилися на території новоствореної Чехословаччини. Позбувшись таким чином мадярської опозиції, о. про¬тоігумен Хома почав пере¬говори про здійснення реформи з галицькими Василіянами. Так 28 лютого 1921 року у Мукачівському монастирі був урядово відкритий реформований новіціят. З Мукачівського монастиря реформа поступово поширилась і на інші монастирі.
Першим ченцем реформованих василіян став блаженний Павло Гойдич.ЧСВВ, пізніше пряшівський єпископ.
Однією з визначних подій було те, що Василіяни постаралися набути старовинну чудотворну ікону Матері Божої, яку 1926 р. перевезено до Мукачівського монастиря, і під її покров було посвячено весь закарпатський народ.
А 2 квітня 1932 року Священна Конгрегація канонічно створила закарпатську Василіянську провінцію під назвою Провінція святого Миколая. Відтак першим протоігуменом став о. Полікарп Булик, ЧСВВ. Реформа закарпатських василіян виправдалась не тільки відродженням чернечого життя і численними покликаннями, але також успішністю праці зреформованих ченців, які завзято трудилися для піднесення релігійного й культурного життя на Закарпатті. З того часу закарпатські василіяни, як пише о. Михайло Ваврик, ЧСВВ, ішли «від успіху до успіху та йшли крок-у-крок зі своїми братами із-за Карпат». Таким чином після Галицької Провінції була це найсильніша гілка Василіянського Чину напередодні другої світової війни».
Основною працею Отців Василіян було і є виховання молоді. Відкрито монастирські школи, 1749 року розпочала свою діяльність перша учительська семінарія, при Краснобрідському монастирі існувала філософська школа, 1937 року відкрито приватну класичну гімназію, в якій викладали українською мовою. Також було відкрито Василіянську друкарню в Ужгороді, де видавалося багато духовної літератури, журнали. Розквітали також релігійні товариства: «Апостольство Молитви», «Борці Христа» і «Марійська Дружина», а їхні пластові курені були одними з найкращих. Важливу наукову і культурну роль відіграв давній архів і бібліотека Отців Василіян на Чернечій горі в Мукачеві. Туди часто приїжджали вчені навіть із-за кордону, щоби зачерпнути з досі ще не використаного скарбу минулого Срібної Землі.
Але все, чого досягли василіяни, вся їхня праця, яка сприяла піднесенню Закарпатського краю, зазнала невимовних втрат під час багатьох років воєнного лихоліття.
1939 року перестала існувати Чехословаччина. Мадяри окупували Карпатську Україну і прогнали всіх монахів Свято-Миколаївської Провінції. Тих, хто чинив опір, безжалісно переслідували та ув’язнювали. 1940-го всі Василіянські монастирі на Закарпатті були об'єднані у так звану Провінцію Василіянського Чину св. Йосафата в Мадярщині з осідком в Маріяповичі. Та вже під кінець 1944-го — напоч. 1945 року Мадярщина опинилася в руках більшовиків. Тоді монастирі поодиноких національних груп Василіянської Провінції в Мадярщині залишились знову поділені політичними кордонами.
Радянська окупація спершу не давала підстав до якихось побоювань. Німецькі війська покинули Ужгород. Народ навіть привітно прийняв радянські війська. А радянська армія натомість увійшла в Закарпаття вперше, тому робили все, щоби здобути собі прихильність народу. Вони ввели в оману навіть духовенство, вдаючи, що не мають нічого проти Греко-Католицької Церкви. 29 червня 1945 року Закарпатська Україна була приєднана до УРСР, тим самим формально увійшла до складу СРСР. Тоді розпочались найжахливіші сторінки історії Василіянського Чину, який більшовики безжально ліквідовували. 24 березня монастир на Чернечій горі було передано православній єпархії, а 32 монахів з Мукачева переселили до найменшого й найбіднішого монастиря — в Імстичеві. 22 серпня 1947 р. влада домагається закриття монастирів у Бороняві й Малому Березному. Тоді ж було запропоновано о. Івану Сідею, ЧСВВ, та о. Борису Краснобродському, ЧСВВ, закрити обитель в Імстичеві, але вони відмовились. У відповідь на це, в приміщенні монастиря було відкрито школу для неповноцінних дітей, а з монастирської церкви зроблено склад. 1947 року Імстичівський монастир перетворили на своєрідний «концтабір» для утримання усіх закарпатських Василіян, звідки їх заарештували і виселили до Сибіру і Казахстану. 1950 року було ліквідовано останній монастир в Імстичеві. Але більшовики не перемогли цим. Монахи-василіяни, як й інші греко-католицькі священики Мукачівської єпархії, продовжували свою пастирську діяльність. Ті, кому вдалось уникнути арешту, надалі проповідували Слово Боже, хрестили, вінчали, але вже підпільно. Протоігуменом підпільних василіян був о. Антоній Мондик, ЧСВВ, і виконував цей уряд до своєї смерті 1986 р. Після нього цей уряд перейняв о. Павло Мадяр, ЧСВВ, який був знаний на ціле Закарпаття не лише за свою апостольську діяльність (його навіть називали «новим апостолом Павлом»).
Із виходом Унійної Церкви з підпілля з’явилися чисельні монаші громади. Серед них чільне місце в духовно-релігійному житті вірних Греко-Католицької Церкви посідає ЧСВВ. 1990 року всі монастирі ЧСВВ на Закарпатті були приєднані до Василіянської Провінції Найсвятішого Спасителя в Україні, оскільки для власної автономії потрібно не менш ніж чотири монастирі та двадцять монахій-богословів. А на той час було повернуто тільки три монастирі: в Бороняві, частково в Імстичеві та в Малому Березному. Мукачівський монастир і надалі перебуває в посіданні Православної Церкви Московського Патріархату. Монастир в Ужгороді — в користуванні Ужгородського університету. 2009 рік можна сміливо вписати в історію як рік відродження Василіянської Провінції на Закарпатті. Адже пройшло немало часу, як Україна стала незалежною, що сприяло відродженню духовного життя Греко-Католицької Церкви. Зараз на Закарпатті діє З монастирі, а саме: Імстичівський, Боронявський та Малоберезнянський, зводять монастир в м. Мукачеві. На сьогодні Провінція Святого Миколая в Україні у 4 монастирях нараховує 27 членів, у тому числі: 13 ієромонахів, три диякони, п'ять братів-професів, 3 новомонахи, один новик і два кандидати.
о. Веніямин ДОВГАНИЧ, ЧСВВ
http://www.osbm.in.ua