Митрополит Йосиф Велямин

 Митрополит Йосиф Велямин Рутський

Йосиф Веліямин Рутський був сином Фелікса Велямина і Богумiли ,з роду Корсаків, які від назви свого помістя „Рута”, прийняли прізвище Рутськi. Його батьки були кальвіністського віросповідування, але Рутський був охрещений в православні Церкві. Він спочатку виховувався вдома, потім навчався в кальвінській школі в Несвєжу, а пізніше в Вільнюсі. Деякий час він перебував в княжих помістях Заславських і Острозьких. У 1590 році поїхав в Прагу здобувати вищу освіту; там зблизився до єзуїтів і в 1592 році склав ректору єзуїтської колегії Т. Кpістненсу католицьку ісповідь віри. Далі продовжував здобувати вищу осьвіту в Bурцбургу, звідки в 1596 році поїхав до Риму, де після закінчення навчання в грецькій колегії на прохання папи Климента VIII приняв східний обряд. В 1603 році повернувся нa рідну землю і звернувся в Вільнюсі до уніатського Митрополита Іпатія Потія з проханням прийняти його до Київської Митрополії та надати йому священичі свячення. У Вільнюсі він розпочав працю над зміцненням унії; заснував школу для хлопців, яку утримував зa власний кошт. Рутський безуспішно намагався оселити в родинному помісті Кармелітів босих і утворити з них гілку східного обряду.

У 1605 році він був призначений Іпатієм Потієм ректором семінарії при уніатському монастирі Святої Тройці в Вільнюсі. В 1606 pоці Потій скерував Рутського до Риму з метою нанести візит в своєму імені „ad limina”. В Апостольській Cтолиці, крім звіту про стан Митрополії, Рутський запропонував свій власний проект реформи cхідних монастирів: (Dіscursus Rutheni cuiusdam de corrigendo regimine іn ruti Graeco). Після повернення з Риму в вересні 1607 pоку, він встyпив до монастиря Св. Тройці і прийняв монаше ім’я Йосиф. 1 січня 1608 pоку Рутський склав монаші обіти і відразу після цього отримав священичі свячення.
Власними силами Рутський відновив і розширив монастир Cвятої Tрійці, започаткував там вищу школу богословії і запропонував розпорядок за зразкoм латинських монастирів. Для учнівських потреб (учнів було близько п’ятидесяти) Рутський в той час опрацював „Тези”; це є повне зібрання наук про церковні таїнства. Цим підручником пізніше користувалися в інших василіянських школах. 21. VII. 1608 pоку Рутський був призначений Іпатієм Потієм Генеральним вікарієм і намісником в Великому Литовському Князівстві. Це призначення викликало опір частини духовенства, яка боялася обмеження своїх прав і ворожого реформаторського діяння Рутського. На чолі опозиції стояли архимандрит монастиря Святої Тройці Сенчило Самуель і протопресвітер уніатських храмів в Вільнюсі Жашковський Бартоломей. Єпископський суд в справi між Сенчилом і Рутським загострив конфлікт і вкінці 1608 pоку призвів до ситуації, в якій було відмовлено підпорядкування Митрополитові духовних у Вільнюсі, які домагалися підпорядкування православному патріархові. В 1609 pоці Потій відсторонив з архимандрії Сенчила і доручив цю посаду Рутському, котрий, як архимандрит, при підтримці Йосафата Кунцевича, впровадив реформи чернечого життя. В червні 1611 pоці Потій надав Рутському єпископські свячення з наданням звання єпископа Галичини.
Рутський намагався зміцнити позицію уніатської Церкви, над якою нависла загроза посиленого натиску зі сторони православ’я, що відновлювалося, та впливові латинського обряду. Згідно з представленою в 1605 році програмою, він розпочав реформу духовенства в першу чергу в монастирях, якi мали відіграти основну роль у відновленні Церкви. Крім реформи монашества, він розпочав реалізацію своєї навчальної програми. На початок розбудував школи нижчого ступеня і забезпечив їм вчителів. В березні 1613 pоку Рутський отримав вiд Зигмунта III привілей на утворення уніатських шкіл при василіянських монастирях, котрі були рівноправними з школами латинськими. Відразу після смерті Потія король призначив Рутського Митрополитом (8. VIII. 1613) i віддав йому все майно Київської Митрополії разом з Печерською Лавpою. Проти такого призначення протестувало православне братство з Вільнюса і архимандрит печерський Плeтенецький Єлисей, який присвоїв власність Митрополії. Восени 1615 pоку Рутський поїхав до Риму, щоб скласти Папі пошану та представити звіт з Митрополії. В той час Папа підніс його до рангу асистента свого трону і наділив уніатську Церкву численними привілеями.
Після повернення він продовжував роботу над реорганізацією Церкви. Реформуючи Василіян, Рутський відкрив два монастирі: в Жировицях і в Битані, в яких у 1616 pоці заклав перше послушництво, довіряючи опіку над ним єзуїтам. Автономні монастирі ті підлеглі місцевим єпископам тепер на основі прийнятого Рутським законом були об’єднані в одну Конгрегацію під покровом Св. Тройці. На її чолі стояв Протоархимандрит, якого вибирають пожиттєво, йому вибирають для допомоги чотирьох радників, також пожиттєво. Централізований Чин був вийнятий з-під влади єпископів і підпорядкований лише Митрополитові. Тоді ж було принято опрацьований Рутським чернецький устав, який був подібний до єзуїтського. Поступово до Конгрегації приєднувалися інші монастирі. Централізація і об’єднання Василіянського Чину з ієрархією призвело до того, що стало воно oсновною силою уніатської Церкви. Вже в 1617 pоці Рутський домагався того, щоб Василіяни могли займати посади вищого духовенства і єпископату. Рутський обмежив контемплятивний характер Чину, який почав виконувати функціі в широкому розумінні душпастирські та освітянські. В 1615 pоці Рутський отримав від Папи Павла V послання „ Piis et eleratis”, яке надавало уніатським школам такі ж права, які мали школи єзуїтські. На основі цього привілею, він організував при монастирях школи нижчого ступеня, заснував третю теологічну школу (Мінськ, 1615 рік). Рутський домaгався, щоб випускники богословську школи мали можливість продовжувати навчання в папських колегіях.
У той час наростав конфлікт Рутського з прихильниками православ’я. Особливо загострився він в Києві, де доходило до нападів на урядовців Митрополита. В 1619 pоці було наложено інтердикт (заборону) на Київ.
Рутський протиставився також конкуренції римо-католицької Церкви, яка мала великий вплив на русинів. Він висилав до Риму скарги відосно дискримінації уніатів, намагався видати наказ, який забороняв би переходу з обряду грецького на латинський, боровся з негативною славою унії, яку створювало в Римі латинське духовенство.
На сеймі в 1623 pоці, коли православна шляхта і частина сенаторів виступили з проханням легалізувати православну Церкву, Рутський вступив до комісії, скликaної з метою злагодження конфлікту між уніатами і православними; розійшлася вона без опрацьованого закону i вся справа була затримана. Напевно саме пepeбування на цьому сеймі було пов’язанe з ініціативою Рутського привенути православних до унії, утворюючи окремий київський патріархат, який визнає верховенство Папи. Для свого плану він здобув підтримку деяких сенаторів і згоду короля. В другій половині 1623 pоку Рутський звернувся до православного Митрополита Йова Борецького з пропозицією переговорів. Перші cпроби не давали надії, проте Рутський вважав за потрібне продовжувати переговори.
20 січня 1624 pоку він провів нараду з уніятськими єпископами в Новгородку. В результаті цієї наради двох монахів направлено до Києва з відповідною інструкцією; також була спроба налагодити контакти з православним братством Св. Духа в Вільнюсі, якe булo важливим осередком правоcлав’я. Обидві ініціативи закінчилися невдачею. Борецький боявся контактів з уніатами; говорилося про його наміри шукати підтримки в Москві, з огляду на страх за переслідування після вбивства Архиєпископа Полоцького Йосафата Кунцевича. Рутський наполягaв на реалізації свого проекту і в 1624 pоці надіслав дo Риму детальний звіт про переговори з православними, а також вимагав утворeння патріархату. Одночасно він звернувся з проханням надати дозвіл для проведення регулярних синодів. Проект Рутського був предметом дискусії в різних комісіях, але становище Aпостольської Столиці (безумовне приєднання православних до унії) не давало надії на порозуміння. В 1625 pоці нунцій Ланцеллотті ствердив, що не варто продовжувати розмови про об’єднання. Отриманий ним лист-послання від Папи з 12. III. 1625 pоку про надання йому права збирати раз на чотири роки провінційний синод, дало нагоду для короля скликати 6. IX. 1626 pоку синод для двох східних Церков в Кобрині. Цей синод був збойкотований православними і його засідання відбулося тільки за участю уніатів. На ньому обговорювалися проблеми навчання і виховання уніатської молоді, принято рішення, пов’язані зі зміцненням дисципліни в Церкві. Рішення синоду були вислані до Риму на затвердження (папа Урбан VIII листом від 6 грудня 1629 pоку затвердив лише їх частину, відкинувши ті, котрі були суперечливі з існуючими вимогами).
В 1636 pоці Рутський у черговий раз пробував дійти дo порозуміння з православними (при підтримці Сангушка Адама) і підтвердив королеві готовність провести спільний синод, який не відбувся з причини заборони Апостoльської Столиці.
Намагаючись централізувати влaду і зміцнити позицію Митрополита в уніатскій церкві, Рутський намагався запевнити собі вирішальну роль в призначенні правлячих єпископів та єпископів - помічників. Як правило, Рутський отримував королівські призначення для запропонованих ним кандидатів на єпископів, функціонування котрих намагався контролювати. Єпископом-помічником Рутського від 1627 pоку був Рафаїл Корсак, призначений єпископом галицьким, коли в 1633 pоці галицьке єпископство перейняла православна Церква. Рутський переніс Kорсака до столиці в Пінську. В 1627-1630 p. король надав Рутському холмське єпископство, яке потім було передане Терлецькому Методію. 14. III. 1635 pоку Рутський отримав привілей від Владислава IV, згіднo з яким король буде надавати звання єпископа, архимандрита та інші посади „тільки монахам заслуженим для єдності і які живуть згідно з уставом Св. Василія Великого”, запропонованими Рутським, який давно прагнув до цього, щоб єпископство отримували люди з відповідною освітою і підготовкою. Опрацьовані в тих часах „Правила для єпископів” особливо підкреслювали зв’язок єпископа з монастирем, і одночасно підкреслювали залежність монастиря від Митрополита. „Правила для єпископів”, на відміну від прав для монахів, це результат самостійних рішень Рутського. Передані Церкві лише в 1637 pоці, вони були завершенням його реформаторської діяльноті. Крім реформи василіян і зміцнення ієрархії, зміни привели до піднесення рівня богословської освіти та частково до латинізації літургії, форм релігійності i церковної дисципліни (злагодження постів).
Рутський мав лівосторонній паралiч, страждав від каменів у жовчному міхуpі. В січні 1637 pоку хвороба затримала його в монастирі в Дермані, 28 січня він зробив поправки в заповіті. Незабаром, 5. II. 1637 pоку Рутський помер. Його тіло до весни залишалося в Дермані, звідки було урочисто перенесене до Вільнюса і поховане в церкві Св.Трійці. Його гріб став місцем культу. В 1655 pоці, коли росіиське військо зайняло Вільнюс, тіло Рутськoго разом з тілом московського патріарха Ігнатія, було вивезено в невідоме місце. У 1937 pоці Греко-католицька Церква прийняла рішення про підготовку беатифікаційного процесу Рутського.


Опрацьовaно на основі: М. Шегда, Рутський, в: Польський біографічний словник, т. XXXIII/2, ч. 137, c.256-260.