Великий покаянний канон св. Андрія Критського

Св. Андрій починає свою ісповідь перед Богом роздумуванням над вчинками свого власного життя і зразу входить на стежку спасенного покаяння та приношення Богові покаянних сліз. Ці роздуми Автор проводить у власному імені, а водночас в імені всіх людей, які сокрушені, свідомі своєї гріховності, стоять перед Богом.

Преподобний Андрій робить це так, немов би у своїй глибокій християнській любові взяв кожну людську душу і разом з нею зітхає над гріховністю життя, але й разом з нею шукає способу виходу з гіркого положення, шукає навернення і просить про нього.

«З чого почну я плакати над учинками нещасного життя мого» – чуємо перші слова першого тропаря і справді глибоко зітхаємо разом з творцем Канону і входимо з ним у глибини його роздумів. «Як же ж то я розпочну, Христе, теперішнє моє ридання» – продовжує автор – «Але Ти, як милосердний, дай мені сльози покаяння». Це початок, якби введення до цілого твору.

Відтак починається своєрідний огляд біблійних образів та аналогій, які мають відношення до стану людської душі. Ці образи повні призадуми над змістом людських вчинків, поступово щораз більше відносяться до розкаяної людської душі:
«Наслідуючи переступ Адама, втрачаю Бога – вічне царство й щастя – за гріхи мої.
Адама справедливо вигнано з раю, бо він не додержав єдиної твоєї заповіді. Що ж доведеться терпіти мені, що раз у раз відкидаю твої животворчі веління?
О, як же я вподібнююся до вбивці Ламеха, пристрасними пориваннями вбивши душу – як він чоловіка, розум – як він юнака, і тіло моє – як брата, неначе Каїн-убивця.
Злив колись Господь дощ Божого вогню на огидну розпусту і спалив содом’ян. А ти, душе, запалила вогонь пекельний і готова в ньому страашно горіти».

І так образ за образом, аналогія за аналогією, пересувається нам перед очима майже вся історія Старого Завіту: Мелхизедек, Ной, Яків, Авраам, праведний Йов і інші – а завжди у відношенні до стану грішної душі, яку заохочує або до покинення гріха, до втечі перед ним: «Залиши, душе моя, гріх, як землю Харран, та йди в землю, що її успадкував Авраам… Тікай, душе моя, від полум’я гріхів! Тікай, як Лот від Содому й Гомори! Тікай від вогню всякого нерозумного бажання»;

або заохочує до вірності й готовності на жертву: «знаючи, нещасна душе моя, як Ісаака принесено таїнственно в нову жертву всепалення Господеві, наслідуй його готовість».
Деколи, щоб заохотити до більшої ревності, Автор робить закиди своїй і нашій душі, що не є достатньо ревна і не наслідує тих, які покутували за свої гріхи: «беззаконство до беззаконства долучив колись Давид, додавши до вбивства перелюб; але ж негайно він виявив і каяття подвійне. А ти, душе, ще гірше заподіявши, не покаялась перед Богом».
І багато інших подій і осіб зі Старого Завіту прикликає

Автор, а все це, щоб поглибити рефлексію, заторкнути, потрясти душу людини, заохотити до покути і навернення, до звернення до Бога. У цілому творі Автор послуговується також образами з Нового Завіту, щоб в останній пісні зосередитися виключно на євангельських подіях, щоб таким чином показати безмірну любов Ісуса Христа і його милосердя для грішника: «Христос став чоловіком, закликáв до каяття розбійників і блудниць. Покайся, душе! Вже відчинено двері царства і поперед тебе його досягають фарисеї, митарі та перелюбники – покаявшись.

Христос оздоровив розслабленого й він узяв постіль свою; підняв померлого юнака – сина вдови, зцілив слугу сотника й обявив себе самарянці, показавши тобі, душе, як служити Богові в дусі».

Ці та інші образи мають заохотити людину до покути і навернення, мають показати, що для Бога все є можливе, можливе також оздоровлення навіть з найбільших гріхів, якщо лиш людина покаже крихітку доброї волі і звернеться до Бога, до Його милосердної любові, яка очікує як батько на блудного сина, на цей перший крок з боку людини.
Чи однак можливе є звернення до Бога для людини, в якій наростає свідомість гріха, беззаконня, підлості? Чи не є вона схильна радше тікати, сховатися, щоб уникнути караючої Божої руки? Ні, душа не хоче тікати перед Богом, не відчуває страху перед Ним, бо знає, є глибоко переконана, що Бог є одинокий, хто може піднести людину з гріхопадіння; Бог бо не є Богом караючим, але Чоловіколюбцем, Богом, який з журбою похиляється над нещастям людського гріха, Богом милосердним, тому звертається до Нього з великою довірою і надією: «Щиро приносимо тобі, Спасителю, сльози очей наших і зітхання з глибини серця, взиваючи: Боже, согрішили ми перед тобою.
Як спас ти Петра, скоро він закликав, поспіши спасти й мене, Спасителю. Вирятуй мене від звіра, простягнувши свою руку, і виведи з глибин гріха…
Як пристановище затишне знаю тебе, Владико, поспіши ж визволити мене з безвихідних глибин гріха й отчаю».

Автор не хоче налякати душі людини, яка двигає на собі тавро й рани гріха, але делікатно відслонює нещастя гріха і переконує, як гарне є життя в Бозі, як велике милосердя чекає на людину, що прагне Бога, але воднораз не скриває, що ця дорога до Бога, це дорога дійсної, чинної і досконалої покути.
На початку автор показує, що людина втратила – красу первісного життя з Богом, уособленням якого є м.ін. рай. Потім розвиває думку про це, що Бог не стане на суд з душею, яка кається, не буде покликатися на всі її беззаконня, але – вибачаючи тяжкі провини – спасе її.
І щойно тоді, коли душа вповні довірятиме доброму й милостивому Пастиреві, преподобний Андрій приступає до відкривання духовних травм, поранень: «Покалічено, поранено мене. Ось стріли ворожі пробили мою душу й тіло, ось рани, струпи й умлі¬вання кричать про удари самовільних пристрас-тей моїх».
Покаянний настрій зростає. Автор разом з розкаяною душею говорить, що це він є цією людиною, яка більш від інших є грішна: «Немає серед людей нікого, хто перевищив би нас у грісі».
А якщо ми вже справді переконані про цю правду, Автор насмілюється показувати нам поступово щораз більші гріхи, відслонювати велич нашого гріхопадіння, щоб людина зрозуміла глибину своєї нікчемності, своєї духовної нужди: «Нема в житті ані гріха, ані вчинку, ані зла, яке ми не заподіяли, Спасителю, розумом, словом, волею, нагрішивши бажанням і думкою і ділом так, як ніколи ніхто інший».

І так, довівши душу до признання цієї великої духовної нужди, може тепер впровадити її на драбину євангельської доброти, пригадуючи перше оповіщення Ісусової нагірної проповіді: «блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне!»
Так ось людина увійшла у покаяння, відкрила перед Богом свій глибоко приховуваний стан, сама довершила суду над собою і тепер, після великого духовного подвигу, зусилля, очікує на змилування милосердного Бога: «помилуй, Спасе створіння своє, і як пастир, відшукай загублене, охорони заблукане, врятуй від вовка і зроби мене ягням в отарі твоїх овець».

Великий покаянний канон поволі добігає кінця. Ще кілька стихів – і труд завершений. Преподобний Андрій провів своєрідну сповідь з цілого свого життя, уводячи також нас, усіх християн, у солодкість визнання гріхів і покути перед Богом. В самому кінці свого твору згадає ще мудрого розбійника: «О Милосердний, як вірному розбійникові, який впізнав в Тобі Бога, відкрий і мені двері Твого царства». І так Андрій Критський прирівнює самого себе до розбійника, злочинця, який в одній хвилині покаянного навернення одержав прощення гріхів.

Справді це архітвір церковної поезії, твір глибоко духовний. Спробуймо і ми віднайтися в цих образах, в цих стихирах. Спробуймо віднайти в них правду про себе, про свою власну гріховність, про свою глибоку моральну й духовну нужду, щоб, бодай, у ці останні дні Великого Посту увійти нам на дорогу справжнього покаяння, віднайти сльози щирого жалю, а через це досвідчити небрехливої радості Божого прощення, а відтак радості воскресіння з Ісусом до нового, кращого життя.

о. Петро Кушка, ЧСВВ