Святослав Шевчук: Я – проти революцій

Анастасія Лісовська

Під Київ, у Княжичі їдемо ми з отцем прес-секретарем УГКЦ Ігорем Яцівим – до резиденції глави Української греко-католицької церкви. Раніше доводилось бувати тут під час інтерв’ю з Блаженнійшим Любомиром Гузаром. Гузар і по цей час живе у Княжичах, але все-таки хазяїн "господи" змінився. Втім, цей двоповерховий дім – не маєток окремої особи, а, радше, штаб-квартира, де на нараду до очільника церкви приїздять святі отці, де приймають рішення та спілкуються з пресою.

Так було при Гузарі, так є і по цей час. Блаженнійший Святослав (Шевчук) вже чекає на наш приїзд у холі. Подумки перебираю все, що писали про нього медіа з моменту його інтронізації, яка відбулася 27 березня. Молодий – йому лише 41 рік, походить зі скромної галицької родини, його батько – радіоінженер, мати – вчителька музичної школи, ерудит, мало чи не поліглот.

Знає європейські мови, навчався за кордоном, до обрання главою церкви був єпархіальним єпископом в Буенос-Айресі. "Просунутий", бо має вже свою досить відвідувану фан-сторінку на Фейсбуці, з батьками часто спілкується по Скайпу.

"Молодий отець" досить комунікабельний, відповідає на запитання охоче, але при цьому залишає відчуття надмірної академічності. Витонченої простоти, тонкої самоіронії, неперевершеної відвертості Любомира Гузара, у якого кожна фраза була готовим афоризмом, Шевчукові ще бракує.

- Блаженнійший, остання ваша заява, зроблена 24 червня у Львові, є дещо незрозумілою. Ви сказали, що готові сприяти зустрічі між папою римським Бенедиктом ХVI та російським патріархом Кирилом. Котрась із цих сторін зверталась до вас за посередництвом?

- Питання журналіста, на яке я відповідав, звучало так: "чи ви готові посприяти?".. І я сказав, що, в принципі, так. З боку Московського патріархату не надходило жодних заяв чи прохань про наше посередництво. З боку Апостольської столиці також не було жодних прохань, хоча Святіший Отець завжди цікавиться, як ми в Україні будуємо наші стосунки з Московським патріархатом.

Для нас це також дуже важливо, бо в минулому нас не завжди розглядали як партнерів. І коли мова йшла про наші відносини, Московський патріархат говорив про це радше з Ватиканом, аніж з нами. Хоча зі свого боку ми завжди підкреслювали, що готові до діалогу, що будь-яку проблему можна розв’язати у двосторонньому порядку. Більше того, якщо є потреба у посередництві між Московським патріархатом та Апостольською столицею, то ми готові брати у цьому участь.

До цього часу з боку Москви лунають лише заяви про те, що для зустрічі Папи і патріарха існує перешкода, і цієї перешкодою є Українська греко-католицька церква. Бо нами, мовляв, були захоплені православні єпархії в західній Україні (мова про події початку 90-х, коли УГКЦ виходила з підпілля – Авт.). І це, буцімто, і є основною причиною того, чому такі зустрічі ані в минулому, ані зараз не відбуваються.

І в цьому питанні я також готовий до відкритої дискусії. Бо, говорячи про наші храми в західній Україні, слід посилатися на історичну правду, на факти. Можемо порівняти, скільки існувало православних храмів до 1946 року, до ліквідації нашої церкви, і скільки їх існує в західній Україні зараз. А зараз їхня кількість є набагато більшою.

- Отже, коли у Московського патріархату виникають претензії до греко-католиків, вони не йдуть до вас, а біжать жалітися до Ватикану?

- Зазвичай – так. Хоч ми завжди були готові до того, щоб розв’язати всі питання у двосторонньому порядку.

- Так ось і нагода: патріарх Кирил в ен-ний раз приїздить в Україну. У вас із ним запланована зустріч?

- Якоїсь запланованої зустрічі немає. Я неодноразово казав, що готовий до такої зустрічі, тим паче якщо патріарх Кирил приїздить до України, але з боку Московського патріархату зацікавлення в цьому поки що не було.

- А ви насправді гадаєте, що якби така зустріч відбулася, то з Почаївської лаври зникло б застереження про те, що УПЦ МП забороняє молитися за самогубців, чародіїв та "єретиків", тобто (в останньому пункті) за греко-католиків?

- Я думаю, що діалог між нами можливий. Більше того, він вже ведеться. Ведеться між православними церквами і католицькою церквою, бо працює так звана "православно-католицька змішана богословська група", і в тій групі є представник нашої церкви. Тобто на такому високому міжнародному рівні розмова ведеться. І тут важливо, аби вона не перервалася, а навпаки – перейшла у нову стадію.

Дуже важливо зустрічатися та діалогувати, бо в такому випадку можна зняти чималу напругу. Зустріч між мною та патріархом Кирилом могла б бути фактом взаємного визнання. Тобто ми існуємо, і, спілкуючись між собою, вважаємо один-одного за гідного співрозмовника. Можливо, після десятої чи п’ятидесятої зустрічі упередження зникнуть.

- Не знаю, як щодо "високого міжнародного рівня", а на рівні, так сказати, "побутовому", між Київським та Московським патріархатом йде перманентна і дуже жвава бійка мало чи не за кожен храм. У приватних розмовах представники УПЦ МП в дусі правдивого християнського милосердя покладають сподівання на скору смерть Філарета, яка, мовляв, розв’яже конфлікт на їхню користь, бо харизматичного і здатного до боротьби наступника у Філарета нема. Так що православним церквам дав би Бог між собою розібратись…

- Я не беруся коментувати таку ситуацію, але ви самі зайвий раз підкреслили, що коли нема зустрічей, тоді виникають конфлікти. А коли є зустрічі, є й розмова, і порозуміння. Я думаю, що християни мають давати приклад взаємної любові та поваги. А якщо цього нема, то яким чином можна говорити про суспільний мир загалом в Україні?

- Одним словом, ми з вами, схоже, зараз обговорюємо одну з улюблених ідей Віктора Ющенка. Тільки в його дискурсі це звучало як "єдина помісна церква", а ви волієте говорити про "церкви Володимирового хрещення". Гіпотетична спілка греко-католиків, православних та автокефалів – ви вважаєте таке єднання можливим і бажаним?

- Я не використовую жодної нової термінології. Єдина помісна церква в Україні існувала. І те, що зараз відбувається довкола Десятинної церкви, нагадує про часи, коли християнство в Україні не було конфесійно поділеним. Таким чином, ми маємо спільне коріння. І це спільне коріння може бути для нас дуже життєдайним, якщо його у собі віднайде кожна з гілок тої давньої київської церкви.

Думаю, що єдина помісна церква є для нас не просто нашим бажанням. То є певний наказ Христа. Роз’єднання християн, конфлікти між нами є найбільшою перешкодою для проголошення слова Євангелія, бо якщо церков – багато, то котра ж з них є істинною? Виконуючи заповіт Христа, ми маємо прямувати до єднання, до відбудови нашої церкви. Інше питання – у якій формі?

Одна з форм такого єднання – спільна співпраця. Поєднання не в єдиній структурі, а в єдиній акції, діяльності. Треба спочатку ставити перед собою завдання, реальні для здійснення. Якщо ті церкви, які вважають себе спадкоємицями Володимирового хрещення, наберуться рішучості, щоб спільно, на різних рівнях, проводити богословські наукові конференції, а відтак – свідчити про Київ як про потужний центр християнства в усьому світі – це будуть поважні підвалини у відбудові єдиної помісної церкви.

- А як ви в такому разі бачите стосунки УГКЦ з римо-католиками?

- Коли ми говоримо про наші стосунки з римо-католиками, то тут треба мати на увазі, що ми з ними на сьогодні є фактично єдиною церквою, бо є у сопричасті. Ми з ними разом можемо служити Літургію і причащатися святих таїн, а це є найвищим знаком єдності Христової церкви.

Очевидно, що між римо-католицькою та греко-католицької церквою стосунки складалися по-різному. Але між УГКЦ та польським єпископатом офіційно відбувся акт примирення. (Вважається, що єднання православної та католицької церков у 1596 році, відоме як "Брестська унія", було актом насильницьким та вигідним польським зверхникам, які сподівались, що українці, ставши уніатами, з часом перетворяться на "повноцінних" католиків – Авт.). І сьогодні ми дуже добре співпрацюємо на різних рівнях.

Таким чином, єдність в структурі існує вже сьогодні. А що стосується єдності в дії, то ми маємо багато спільних справ. Наприклад, кожного року відбувається спільна зустріч римо-католицьких єпископів та нашого Синоду. Кожного року ми маємо спільні духовні вправи, які називаються реколекції. І якби ми могли запропонувати нашим православним братам ту модель співпраці, яку ми маємо з римо-католицькою церквою, це був би дуже цікавий приклад.

- Я не дарма спитала про римо-католиків. Блаженнійший Любомир, на мою думку, відстоював позиції більшої незалежності від Ватикану, тобто хотів зробити Українську греко-католицьку церкву ще більш українською. Якою буде ваша політика в цьому плані?

- В принципі, я не думаю, що моя – як ви кажете – "політика" буде істотним чином відрізнятися від тих справ, які робив Блаженнійший Любомир. Тут не йдеться про більшу або меншу незалежність, бо це політичне поняття, і у церковному контексті воно не завжди є коректним. На сьогодні наша церква розбудовує, розвиває свої структури в Україні. Ви знаєте, що за радянських часів вона була позбавлена можливості це робити.

А за останні 20 років церква пройшла різні етапи церковного будівництва, і очевидним є те, що це будівництво робило її щоразу більш українською. І наші вірні, котрі живуть в інших державах, щоразу чіткіше усвідомлювали, що центр їхньої церкви знаходиться в Україні. І коли ми говоримо про Апостольський престол, мова не йде про підлеглість чи залежність, мова йде про єдність.

Ми розуміємо себе як церкву, яка перебуває у сопричасті, у єдності з усією католицькою церквою. Але розвиваємося ми та розбудовуємося в Україні, і для всіх нас це є дуже важливий процес, бо й наша церква дедалі глибше пізнає своє київське коріння, відкриває свою східнослов’янську ідентичність.

- І все-таки вами керує папа. На початку нашої розмови ви самі сказали, що Московський патріархат розглядає понтифіка в якості рефері, а це означає, що з Риму до Києва йдуть вказівки, розпорядження тощо. Політика є невіддільною від церкви, і так триває вже понад двадцять століть. Тож як ви будете вибудовувати відносини з Ватиканом?

- Мушу вас трохи розчарувати: з боку Ватикану жодних вказівок не надходить. Це не є спосіб існування католицької церкви. Ми часто перебуваємо в полоні політичних стереотипів, які належать до євразійського простору. Ми добре знаємо, що таке командно-адміністративна система. Але Богу дякувати, Апостольська столиця такі методи не використовує.

Коли ми будуємо нашу церкву, ми повинні зважати не лише на її внутрішній, а й на міжнародний вимір. А також і на екуменічний вимір (екуменізм – рух за об’єднання християнських церков – Авт.), тобто на розвиток стосунків з іншими нащадками Володимирового хрещення. Щодо міжнародного виміру, то християнство не є релігією відокремленості, це завжди – єдність, бо Христос встановив єдину церкву, одну для багатьох народів.

І Київське християнство є тим важливим центром, який так чи інакше входить у поле зору інших потужних центрів християнства – чи то є Рим, чи то Константинополь, чи то Москва. Отож, самий наш розвиток набуває міжнародного виміру, і ми цього не боїмося, і не вважаємо, що то є щось зле.

- Ви говорили, що будуватимете патріархат. Блаженнійший Любомир у 2005-му, невдовзі по тому, як у Києві почали зводити Патріарший собор, а УГКЦ опинилась, таким чином, "по той бік Збручу і Дніпра", говорив – цитую дослівно – "ми повертаємось, бо ми тут були й раніше. А патріархат – то дещо інша річ. Її ще треба краще відпрацювати й трохи зачекати". З тих пір минуло шість років. Отже, час настав?

- Тут я би так само хотів показати кілька вимірів поняття "патріархат". Дуже часто, коли говорять про патріархат, мають на увазі певний титул, певну назву. Для мене це не титул, не ще одна "нашивка" на погонах. Патріархат – це структура церкви і спосіб її існування. Тож якщо говорити про патріархат за часів Блаженнійшого Любомира, то він його не вимагав, а будував. І зараз мова йде не про вимагання зовнішнього титулу, а про внутрішню розбудову.

Першим про патріархат заговорив патріарх Йосип Сліпий, і було це в контексті Другого Ватиканського Собору. Відомо, що таку гідність (слово "гідність" Шевчук використовує в даному разі як означення статусу церкви – Авт.) надавали Вселенські собори, і у випадку з патріархом Йосифом то був унікальний момент – коли він як глава переслідуваної церкви став посеред всесвітнього форуму і заявив, що така церква існує, вона живе і, більше того, у своєму розвитку прямує до патріархату.

(З приходом радянської влади на західну Україну УГКЦ була знищена, а її ієрархи – заарештовані. За рік до арештів, у 1944-му, помер видатний очільник УГКЦ Андрей Шептицький. Після нього біля керма церкви став Йосип Сліпий, який провів в ув’язненні майже два десятиліття. Тим часом УГКЦ перейшла на підпільний спосіб існування. У 1958 році папа видав енцикліку, якою оголосив ліквідацію УГКЦ незаконною. Після звільнення з тюрми Йосип Сліпий виїхав за кордон, де й продовжував боротися за визнання УГКЦ – це те, про що в інтерв’ю "УП" розповідає Шевчук. Йосипа Сліпого змінив Мирослав Любачівський – за його правління греко-католики звернулись до Михайла Горбачова та Івана Павла ІІ з заявою про вихід церкви з підпілля. У 1989 році СРСР офіційно визнав діяльність УГКЦ легальною – Авт.)

Що стосується Блаженнійшого Любомира, то він, я би сказав, покірно і мовчазно, але дуже методично будував патріархат. Десь у 90-х роках УГКЦ почала відбудовувати свої структури на рівні парафій – якраз у той час і почалася дискусія з православними церквами щодо приналежності храмів. Наприкінці 90-х почався другий рівень будівництва.

Тут треба зауважити, що до війни УГКЦ мала лише три єпархії: Перемишльську, Львівську та Івано-Франківську. Після переділу кордону Перемишльська єпархія лишилася на тій території, яка відійшла Польщі. Іншими словами, довоєнні структури вже не відповідали сучасним реаліям. Необхідно було створювати нові єпархії. Це був ще один крок будівництва патріархату.

На третьому етапі, тобто на початку 2000-х, коли я був секретарем Блаженнійшого Любомира, ми вже мали єпархії, але відчували необхідність також мати і міжєпархіальні структури, які могли б об’єднати в єдине ціле єпархії в Україні та за кордоном. І я тоді, як керівник патріаршої курії, був відповідальним за розбудову таких структур.

То була ідея патріарха Йосипа, який вважав, що потрібно, аби наші єпархії у всьому світі не асимілювалися, а зберегли свою тотожність, будучи складовими єдиної української структури. Я, будучи єпископом в Аргентині, відчув усю необхідність таких структур – наша єпархії в Аргентині потребувала живого зв’язку з церквою в Україні. І якщо кожен українець та вірний нашої церкви, де б він не жив, відчує, що церква має реальні можливості надати йому душпастирську опіку, оце якраз і буде патріархат в дії.

- З приводу українців та їхніх потреб. Ви намітили 10 пріоритетів розвитку церкви, серед яких – "інкультуризація", "катехізація", тобто поширення та переклади різними мовами Святого письма. Скажіть, невже цій бідній нещасній країні не все одно, на скільки мов світу перекладена літургія? Яке це має значення, коли вона вимирає, коли кожному третьому жителю зарплати вистачає тільки на продукти харчування, і лише крихітний відсоток населення відносить себе до середнього класу? Вибачте за пряме запитання: при вибудові цих пріоритетів чи не далося взнаки те, що ви певний час свого життя провели за кордоном?

- Хочу вас заспокоїти. По-перше, коли ми напрацьовували ці десять пріоритетів, мова ще навіть не йшла про те, що Блаженнійший Любомир складе з себе повноваження. Тобто це не пріоритети однієї особи чи одного глави церкви. По-друге, обговорюючи таку програму, ми намагалися побачити, якою буде наша церква, і не лише в Україні. По-третє, ці пріоритети підсумовуються в одній точці, а саме: у живій і діяльній парохії.

Метою кожного з десяти пріоритетів є конкретна людина. Коли ми говоримо про інкультуризацію, то мова йде про те, що ми повинні служити конкретній людині у відповідності до її потреб, її зацікавлення та способу розуміння. Інкультуризація в церковному вимірі не є науковий предмет, це душпастирська дія, скерована до певної особи.

Коли ж говорити про рівень життя людей, то в Латинській Америці, де я був душпастирем, дуже багато людей живе за межею бідності. Будучи там, я міг бачити та краще розуміти цих людей. І скажу вам чесно: такого рівня бідності, як там, в Україні немає. Все пізнається в порівнянні. Як церква, ми усвідомлюємо свою роль в соціальному служінні таким людям.

Але це соціальне служіння полягає не в тому, щоб розподілити між ними соціальні блага, а в тому, щоб допомогти їм гідно проживати своє життя. Як, приміром, аргентинський єпископат бореться з бідністю? Там є цікаве гасло: "Допомогти людині допомогти собі самій". Тобто йдеться про людський розвиток. Щоб таку поміч надати, треба говорити до людини відповідно до її обставин – оце і є інкультуризація.

Що ж стосується катехізації, то тут мається на увазі зовсім не те, що ми збираємось вчити когось певних молитов чи вічних істин. Соціальна доктрина церкви є складовою її катехізації. Ми нещодавно видали катехизм УГКЦ "Христос – наша Пасха", і там у моральній частині (тій, за яку я був відповідальним) містяться основні елементи вчення церкви щодо держави, суспільства, праці, справедливої заробітної плати тощо. Це є якраз той вид соціального служіння, який церква може надати.

Так що всі наші пріоритети скеровані до одного: служити конкретній людині, допомогти їй реалізувати себе в тому суспільстві, у тих обставинах, в яких вона живе (це – інкультуризація), а з іншого боку – внести свій вклад у будівництво справедливого суспільства.

- Ще раз вас зацитую: "Я збираюсь зробити церкву більш відкритою, доступною і зрозумілою". Це як?

- Дуже просто. Ще будучи викладачем богослов’я, я цікавився тим, яка частина, які елементи віровчення церкви на сьогодні є незрозумілими для сучасної людини? Якщо ми проаналізуємо різні етапи людської історії, то побачимо, що протягом них була різна чутливість людини до істин, які проповідує церква.

І, замислившись над цим, я зрозумів, що є багато моментів, які сьогодні просто відстрашують. Бо коли хтось чує слово "церква", то відразу потрапляє у полон різних стереотипів, сформованих минулим. І якщо говорять про церковне вчення, то багато хто думає, що то є апріорі ненаукове вчення. Пам’ятаю, скільки я старався про те, щоб богослов’я було визнане в Україні наукою. Я стикався з дуже поважними науковцями, які вважали, що богослов’я – це забобони, "рєлігіозниє прєдрассудкі".

Тобто є багато елементів віровчення, які на сьогодні є важкими для сприйняття. Дивіться, говорять про "ауру", а не розуміють, що означає божественна благодать. Багато понять поганського походження заступають християнські постулати. І для того, щоб ми могли досконало, фахово виконувати своє служіння, потрібно, щоби церква була відкритою, щоб її не боялися, щоб вона промовляла до людей зрозумілою їм мовою і відповідала на питання, які їх турбують.

- Ловлю вас на слові. З Блаженнійшим Любомиром ми не раз говорили про речі, які могли б засвідчити, що сучасна церква готова до певної модернізації, до того, щоб стати більш адекватною викликам часу. "Пройшли" у розмовах аборти, гомосексуалізм, евтаназію тощо. І з цих бесід ставало ясним те, що до більшої толерантності церква наразі не готова. Принаймні, українська греко-католицька… Тоді як більше року тому польський католицький священик Ксаверій Кнотц видав книжку "Секс, якого не знаємо", яка при всій своїй поміркованості та невинності мала ефект бомби, що розірвалась. Хоч Кнотц написав всього лише про те, що секс у подружжі існує не лише для продовження роду, що оральні пестощі теж мають право на існування – вочевидь, це перший суттєвий підрив традиційних християнських доктрин. Ви читали цю книжку? Порадите її своїй пастві?

- Відповім вам так. Церква осучаснюється та модернізується у своєму способі служіння, в методі пояснення тих чи інших вічних істин. Але церква не модернізується в сенсі зміни чи підміни свого віровчення. Коли мова йде про етику статевості та подружнього життя, то позиція церкви полягає у тому, щоб віровчення було певною мірою розвинене (і, можливо, уточнене) у зв’язку з сексуальною революцією кінця 60-х років, яка мала колосальні наслідки для сучасного суспільства.

В чому ж полягає така модернізація? Тут є яскравим прикладом постать блаженного папи Івана Павла ІІ. Він мав колосальну здатність пояснювати сучасній людині елементи віровчення у такий спосіб, щоб це було доступно, привабливо та зрозуміло, і щоб сучасна людина перейнялася тими вартостями і ними жила.

Коли мова йде про книжку Кнотца, то вона є дуже неоднозначна. В ній є певні моменти, які нібито наслідують те, про що говорив папа Іван Павло ІІ. До речі, будучи кардиналом Кракова та викладачем Люблінського університету, папа написав дуже цікаву книжку, яка називалась "Любов і відповідальність". Там, розмірковуючи над статевістю, він пише, що то не є лише секс у нашому розумінні, що це – в першу чергу – міжособистісні стосунки.

І коли католицька церква говорить про сексуальну інтеграцію, то вона має на увазі те, що статевість людини як один з важливих елементів її буття потрібно ставити у контекст всієї особи. Не можна любити лише одну частину людини, одну частину її тіла, треба любити усю особу, яка за допомогою тілесності є присутньою у видимий, матеріальний спосіб. Оце є вчення папи Івана Павла ІІ.

Тобто на сьогодні католицька церква (і я в тому числі) є спадкоємцями традиційної християнської етики. Тому ми ніколи не змінимо свого негативного ставлення до гомосексуалізму як такого, бо це є звироднілий спосіб статевого життя, який абсолютно суперечить Божому задуму про людину, і той, хто живе у такий спосіб, ніколи не відкриє справжнього змісту статевості.

Те саме стосується і абортів, хоч ця тематика і не торкається напряму статевості. Це проблема захисту гідності людського життя на його початку, тоді як евтаназія – проблема захисту гідності людського життя при його кінці. А якщо говорити про "модернізм" церкви в цілому, то в церковному лексиконі це слово має негативне значення, бо свого часу папами були засуджені єресі модернізму.

Тож коли ми наголошуємо на тому, що хочемо, аби церква була відкритою і доступною, то послуговуємось терміном "осучаснення" – його вжили отці Другого Ватиканського собору, маючи на увазі те, що церкву необхідно привести до потреб сьогоднішнього дня. Бо ми не можемо судити про потреби сучасної людини категоріями минулого століття.

А відносно книжки Кнотца… Ні, я б так легко не рекомендував її своїй пастві до прочитання (сміється).

- Від революції сексуальної до звичайної. Перефразовуючи рядок з радянської пісні, спитаю так: "якщо завтра Майдан", на чий бік ви стали б у конфлікті влади і народу? Як ви взагалі плануєте будувати стосунки з українськими політиками?

- Це дуже гіпотетичне питання. Я не знаю… Для того, щоб робити висновки чи давати оцінку тим чи іншим подіям, треба їх глибоко аналізувати. Я особисто проти революцій, бо революція показує, що у суспільстві є неминучою сутичка, а я радше виступаю за еволюційний спосіб розвитку стосунків. І питання насильницької зміни влади – то є питання екстрему, крайнощів… Фома Аквінський передбачав право народу змістити несправедливого тирана, але для цього необхідні певні моральні умови, тож тут не все так однозначно.

І, маючи на увазі українське суспільство, мені б дуже не хотілося, щоб ми говорили про революції. Хотілося б, щоб наша Україна розвивалась гармонійно, а не переходила від однієї сутички до іншої. На сьогодні всі церкви в Україні, всі конфесії закликають до суспільного миру та спокою. Це також цікавий момент осучаснення церкви, бо колись у Середньовіччі існувало поняття "справедливої" і "несправедливої" війни, але на сьогодні "справедливих" війн не існує, як не може існувати і "справедливого" насильства. Тож сучасна церква вчить миру, і, зокрема, миру суспільному.

- Але хіба Христос не вчив тому, що треба бути або гарячим, або холодним, аби лише не теплим? Є моменти, коли від вибору на користь тих або тих аж ніяк не відкрутитися. Нагадаю вам події 2001 року і акцію "Україна без Кучми". Тоді від глав українських церков, як і від тодішнього спікера Плюща та прем’єра Ющенка, очікувалось, що вони засудять антикучмістів. І всі – всі! – за одним-єдиним винятком – предстоятелі церков зробили це. А винятком був ваш попередник Любомир Гузар. І Кучма йому цього не пробачив, як це випливає з контексту його книжки "Після Майдану"… Цілком ймовірно, що ви опинитесь у такій саме ситуації. Але ви кажете, що не знаєте, як вчините у такому випадку?

- Все може бути. Я ще не знаю, якими будуть обставини. З одного боку, наша церква завжди намагалась зберегти незалежність та незаангажованість щодо кожної політичної партії, щоб мати свободу говорити правду, коли цього вимагатиме той чи інший політичний момент. І те, про що ви кажете, якраз є прикладом зберігання такої свободи, яку використав Блаженнійший Любомир.

- Чи тяжко вам бути главою церкви, коли всі постійно (і я протягом нашої розмови) порівнюють вас з Блаженнійшим Любомиром?

- Я не відчуваю в цьому жодного дискомфорту. Я глибоко переконаний в тому, що той період, коли Блаженнійший Любомир очолював церкву, був безпрецедентним у її розвитку. А я почуваю себе, я б сказав, учнем Блаженнійшого Любомира, тому що я з ним певний час співпрацював, і, маючи таку нагоду, ти мимовільно формуєшся під прикладом подібної людини. Я був би дуже задоволений, якби років через п’ять чи десять хтось сказав би, що я маю певні риси чи стиль Блаженнійшого Любомира.

Але головне те, що Блаженнійший Любомир – зі мною. Я маю унікальний дар, якого не мав жоден інший глава нашої церкви, включаючи і самого Любомира – це те, що мій попередник знаходиться зі мною.

Чи мені просто? Ні, мені непросто. Але саме присутність Блаженнійшого Любомира є для мене надією, підтримкою і часто – розрадою. Таким чином, я абсолютно спокійно сприймаю те, що мене порівнюють і будуть ще порівнювати з Блаженнійшим Любомиром. До речі, те саме говорить і папа Бенедикт XVI – його також порівнюють з Блаженним папою Іваном Павлом ІІ.

- Ви з 2002 по 2005-ий рік працювали особистим секретарем Блаженнійшого Любомира. Він сам вас обрав, чи то був збіг обставин?

- Це він мене покликав. Я в той час був віце-ректором Львівської духовної семінарії, а також – завідував кафедрою богослов’я в УКУ (Українському католицькому університеті – Авт.). Чого він покликав саме мене, я не знаю, але ініціатива походила саме від нього.

- Як ви взагалі прийшли до рішення стати священиком? Чи мав тут місце вплив родини, яка, судячи з інтерв’ю ваших батьків пресі, завжди була "високорелігійною" і відвідувала службу у підпільній (на той момент) церкві, чи свою роль зіграли інші обставини? Ваш освітньо-професійний шлях починався тривіально: школа, медичне училище, навіть служба в армії мала місце… І раптом – підпільна семінарія. Чому?

- Я б сказав, що коли говорити про родину чи в цілому про наше тогочасне галицьке суспільство, то цей чинник радше посприяв. Але вирішальним моментом стала зустріч з однією особою. Тому я так багато сьогодні говорю про зустрічі…

- З Любомиром Гузаром?

- Ні. То був отець Михайло Косило - священик підпільної церкви, на сьогодні він вже помер. Свого часу він два строки відсидів у тюрмі за священицьку діяльність, а відтак – призначений ректором підпільної семінарії. Сила цієї особи, сила зустрічі з такою особою і стала останнім поштовхом… У хаосі цього світу ти раптом зустрічаєш особу і розумієш, що саме вона є носієм істини і саме через неї присутній Господь Бог між нами…

- Досить юним, двадцятилітнім, ви на початку 1990-х їдете навчатись в Аргентину, а потім – в Італію. Вам хтось підказав такий шлях, хтось допомагав облаштуватись на навчання за кордоном?

- Я ніколи не хотів студіювати за кордоном. Але мене рекомендували. І я поїхав на навчання до Риму відповідно до скерування, яке мені надав Блаженнійший Мирослав кардинал Любачівський, бо на той час було багато охочих стати священиками, але не було викладачів, тому я й поїхав на навчання. Але я ніколи не прагнув тих титулів, тих завдань, які мені надсилав Господь Бог.

Джерело: http://www.pravda.com.ua/articles/2011/07/8/6369441/