Отець Йосафат Василь Романик, ЧСВВ (1919-2007)
У червні цього року минуло 100 років з дня народження одного з видатніших отців УГКЦ в Польщі в другій половині ХХ століття, довголітнього Протоігумена василіан та Генерального Вікарія для греко-католиків у Польщі, відомого проповідника і реколекціоніста, мецената церковного мистецтва, ієромонаха Йосафата Василя Романика, ЧСВВ.
Василь Романик народився 21 червня 1919 р. в селі Лисків Жидачівського повіту, в родині Івана і Параскевії, з дому Бойко. В сім’ї Романиків, крім Василя, було ще троє дітей. Дитячі роки Василя промайнули надзвичайно складно й убого. Коли хлопцеві виповнилося заледве 5 років, помер батько. Після закінчення початкової школи в рідному селі, мати вирішила послати Василя до школи Отців Василіан у Бучачі, до Місійного Інституту, в якому відбувалось навчання на гімназіальному рівні. Після її закінчення, 16.08.1934 року вступив на новіціят Чину Святого Василія Великого в Крехові, прийняв чернече ім’я Йосафат.31.03.1936 року склав перші чернечі обітниці, після яких був направлений до Добромильського монастиря на подальше навчання, де здобув повну середню освіту.
Після захисту матуральних іспитів, у1939 році розпочав філософсько-богословські студії у Кристинополі (тепер Червоноград). Тут і застала Йосафата друга світова війна.
В умовах війни Йосафат продовжує богословську освіту та поглиблює чернечу формацію.11.07.1942 року в монастирі у Крехові складає чернечі довічні обіти, і в недовгому часі приймає дияконські (20.12.1942) та священичі(27.12.1942) свячення з рук блаженного єпископа Кир Никити Будки. Після закінчення навчання в 1944 році був ще деякий час у Кристинополі, потім з приводу недуги, попав в санаторій у Адамполі на Холмщині, відтак до Холма, де лікуючись, воднораз служив капеланом сестер служебниць, які там працювали. З 1947 р. розпочинає навчання у Католицькому Університеті в Люблині і завершує студії у 1952 році, відтак працює як душпастир на західних землях Польщі – у Валчу і Старому Курові.
Після смерті Протоігумена о. Родіона Барабаша, ЧСВВ в 1965 році, його назначено Протоігуменом, і тоді повертається до Варшави. На пості Протоігумена проводить двадцять років, воднораз стає спершу сотрудником похилого віком пароха, о. Павла Пушкарського, ЧСВВ, а відтак самостійним парохом греко-католицької василіанської парафії у Варшаві.
Як душпастир особливу увагу присвячує дітям і молоді, запроваджує релігійно-національні лекції, які відвідують численні українські студенти. При співпраці з сестрами Служебницями НДМ організовує навчання релігії та української мови для дітей і молоді. Організовує різні заходи, концерти, вистави.За підтримкою о. Йосафата Романика Ярослав Полянський організовує молодіжний камерний хор, який співав і популяризував релігійні українські пісні у Польщі та за її межами.
Воднораз був сповідником і реколекціністом численних чернечих згромаджень греко-католицьких, але також і римо-католицьких.
Поле його праці значно поширилося, коли в грудні 1981 року Примас Польщі, виконуючий тоді обов’язки ординарія для греко-католиків в Польщі, призначив його одним з двох Генеральних Вікаріїв (Протосинкелів) доручаючи йому відповідальність за північні греко-католицькі деканати. Часто їздив на візитації, помагав священикам налагоджувати різні справи в нелегкі часи комуністичної держави, проповідував, проводив численні великопостні реколекції, заохочуючи людей до вірності Богові і своїй рідній церкві.Служіння на пості Генерального Вікарія закінчилось, коли після політичних змін, визнано юридичну особовість УГКЦ та дозволено на хіротонію першого від часів війни греко-католицького єпископа, яким 16.09.1989 року став Владика Іван Мартиняк.
З 1991 по 1994 р. отець Йосафат Романик, як настоятель дому і сотрудник греко-католицької парафії служивв у Колобжегу, відтак був призначений до Перемишля духівником для василіанських семінаристів з провінції в Україні, для яких утворено тут другу, крім Варшави, духовну семінарію.
За сприяння о. Йосафата вийшов збірник “Добромильська реформа і відродження Української Церкви”, куди увійшли доповіді учасників Міжнародної наукової конференції, присвяченої 120-літтю Добромильської реформи Василіанського Чину Святого Йосафата
У червні 1990 року за його заслуги для Церкви, св. папа Іван Павло ІІ нагородив його медаллю „Pro Ecclesia et Pontifice”.
14 січня 2007 р. о. ЙoсафатРоманик, ЧСВВ, на 87-му році життя відійшов у вічність. Поховано його у василіанській гробниці на Варшавському цвинтарі Брудно, кв. 91А.
* * * * * *
о. Йосафат Романик, ЧСВВ, залишився у пам’яті своїх співбратів як ієромонах дуже скромний, уважний до потреб кожної другої людини, ввічливий, а при тому оперативний, добрий організатор.
Позитивно вражала його висока культура особиста, всебічні знання, які дозволяли йому брати мериторичну участь у розмовах і дискусіях на різні теми. Рівно добре почував себе в розмовах про проблеми історичні як і богословські, орієнтувався в історії релігійного мистецтва і церковної архітектури чи музики. З приємністю і зацікавленням ми слухали його розмов за столом з проф. Юрієм Новосільським, якого о. Йосафат був великим шанувальником. Не без його впливу сталося те, що проф. Новосільський розмалював ввесь інтер’єр ремонтованого греко-католицького храму в Гурові Ілавецькому. Заслугою о. Йосафата є, що ікони Новосільського прикрашують також василіанську монастирську каплицю у Венгожеві чи рефектар монастиря у Варшаві.
о. Йосафат сам гарно співав і був великим любителем церковної музики. Дбав про відповідний рівень церковного співу на що-недільних Літургіях. Дуже тішився камерним молодіжним хором, який під кінець сімдесятих років минулого століття вдалося організувати при варшавській парафії під проводом св. п. Ярослава Полянського. Здобував фонди для його утримання і виїздів на концерти, так по різних осередках у Польщі, як і за кордон (Італія, Франція, Німеччина).
Був дуже добрим проповідником. Як написав був у посмертній згадці Ярослав Стех: Проповіді о. Й. Романика зворушували кожного українського християнина і скріплювали набожність і пошану до нашої Церкви і народу. У своїх проповідях він відкривав красу віри і пов’язував її вдало з історією, літературою, мистецтвом, навчав поглиблювати знання про цінності життя і ними жити щоденно.
Бувало, що протягом одного великого посту міг провести шість і більше серій великопостних реколекцій, і кожного року вони були дуже змістовні, добре підготовані. До того самого спонукував також нас, молодших отців василіан.
Був також невтомним сповідником. Радо брав участь у церковних святкуваннях, храмових празниках, відпустах, але… не як очільник чи співслужитель урочистої Літургії, а як сповідник власне, виходячи з принципу, що духовні потреби вірних є важливіші від «паради».
Був завжди дуже дискретний. Навіть коли ми у спільноті бачили, що переживав якісь труднощі, досвідчив чогось прикрого з боку інших, ніколи не жалівся і ніколи не сказав ні про кого поганого слова.
Був ієромонахом великого серця. Любив дітей, молодь, любив своїх парафіян. Його любов відчували усі, з якими зустрічався, яких сповідав, до яких проповідував – чи у звичайні неділі, на великих святкуваннях, чи на реколекціях. Любив василіанський Чин, якому був безмежно відданий до кінця.Любив Бога, задля якого вступив на дорогу чернечого життя і якому доховав вірності до останнього віддиху свого трудолюбивого життя.
ієрм. Петро Кушка, ЧСВВ.
- Перегляди: 4890