Квітна неділя – «Осанна! Благословенне Грядуще Царство!»
Дня 5 квітня 2009 року папа Венедикт XVІ виголосив проповідь на Квітну Неділю. Свої роздуми Папа розпочав від євангельського опису в’їзду Ісуса в Єрусалим. Він звернув увагу, що перед тією подією, коли Ісус наближався до Єрусалиму, Христос оздоровив сліпого, який кликав за Ним: „Сину Давидів”. Коли Ісус, сидячи на осляті, яке є символом Давидового царювання, в’їжджав у Єрусалим, то довкруги нього було багато прочан, які також йшли до святині. Коли ж прочани побачили Ісуса на осляті, то в них зродилась спонтанно радість, і вони почали викрикувати радісні привітання:
„Чи ми насправді прийняли навчання про Ісуса, Давидового Сина? Чи ми зрозуміли, що означає Царство, про яке Він говорив під час допитів у Пилата? Чи розуміємо, що означає, що це Царство не з цього світу? А може радше очікуємо, що воно буде з цього світу?”
Дальші свої роздуми Папа присвячує саме цьому Царству, спираючись на Євангеліє від св. Івана (Ів 12, 1-29 – особливо на останніх стишках, які в нас на Літургії у Квітну Неділю не читаються). В описі Царства, про яке говорить Ісус, Венедикт XVІ виокремлює три основні образи:
1. ХОЧЕМО ПОБАЧИТИ ІСУСА. Насамперед він звертає увагу на присутність Греків серед прочан. Святий Іван розказує, що між прочанами, які „прийшли поклонитися на свято”, були також деякі Греки (12,20). Папа в особливий спосіб підкреслює, що метою прочан було поклоніння Богові, що відповідає словам Ісуса: „Дім мій домом молитви назоветься для усіх народів” (Мр. 11,17). Отже, правдивою ціллю паломників повинна бути зустріч з Богом, споглядання Його, щоб таким чином навести лад у нашому житті. Папа зауважує, що Греки це люди, які шукають Бога, кажуть: „Хочемо побачити Ісуса” (Ів. 12,21). Це велика річ! Венедикт XVІ особливо звертає нашу увагу на ці слова, кажучи: „Найдорожчі приятелі, ми тут зібралися саме тому, що: хочемо бачити Ісуса”. Однак Євангелист не вказує точно, чи Ісус зустрівся з Греками, чи звернувся до них особисто. Папа пояснює це тим, що така подія не була б великою, не мала б понадчасового значення, а тимчасом Ісус споглядає далеко дальше – Він своїм поглядом обнімає ціле людство. Його відповідь на бажання зустрічі звучить: „Пшеничне зерно, коли не впаде на землю і не завмре, залишиться саме-одне; коли ж завмре, то рясний плід принесе” (Ів. 12,24). Бачення Ісуса, яке ставиться ним за ціль, набирає ширшого значення і пояснюється образом зерна, яке вмирає, щоб дати багаті плоди – Ісус говорить про себе, свою смерть і воскресіння. Ці „багаті плоди” означають, що Ісуса зможуть побачити не лише ті, які в той час зібрались при вході до Єрусалиму, але й багато більше осіб; Його бачитимуть всі люди, до кінця часів. Завдяки Його смерті і воскресінню, Ісуса можуть зустріти і бачити всі покоління. Це збувається не при мурах матеріального Єрусалиму в Палестині, але Він приходить до кожного і говорить в його власній мові і культурі. На закінчення цієї думки Папа пригадує, що з тих багатих плодів ми користаємо за кожним разом під час святої Євхаристії. Отже, наше глибоке прагнення, – „Хочемо побачити Ісуса” може збутись і сьогодні, і завжди, бо Зерно (Ісус) завмерло і воскресло, даючи нам цей великий дар.
2. УНІВЕРСАЛЬНІСТЬ ТА ХРЕСТ. Царство Ісуса має універсальний характер, воно не знає кордонів, обіймає весь світ. Венедикт XVІ пояснює, що це можливе, тому що царювання Ісуса не має політичного характеру, але закладається на свободі любові, любові, яка є відповіддю на любов Ісуса Христа, який жертвував себе за всіх. Папа звертає при тому увагу, що цей універсальний характер в практиці означає, що ніхто не має права ставити щось своє, свою культуру і свій світ, як щось абсолютно зобов’язуюче. Завжди потрібно відректися чогось свого, чогось особистого. Отже, універсальність вміщає таємницю хреста, вимагає відречення, щоб стати вище самих себе, бути слухняними словам Ісуса Христа у Церковній спільноті. Як висказав це Венедикт XVІ: „Універсальність і хрест йдуть в парі. Тільки так твориться мир”. Хрест (відречення) є правилом творення кожної тривалої спільноти: Церковної, родинної, але також загальнолюдської.
3. ЕГОЇЗМ веде до втрати життя – жертвенність, це джерело життя. Венедикт XVІ в своїх дальших роздумах зупиняється над словами св. Івана: „Хто життя своє любить, той погубить його; хто ж зненавидить своє життя на цьому світі, той збереже його, щоб жити вічно” (Ів. 12, 25). Пояснюючи їх, вказує, що кожний хто нагромаджує все для себе, лише для себе використовує всі можливі „життєві нагоди”, той втрачає своє життя. Таке життя стає нудним і суєтним. Лише тоді, коли людина складає себе в дарі для когось іншого, коли виголошує своє „так” для Божого життя, тоді її життя стає більшим і багатшим. Це правило любові, згідно з яким любити – означає залишити себе самого, дати себе в дарі, не бажати посідати себе самого, але визволятись від самого себе, споглядати попереду себе когось іншого, а саме Бога і людей. Папа звертає увагу на те, що цей принцип любові, також поєднаний із таємницею хреста, таємницею смерті і воскресіння. Кажучи про ті речі Венедикт XVІ звернувся до слухачів, звернув увагу слухачів на те, що це правило може здаватись дуже легким для сприйняття, коли його поставити, як загальний, теоретичний принцип. Папа зауважив, однак, що в дійсності не йдеться тільки про те, щоб визнати цей принцип як гарне навчання – тут йдеться про дійсне життя. Не йдеться про теоретичні принципи, але про те, щоб жити істиною, яка з них випливе, правдою про хрест і воскресіння. Наше „так”, яке ми кажемо у відповідь на цю науку, необхідно повторювати і визнавати у нашому житті, в щоденних ситуаціях, в яких ми завжди і заново мусимо залишати те, що наше (свої думки, погляди на світ, бажання, тощо), і бути готовими слухати. Одночасно треба пам'ятати, що не має відречення без жертви. Звичайно, це коштує. Але Венедикт XVІ зауважує, що коли подивитися на своє життя, тоді виявляється, що саме ті моменти, коли я на заклик до відречення відповів „так”, є найбільшими і найважливішими в цілому моєму житті.
З цієї папської науки ми бачимо, що святкування в’їзду Ісуса в Єрусалим – це запрошення нам всім взяти участь в цих подіях, і не лише через співи і молитви, але своїм життям. Ісус входить до Єрусалиму, щоб вмерти. Ми прийшли побачити Його, не лише просто побачити, але і разом з Ним увійти в Єрусалим, увійти в таємницю відречення і хресної жертви, яка видається поразкою, але приносить воскресіння, бо зерно, яке завмре приносить стократні плоди. Це діється і в нашому житті. Наш вхід до Єрусалиму, який є входженням в Царство любові, також можна змалювати в трьох образах: 1. Зустріч із воскреслим Христом; 2. Участь в універсальному Царстві, що реалізується в Церкві і всіх наших спільнотах, та вимагає самовідречення; 3. І вкінці, цілковите віддання себе іншій особі: Богові, людині – це розп'яття Ісуса, в якому і нам дарується можливість бути учасниками; розп'яття, яке дає правдиве життя. Ми це Царство величаємо, оспівуємо, як прекрасну і близьку серцю ідею, але йдеться не про оспівування, хоча б і у прегарній поезії; «увійти в Царство» – це жити любов’ю до Бога і людей, любов’ю, яка означає «дати себе в дарі», так як Ісус, який входить до Єрусалиму, щоб принести себе в жертву людству.
Текст проповіді папи Венедикта XVI:
www.vatican.va/holy_father/benedict_xvi/homilies/2009/index_en.htm