Про василіанські місії

З давніх-давен, як і у недалекому минулому василіан дуже часто називали місіонерами. Назву «місіонер» вживали у відношенні до поодиноких ченців. Василіанські монастирі називали «місійними резиденціями» або просто «місіями» (нпр. Якобштад, Сілєць Брахінський, Тадулін та інші), а пізніше також «конвентом Отців-місіонерів» (нпр. Кристинопіль). Очевидно, що назви ці не були виключно «титульними» й безпосередньо випливали з діяльності василіан, які вели місії.

Ми досить багато знаємо про василіанські парафіяльні місії. Парафіяльні місії від перших років сформування Чину були важливим елементом його праці. В перші роки говорилось однак не стільки про місії, як просто про навчання народу правдам віри. Тому вже лаврішівська генеральна Капітула (1626) наказувала: „Rzecz iest potrzebna wielce, aby w każdym klasztorze był naznaczony od starszego ieden z braci y przystawiony na podanie nauki o wierze y powinności chrześciańskiey w każde święto, niemniey domowey czeladzi, iako też y inszym ludziom prostego stanu”. Новгородська конгрегація (1671) додає: „Po ranney służbie Bożey oycowie abo bracia, osobliwie dyakoni, nauczać maią chłopiąt pacierza y innych rzeczy, do wiary świętey catholickiey y zbawienia należących, more catechistico”. Згодом це навчання катехизму прийняло більш організовані та ширші форми.

Неможливо порахувати всіх василіан, задіяних у той час в парафіяльні місії. Практично майже кожний ієромонах Чину коротший, або довший відрізок часу працював як місіонер, або проповідник. А якщо сам і не проповідував, то сповідав, бо під час місії до сповіді приступали тисячі людей.

Одночасно василіани займались місіями, які мали на меті привести нез’єднаних християн (головно православних) до єдності з Католицькою Церквою. Це було одне з основних завдань Чину від самого початку його існування. В цій праці василіани намагались випрацювати та зберігати свою методологію, на яку безсумнівно немалий вплив мав місійний досвід Отців Єзуїтів, з якими василіани були тісно пов’язані та в яких навчалися (Браунсберг - сьогодні: Braniewo у північній Польщі, Вільно, Оломовець, Рим).

Першим василіанином, який виклав теорію такої місії, був реформатор монашества у Русі – митрополит Йосиф Велямин Рутський. Його місійна програма була опублікована отцями Т. Галущинським і А. Великим («Programma unionis Ecclesiae Joannis Rutskyj…», в: «Epistolae Josephi Velamin Rutskyj…», Analecta OSBM, Sectio III, Romae 1956, стор. 23-27). Першим пунктом в його програмі стояло завдання доброго розпізнання природи і звичаїв народу, серед якого будуть ведені місії. Таке знання має на меті привести до чіткого розмежування: що в звичаях того народу має для спасіння значення вирішальне, а що є другорядним й остаточно не має жодного впливу на спасіння людини. Таке пізнання й розрізнення допоможе в доборі властивих місійних засобів і спрямує зусилля місіонера у властивому напрямку. Очевидно, що людьми, які «по природі» надавались до такого завдання, були ченці Василіанського Чину, які самі були уродженцями Русі й переважну більшість серед яких становили ті, хто був вихований в традиції Східної Церкви (православної, або католицької). Рутський зазначає, що власне таким чином місіонер здобуде собі довір’я та прихильність в людей, а саме довір’я та прихильність і творять благодатний фундамент для місійної роботи. Дороговказом та й світлом у тому ділі має бути любов до людей. За словами Рутського любов - це зброя місіонера: «Cum enim amor vincat omnia…».

Митрополит звертає увагу й на потребу витривалості та ревності в місійній роботі. За словами Рутського у православних - багато упереджень, які віддаляють їх від Католицької Церкви. Однак зауважує, що не слова, але серце і діла зможуть привести православних від ненависті до любові. Тому каже, що треба зберігати обряди Руської Церкви, дбаючи про їхню первісну чистоту: «sublatis tamen omnibus erroribus et superstitionibus (si quae sunt), quae incuria et ignorantia ipsorum sacerdotum sunt usque modo introductae, reducendo omnia ad suum principium et originem».

Особливу вагу Митрополит прикладав також до навчання – вчитись самому і вчити інших, щоб пізнавати правду. В школі і через особистий контакт молодь зможе пізнати правду про Католицьку Церкву та позбутись довголітніх упереджень, які блокують її на емоційній площині. Ті загальні принципи, які своїм корінням сягають досвіду й науки найбільшого місіонера - св. апостола Павла, були практиковані черговими поколіннями василіан від ХVІІ століття до сучасності.

Постаті василіанських місіонерів того часу представив ще о. Мелетій Войнар, ЧСВВ (Василіяни – їхня роля в Унії Київської Митрополії, Записки Наукового Товариства ім. Шевченка, 192 (1976), 110-166; також окремо опубліковано й розділ про місіонерів: Basilian Missionary Work – Missionaries and Missions (XVII-XVIII), Analecta OSBM XV(1974), fasc. 1-4, 95-110). Все ж варто ще раз пригадати бодай деяких василіан і особливо тих, які трудились поза кордонами Речіпосполитої.

Першим і найвизначнішим місіонером Чину був священномученик Йосафат (+1623). В його особі пересіклись найважливіші елементи місії: свідоцтво життя та сила і простота слова. Він назавжди залишиться символом та зразком василіанської місії. Був зразком не лише для василіан, але і для єпархіальних священиків та мирян, - особливо на Холмщині, де в Білій зберігалось нетлінне тіло Святого. Не випадково о. Яків Крип’якевич, парох Кшешова, коли в 1864 р. довідався, що в його церкві мав би правити православний священик, думками був при св. Йосафаті та писав деканові: «W końcu oświadczam, że gdy przyjdzie do tego klucze schowam, i wolę raczej stać się ś.m. Jozafatem niżeli złamać przysięgę wykonaną Kościołowi».

Особливу увагу Чин присвятив місії на Балканах. Ця місія була життєвим ділом і викликом о. Павліна Дембського (+1656). Цей невтомний місіонер, який виконував роль посередника поміж Апостольським Престолом та патріархами Паїсієм і Гавриїлом, не раз з небезпекою для життя - часом у перебрані - мандрував між Балканами та Римом.

На Балканах трудився також о. Методій Терлецький - близький співпрацівник митрополита Рутського і пізніший єпископ Холмський (+1649). Варто згадати, що саме він твердо обстоював необхідність збереження східного обряду, а також утворення в Римі окремої Колегії для Русинів.

Місійні звіти отців Павліна Дембського і Методія Терлецького опубліковано в Litterae Basilianorum in terris Ucrainae et Bielarusjae, Vol. I: 1601-1703, Romae 1979.

Іншим василіанином, який працював за кордоном, був о. Гервасій Гостиловський (+ правдоподібно у 1654, або кілька років скоріше). Він вів місії на теренах Московщини. Про те – якою небезпечною була ця місія - свідчить обраний ним метод праці: прибував на місце, давав коротку науку, сповідав і зразу після цього - втікав.

Кінець ХVІІ століття став для Чину часом досить неспокійним, на що вплинули як зовнішні умови, так і серйозні конфлікти з наслідниками Рутського на митрополичому престолі. Ці проблеми дещо припинили місійну активність василіан.

Після випрацювання «Згоди» з митрополитами (1686) та закінчення серйозної внутрішньої кризи, викликаної діяльністю о. М. Вітринського - протегованого митрополита Л. Кишки, у ХVІІІ столітті Чин знову міг зайнятись властивою собі діяльністю.

В першу чергу процвітали парафіяльні місії. В той час багаті шляхтичі часто засновували василіанський монастир і давали монахам утримання саме з метою ведення місії. Так повстали славні місії в Замості, Білій, Кристинополі та багато інших.

Монахом, який здобув особливе визнання, був о. Тимотей Щуровський, автор м.ін. місійного підручника «Missya Bialska» (Supraśl 1792; Lublin 2009). З місією в Кристинополі пов’язана особа іншого знаменитого місіонера-василіанина, якого ми вже згадували на нашій вебсторінці – о. Корнелія Срочинського, автора книжки «Methodus Peragendi Missiones Apostolicas» (Poczajów 1772, резюме: о. Ір. Назарко, ЧСВВ, Методичний підручник василіянських місій о. К. Срочинського, Analecta OSBM XV(1974), fasc. 1-4, 142-151). Обоє в своїх книжках виклали методологію василіанської парафіяльної місії ХVІІІ-ХІХ століття.

Ченцем, який особливо прислужився василіанським місіям, був архімандрит Йосафат Сєдлєцький (+1775), протоігумен Провінції Покрови Пресвятої Богородиці (Коронної, з протоігуменатом у Почаєві) в роках 1763-1767. Як протоігумен він сильно сприяв розвиткові місійної праці ченців. Засобом для цього стали випрошені ним привілеї благословити вервиці і медалики, ставити місійні хрести, уділяти повні відпусти.

ХVІІІ століття - це час, коли василіани приймають участь в місійних планах серед православних. В цих працях особливу роль відігравали випускники Колегії Поширення Віри в Римі. Серед різних звітів, які згадані випускники пересилали до Риму, знаходимо також документи, які свідчать про методологію василіанської місії та про загально-василіанське розуміння такої праці.

Cеред згаданих документів особливо цікавим є лист о. Цезара Стебновського (пізніше - архієпископа Смоленського, +1762), написаний біля 1739-1740 року (Litterae basilianorum in terris Ucrainae et Bielarusjae, Vol. II: 1731-1760, Romae 1779, 37-64). Автор звітує про ситуацію та пропонує методологію місії в двох частинах. Перша частина листа присвячена території Литви, де Унійна Церква вже добре закорінена. Друга - відноситься до теренів, де переважає православне населення.

Серед різних уваг деякі мають загальний характер, вони не повторюються у всіх василіанських працях та вказують на загальну василіанську думку про місії. Вже на початку документу о. Цезар говорить про збереження обрядів Східної Церкви. Обряди - це перший чинник, який дозволяє православним зблизитись із Східною Католицькою Церквою, послаблює перші упередження та стереотипи. Як приклад подано подію з 1735 року, яка мала місце в Полоцьку: «nel giorno della festa di Pasqua, quanti si trovano col Prencipe di Repnin (Росіяни, мабуть офіцери російського війська), loro Generale, nella Città di Polocia, tutti vennero alla nostra chiesa (sebbene nella medesima Città si trovi una chiesa de’ Scismatici) e sentirono la Messa cantata, alcuni di loro s’accostavano sin all’Altare per osservare le cerimonie ed il Missale, e poi andavano dicendo alli altri quasi con maraviglia: Veramente, così le cerimonie vanno come da noi. Perché alcuni di coloro credevano che Ruteni uniti, sottomettendosi alla Chiesa Romana, abbino mutato il Rito, le cerimonie, alle quali quella gente è troppo attaccata, e finita la Messa cominciando dal Prencipe Repnin tutti venivano al bacio della Croce e della mano del celebrante, conforme si usa in questo giorno». На думку о. Цезара треба наголошувати, що обряди, звичаї і руська мова в Літургії (l’idioma volgare della Messa) зберігаються не тому, що Апостольська Столиця на це дозволяє, але передовсім тому, що вона все це точно зберігати наказує.

Варто відзначити, що за зразок василіанського місіонера того часу о. Цезар подає о. Тадея Янкевича. Отець Тадей склав монаші обіти у 1707 році в Битені. Опісля вчився у Вільнюсі. У 1719 році був призначений місіонером до Мозиря. Після місійної праці у 1739-1745 став ігуменом в Жировицях, пізніше коротко був ігуменом в Битені, де згодом став сповідником й там же помер у 1754-му. Він відзначався великою святістю життя, а його тіло, поховане в битенській церкві, було нетлінним.

Отець Стебновський оповідає, що о. Тадей був посланим на місію в околиці, де переважало православне населення. Люди ті навіть лише зачувши про Унію відразу ж хрестились: аби Господь оберіг їх перед цим злом. О. Тадей заснував там спочатку невеличку капличку, де разом з другим василіанином (правдоподібно був ним о. Віталій Малицький, який помер в Мозирі в 1727 р.) вони почали правити богослужіння. Коли люди відвідували їхню церковцю, то василіани вітали їх приязно і з любов’ю. Опісля, здобувши собі загальну приязнь, помаленьку роз’яснювали людям богословські питання. Своїм праведним життям о. Тадей здобув собі таке велике визнання серед православних, що вони називали його своїм «отцем і пастирем».

Цей спосіб ведення місії на думку о. Цезара - властивий і для інших місць. Тому він пропонує, щоб там, де це тільки можливо, засновувати малі монастирі, в яких василіани зможуть правити богослужіння та самим своїм життям, збереженням обрядів і церковних звичаїв даватимуть свідоцтво життя правильного. А, коли вже переконають до себе людей, тоді зможуть проповідувати також і словом.

Коли йдеться про місійну роботу на Московщині, то о. Цезар в першу чергу зауважує, що її треба починати від мирян, бо вони відіграють особливу роль в Православній Церкві: «i laici appresso i Greci, massimamente poi appresso Moscoviti sono di grand’autorità di metter la mano negli’affari ecclesiastici. Di più, in alcune materie il Vescovo, il Curato, talvolta non possono disporre altrimente da quello che vogliono i Laici». Як приклад він наводить історію митрополита Михаїла Рагози і князя Костянтина Острозького. Через те, що справа об’єднання за посередництвом мирян на думку о. Стебновського зустрічала багато перешкод, то він вважав, що треба почати від заснування семінарії та двох публічних шкіл на російському прикордонні (Селець Брахінський), в яких вчилися б лише росіяни і козаки: «in questo Seminario non s’ammettano altri che Moscoviti e Cosacchi». Особливо важливою справою вважав він прийняття на навчання бідної молоді, яка не має змоги вчитись в інших школах. Таким чином здобудеться зичливість та вдячність батьків та й самої молоді, а це, в свою чергу, відкриє дальші місійні можливості. Для підтвердження успішності таких дій отець Стебновський наводить приклад василіанських шкіл у Володимирі Волинському.

В цьому місці належить згадати місії, які в пам’яті василіан займають особливе місце і які окропились мученицькою кров’ю василіан в 1768 році: Умань, де згинули отці Іраклій Костецький, Іван Левицький, Ілля Маргелович, Методій Меєвський і Ліберій Очарський; Богуслава, де згинули отці Венедикт Максєвич, Сикст Гордзєйовський, Йона Козловський і Садок Маліновський.

В пізніших часах можливості для місійної праці були міцно обмежені державними чинниками, а часом робота в місіях у зв’язку із непереборними труднощами цілковито припинялась. Східні терени давньої Польщі знайшлись в кордонах Росії. Місії, які мали б на меті з’єднання православних з апостольським престолом, стали в Росії неможливими. Навпаки – за панування імператриці Катерини почалась православна місія серед греко-католиків, про що висловився православний Архієпископ Віктор у 1794 р.: «Исполняя долгъ пастыря, коему о спасеніи душъ человеческихъ вверено неутомимое попеченіе, и совершая волю Помазаницы Господней, приглашаемъ мы гласомъ Евангельскимъ всехъ и каждаго пола и возраста въ пастве нашей обитающихъ, которыхъ праотцы, отцы, или сами они лестію и страхомъ отъ благочестія совращены въ Унію съ Латинами, возвратиться безбоязненно въ объятія Православной Восточной церкви» (Акты издаваемые Виленсъкою Археографическою Коммисіею, Вильна XVI(1889), 7). За панування Павла І якихось більших практичних змін не відбулось. За Маніфестом про свободу віросповідання з 1797 р. й надалі неможливим було старатись про об’єднання православ’я з апостольським престолом, а водночас делікатно вказано на можливість православної місії: «гласомъ Нашым повелеваемъ, дабы пребывающіе въ присоединенныхъ отъ Польщи Губерніяхъ Нашихъ разныхъ наименованій и чиновъ духовенство, помещики и другаго званія люди, Римско-Католическое исповеданіе содержащіе, пользуясь сами свободою исповедыванія, не только не привлекали въ оное тайно советами и внушеніями, или же явно насильственно, всякого рода верноподданныхъ Нашихъ, одну съ Ними Православную Грекороссійскую веру исповедающихъ, но даже и не стесняли бы свободы темъ, кои по добровольному руководству совести сами отъ другихъ исповеданій къ Православной Церкви присоединитися возжелаютъ...» (Акты..., 15). Дальші роки в Росії пройшли під знаком касації чергових монастирів, використанням василіан в шкільництві, та «реформ» Сємашки, які довели до ліквідації Церкви в 1839 р.

Василіани, сформовані в окрему провінцію, перетривали ще до 1864 р. в Холмській єпархії в Польському Королівстві (Холм, Замость, Біла, Люблін, Варшава), а у Варшаві - до 1872 р. Як вже згадано у ХVІІІ столітті в Білій та Замості процвітали василіанські місії. Але і тут можливість праці послідовно обмежувалась. Урядова комісія з віросповідань і освіти листом від 22.05.1820 попереджувала єпископа, щоб священики „pod żadnym pozorem bądź to przy spowiedziach, bądź też w naukach lub na zgromadzeniach publicznych, nie ważyli się czynić żadnych wyrzutów lub prześladowań przeciw będącym w kraiu wyznaniom lub obrządkom niekatolickim, ani też przeciw iakimkolwiek stowarzyszeniom”. Не меншим зацікавленням уряду тішились також парафіяльні місії та говіння, про що читаємо між іншим в листі Комісії до єпископа від 12.05.1820: «nadzwyczayne zgromadzenia się ludu na nabożeństwo zwane missye z wielu względów interessuią Władze Administracyyne”. І тому єпископу було суворо наказано, щоб „tychże missyy bez wiedzy Jey [державного уряду] i wyraźnego zezwolenia przy żadnym kościele swoiey dyecezyi nie ogłaszał”. Такий урядовий контроль, за яким йшла поліційна інвігіляція, міцно паралізував можливість розвитку місійної праці.

В той час відбувалась католицька місія в Болгарії. В цій місії брав участь о. Стефан Лаврисевич, який склав монаші обіти в Білій. Два роки по обітах в 1859 році він виїхав до Риму, а звідти його послано на місійну роботу в Болгарію, де він пробув лише один рік (1860-61). Опісля - повернувся до Польщі й остаточно опинився в Кракові, де й помер у 1864 р.

На території Австрії Василіанський Чин існував як Провінція Найсвятішого Спасителя (від 1781). Однак внутрішні проблеми Чину та й цілої Церкви спричинились до завмирання місійної ревності василіан. В ХІХ столітті Чин зайнявся в основному душпастирством та шкільництвом. Відновлення василіанських місій в Галичині відбулось аж після реформи, започаткованої у 1882р. в монастирі в Добромилі. Після ІІ Світової Війни василіанські місії в Галичині знову були припинені і тим разом - комуністами. Тоді василіанські місіонери свобідно могли діяти лише за Океаном: в Бразилії, Аргентині, США, Канаді.

Сьогоднішній день відкриває нові можливості для ведення місійної праці, особливо - в Україні. Василіанський Чин далі продовжує і продовжуватиме працю, почату митрополитом Велямином Рутським та св. Йосафатом. Цю працю св. Йосафат, а за ним і багато інших василіан, окропили мученицькою кров’ю. Митрополит Велямин, за яким пішли інші василіанські богослови, заклав її теоретичні фундаменти, головна думка яких ніколи не промине – це любов до ближнього.