Bazylianie

_Тернопільське видавництво «Богдан» видало 2010 року роман Лесі Романчук «Лицарі любові і надії». Це – як пишуть видавці роману – перша в Україні книга, яка достовірно висвітлює етапи невільництва й організованого спротиву політв’язнів ГУЛАГу, в тому числі розкриває героїку й трагедію Кенгірського повстання.

Роман Лесі Романчук можна було б назвати «Тепло любові та холод ненависті, або драма змагання тіла з душею». Це ж ненависть до Бога та людини, яка хоче мати свою рідну хату та поклонятися Всевишньому, оволоділа серцями «подвижників» безбожного комунізму, які в нелюдяний спосіб нищили все, що могло нагадувати їм духовний світ людини.

Ці сатрапи зла, засліплені та поневолені духом ненависті, запроторювали в тюрми та вивозили в табори не лише духовних осіб – католицьких владик, священиків, монахів, православних священиків, монашок та інаковіруючих, але безпощадно знищували дух любові до своєї мови та батьківщини в серці кожної людини, яка хотіла бути вільною, хотіла жити в країні вільній і новій, в країні людини, яка звеличує Всевишнього. Вони - оці незрячі сини лукавого - холодом своєї жорстокої ненависті винищували тисячі людей, жінок та чоловіків, письменників та науковців, які віддали своє життя за любов до свободи. За те, що безмежно любили свій народ, свою культуру та мову. За те, що не хотіли підкоритися загарбникам душі.

У романі «Лицарі любові та надії» Леся Романчук майстерно, з витонченою спостережливістю жіночої душі змальовує життя людей, яких недоля завела в тюрми, табори та місця земного пекла. Авторка глибиною свого ніжного серця хоче передати нам з допомогою різних образів недолю всіх, що опинилися у таборах та на засланні. З притаманною їй чутливістю серця та бистротою ума, просвіченого світлом віри, похиляється над долею ув’язнених владик, подвижників віри, священиків, монахинь, поетів, і жінок-зв’язкових та воїнів УПА. Образною, живою мовою уводить нас у цей нелюдяний і жорстокий світ тюрем та таборів, де людина стає іграшкою в руках нелюдів в людській подобі. Змальовує картини змагання жінок за свою особисту гідність, які попри те, що були залишені на поталу долі, безпомічно, але з непохитною вірою та надією змагалися за збереження своєї ніжності та чистоти жіночого серця і тіла у цьому варварському світі бездушних нелюдів чоловічої подоби, велич яких ототожнювалася лише з красою погонів та необмеженою розбещеністю обездушеної плоті, яка відчайдушно хотіла «спастися» ненаситною жадобою тіла.

Перед нашими очима постає не лише образ Орисі, яка відстоює і змагається за свою жіночу невинність та відданість національній ідеї, але одночасно ми відслідковуємо непохитне свідчення мучеників віри, владик Василя Величковського, Григорія Хомишина, та багатьох інших, які, немов духовні стовпи, підтримували у вірі та надії своїх співкамерників. Перед нашими очима вимальовується реальна картина побуту людей в карцерах, які спасалися від отупіння та божевілля молитвою і віршем.

Леся Романчук у своєму романі не ухиляється від фундаментальних та істинних начал життя. Вона відважно наголошує на тому, «що різниця у вірі серед цілковитого безбожжя ставала такою умовною, такою непомітною і несуттєвою… Віра і безвір’я – от антиподи». Вона філософствує і про надію, і про закриті таємниці бажаного, завісу до якого частково можна відхилити лише мрією. Її відважні міркування вводять нас у інший простір, простір катування тіла і плоті, яка оживотворяється вірою, надією та любов’ю. Фізичними і моральними катуваннями можна знищити тіло, але ніколи не подолати духу та ідеї людини, яка оберігає свою гідність вірою у Всевишнього. Озвучує авторка також етично-моральні питання: прощення – непрощення, - про те, чи можливо простити бездушним нелюдам, які катували сотні тисяч невинних людей?

Авторка говорить також про психологію побуту тюремників, які страждали «на самоті зі своїми спогадами, болем, безнадією. На самоті із вічністю неволі». Далі пише вона: «Тюрма перемелювала у своєму череві дуже різних людей – колишніх партпрацівників, що занадто фанатично служили Сталіну, військових, колишніх чекістів на зразок Судоплатова, винних і невинних, віруючих і безбожників, радянських підданих та людей з інших країн і країв, які просто фактом свого існування загрожували владі, тут усі були рівні перед безумством свавілля – вищі церковні ієрархи та прості селяни, колишні міністри, генерали та куховарки, тюрма не лічила географії та історії – всі порівну ділили баланду, всім однаково світили лампочки під стелею, всіх однаково обігрівав лютим холодом карцер за провину чи без».

Особливий біль душі викликають страждання жінок, їхні пекельні муки. Їм у тюрмах – утричі гірше. Вони страждали за любов і вірність, незламність та відданість ідеї. Вони - героїні духу та непримиренності із силами зла та духами темряви. У тюремному режимі жінка була ніким у порівнянні навіть з твариною – сторожовою собакою чи кобилою в шахті, яку годували належним чином, до якої ставилися з ніжністю.

Життя і смерть - дві сестри, які не розлучаються. Боротьба за життя і долання фізичної смерті – це хресна дорога, яку пройшли тисячі синів та дочок українського народу. Багато із них принесли своє земне життя у жертву за віру в Бога, за свій народ, за любов до всього, що своє, рідне. Жертвували своїм життям за ідею, свободу, добро свого народу та гідність людини.

Ці фундаментальні питання про життя і смерть, про духовні цінності, про добро і зло, про любов до свого, - стають актуальними сьогодні в Україні. Саме сьогодні, – коли немає таборів, політичних в’язнів, коли торжествує практичний матеріалізм, коли люди все більше і більше стають в’язнями безідейності, невільниками пристрастей та рупорами нечестивості і нахабної та безликої брехні, – потрібні люди, які б в умовах споживацтва були лицарями любові, надії, та непохитними свідками віри у Господа нашого Ісуса Христа, який своєю смертю подолав смерть, і своєю Пасхою дарував нам життя вічне.

Читачам нашої веб-сторінки пропонуємо вибрані фрагменти роману, в яких мова про духовні особи, які каралися на засланні. Тексти публікуємо за згодою авторки та видавництва: R – Леся Романчук -, видавництво "Богдан", художник – Ярослав Омелян.

1.

РОЗДІЛ VI

… Чи залишаються вони й досі жінками, чи належать до роду людського – от яке запитання зносила Орисина душа до неба. Коли бракувало власних слів, молилася Тарасовими віршами:

Лічу в неволі дні і ночі,

І лік забуваю.

О Господи! Як то тяжко

Тії дні минають!

А літа пливуть за ними,

Пливуть собі стиха,

Забирають із собою

І добро, і лихо…

Матушка відійшла справді тихо, наче відлетіла, у молитві, в урочистій тиші, яку порушували тільки тихі голоси сестер-черниць. Її тіло, вихудле до останньої межі, вже зараз нагадувало мощі.

- Ви чево ето тут устроілі? Церков вам тут, ілі гдє? – заскреготіли двері, наглядач, молодий, мордатий удерся, грюкаючи чобітьми. – Вас за ето і посаділі! Бога нєт! Прєкратіть нємєдлєнно! Іначє в карцер!

Від грубого штурхана сестра Варвара відлетіла до стіни.

Сестра Єлизавета затулила тіло матушки собою:

- Нє трогай! Грєх на тебе!

Почувши лемент, прибіг старший наглядач – літній старшина, мабуть, із села, бо в його душі повага до духовних осіб ще не вичовгалася чобітьми до решти. Його рука навіть потягнулася до лоба, щоб перехреститися, та він учасно схаменувся.

- Ладно, молітєсь, сейчас врача позову!

- Спасібо тєбє, добрий чєловєк! – продовжували свою нескінченну молитву над тілом наставниці сестри.

Лікар не поспішав, мабуть, теж мав Бога десь у далекому куточку свого зашкарублого, вкритого захисною шкаралущею байдужості серця. А як інакше виконувати основну в цьому нелюдському місці функцію гуманної професії – констатувати нескінченні смерті?

Сестри мали досить часу, щоб відспівати «Надгробноє риданіє». А дівчата стояли навколо, тужно зітхали і тихо заздрили покійниці, яка справді-таки упокоїлася в Бозі, відійшла, власне, утекла від усіх пережитих і щедро приготованих червоним пекельним драконом тортур духу і плоті, які вже зловісно клацали своїми залізними зубами, очікуючи нових жертв.

Лише Дуся так і залишилася лежати на своїх нарах, так і не зрушилася з місця. Може, тому, що матушка – православна черниця, думала Орися, та різниця у вірі серед цілковитого безбожжя ставала такою умовною, такою непомітною і несуттєвою… Віра і безвір’я – от антиподи.

«Як добре тепер матушці, - думала Орися. – Вона лежить, така спокійна, не відчуває більше болю, голоду, холоду, їй не дошкуляє отой камерний сморід, не мордує слуху нестерпний російський мат наглядачів та «блатнячок», ніхто більше не ображатиме її, не називатиме «продавщицею опіуму для народу». Як добре цій святій жінці! Світле, гарне життя вона прожила. Зберегла в обезбожненій країні Господа. І навіть зараз, тут, на краю землі, відходить від неї тихе сяйво святості. Хай спочиває від земних трудів тіло її та душенька!»

Орися ще встигла перебратися на свої нари, щойно зачувши скрегіт ключа в замку, - не хотіла, щоб грубість солдатів поруйнувала просвітлення душі, породжене картиною тихого упокоєння. Намагалася побороти в душі заздрість до покійниці. Це не правильно – заздрити мертвим, так не можна. Так, смерть – єдиний спосіб утекти від мук – пережитих і майбутніх. Але це занадто легко – піти із життя. Цього вони й хочуть – щоб усі ми пішли, вступилися, зникли, щоб перестали існувати. А разом із нами – Бог, бо він живе у наших душах. А в їхніх, порожніх, випалених червоною загравою – помер, вони убили в собі відчуття Создателя і вдячності Йому. У них інший создатель – отой їхній червоний Сталін, та хижа потвора, що сидить десь там, у червоному Кремлі і наказує хапати, катувати, нищити. Йому вони служать, його накази виконують. Вони поставили свого ідола вище за Господа. Вони хочуть зробити так, щоб усі люди служили ідолові, а хто не служитиме – загине. Може, краще – загинути зараз, а не через роки катувань? Це ж не так важко – просто взяти оту кружку – і пити, пити воду. Аж поки тебе не винесуть, знесилену червінкою, як винесли вже стількох…

Разом із конвоєм до камери увірвався зовнішній світ – санітари з ношами, наглядачі – сум і молитва змінилися рухом, криком, лайкою – несумісними з картиною смерті. Осиротілі сестри-черниці встигли лише перехрестити услід ноші, накриті брудним простирадлом. Де шукати могилу, куди принести свій жаль?

- Як їй добре тепер… - прошепотіла Катруся, висловивши уголос, хоч і тихим шепотом, потаємні думки Орисі.

Дуся лежала на нарах, відвернувшись від усіх, так самісінько, як раніше.

- Дусенько, що з тобою? – захвилювалася Орися.

Гарячі, мов вуглини, руки і губи, що запеклися лихоманкою, безтямний погляд відповіли без слів.

- Лікаря, лікаря! – загрюкали у двері дівчата.

- Да что ето с вамі сєгодня? – забурчав молодий солдат. – То болєют, то умірают, нєт от вас покоя… Подождітє, самі відітє – доктор занят, і насілкі заняти.

Леся Романчук

(Продовження буде)