Створено: Субота, 16 квітня 2011, 10:27
Місце зустрічі

Patriarch_Svyatoslav-ShevchukКатерина Щоткіна

Вибори і зведення на патріарший престол нового глави УГКЦ викликали надзвичайний інтерес в Україні. Це свідчить багато про що — насамперед про те, що УГКЦ, безперечно, переросла свій регіональний статус. Ще недавно здавалося, що її всеукраїнське звучання пов’язане тільки з однією людиною — блаженнійшим Любомиром Гузаром. Із його авторитетом, сміливими ідеями, незвичним, як для українського лідера, масштабом мислення та людською чарівністю. Значною мірою успіх УГКЦ асоціювався з блиском її предстоятеля. Верховному архієпископу Святославу Шевчуку ще тільки належить знайти вплив на уми. Тому на перший план висуваються питання, пов’язані не так із його особистими рисами, як із загальними напрямами церковної політики, яку він планує проводити в життя.

Попри молодість і славу дуже жорсткого керівника, яка закріпилася за блаженнійшим Святославом на посаді ректора Львівської духовної семінарії, можна не сумніватися, що в цілому політика УГКЦ, порівняно з періодом правління блаженнійшого Любомира кардинала Гузара, не зміниться революційно. Все те, що було закладене владикою Любомиром, залишиться й буде продовжене. По-перше, недаремно ж владика Святослав — його вихованець і наступник. По-друге, недаремно ж блаженнійший Любомир влаштував «репетицію власного похорону», коли пішов у відставку й наполіг на тому, щоб главою церкви обрали молодого владику. Таким чином, блаженнійший Любомир навряд чи може повною мірою вважатися пенсіонером, — власне, він же обіцяв, що передаватиме керівництво церкви «теплою рукою». У твердості ж цієї руки сумніватися не доводиться. Ідеї, які були свого часу проголошені блаженнійшим Любомиром, такі масштабні, що їх реалізація потребує сил, можливо, не одного покоління. Але церкві звично мислити категоріями Вічності.

Втім, зміна влади ознаменувалася не тільки «омолодженням», а й очевидним якісним переходом у загальній політиці церкви — від формулювання стратегічних цілей до стадії тактичних розробок. Це хороше виправдання для вибору Синоду, — стратегії належить формулювати людям із незаперечним авторитетом, а для втілення в життя конкретних тактичних ходів потрібні люди жорсткі й енергійні.

З перших же днів правління нового глави УГКЦ спостерігачі зашуміли. Що не дивно — блаженнійший Святослав став першим в Україні «новим» главою церкви. Його молодість підкреслювалася не стільки як «цікавий факт», скільки як ознака нового життєвого циклу, пов’язаного з активізацією покоління, не надто обтяженого «совковим» досвідом, яке сформувалося уже в новий — який не є, але набагато вільніший — час. На тлі інших глав українських церков — радянського ще гарту людей — новий предстоятель УГКЦ виглядає майже виклично. Але водночас видається орієнтиром.

Крім того, зведення на престол нового Верховного архієпископа УГКЦ ознаменувалося несподіваним потеплінням з боку одвічних критиків цієї церкви — Московського патріархату. Вражала сама присутність на інтронізації єпископа УПЦ МП Іларія, який зачитав привітання від імені блаженнійшого митрополита Володимира. І прихильний відгук про вибори в УГКЦ з боку представників УПЦ. І навіть вітальний лист від глави ОЗЦЗ МП митрополита Іларіона (Алфєєва). А ще ж учора відносини УГКЦ і Московської патріархії здавалися безнадійними. Тому заява нового Верховного архієпископа УГКЦ про бажання особисто зустрітися з патріархом Московським уже не здавалася простою фігурою мови — хто знає, може, й справді «відлига». Принаймні зустрічні висловлювання Верховного архієпископа УГКЦ і глави ОЗЦЗ МП про бажання стратегічного партнерства інтригують.

Що це може означати? І що вони замислили?

Такі різкі повороти в політиці церкви рідко відбуваються без вагомих причин. Навряд чи зміна тону стосовно УГКЦ пов’язана виключно зі змінами поколінь в обох церквах. Хоча і їх не слід скидати з рахунків. Радянська людина патріарх Алексій і навіть енергійний, та все ж таки ще того гарту діючий патріарх РПЦ погано поєднувалися в одній площині з патріархом Любомиром Гузаром — людиною, котра уособлювала все «нерадянське». Інша річ — молоді (як для архієреїв) предстоятель УГКЦ і глава ОЗЦЗ МП: вони, хоч і належать до різних традицій, — люди одного раціонального покоління, які не надто переймаються фантомними болями радянського минулого. Та й сама їхня політика може виявитися набагато зрозумілішою для дедалі молодшої пастви обох церков.

Проте це хіба що спрощує їхній діалог. Причини потепління кореняться в чомусь іншому.

Однією з них, цілком можливо, є загальна «прокатолицька» позиція Московської патріархії. Позиція, яка коштує РПЦ дуже дорого. Оскільки обвинувачення в «єресі екуменізму» — улюблений аргумент «внутрішніх» критиків патріарха Кирила. Незадоволення політикою Московської патріархії всередині РПЦ очевидне, — її постійно стрясають скандали. І якщо кілька років тому єпископ Діомід здавався чи то мракобісом-одинаком, чи то провокатором, сьогодні нарікання кліру на священноначаліє вже не спишеш на чиюсь одиничну злу волю. І закид в «екуменізмі» — найдзвінкіша нота в цьому хорі. Втім, цей закид має під собою масивний фундамент з інших, не так чітко артикульованих невдоволень — від адміністративної реформи в РПЦ і до того ж таки знаменитого швейцарського годинника.

Але якщо на інші закиди завжди є відповідь-заготовка у блискучого до болю в очах протоієрея Всеволода Чапліна, то «єресь екуменізму» — річ серйозна. Адже сама православна доктрина всілякі єресі та розколи засуджує дуже жорстко, а стосовно РПЦ цей осуд ще й помножений на ідеологічний коефіцієнт грунтівництва, антизахідництва. Багатовікова політика войовничого несприйняття «інослав’я», яка практикувалася в РПЦ, самому її патріарху тепер створює масу незручностей.

Зважаючи на це все, за зближенням між МП і Ватиканом спостерігати дуже цікаво. Недавно офіційні особи МП публічно назвали застарілою доктрину «Москва — Третій Рим». Але при цьому було зазначено, що так само застаріло уявлення про Пентархію (першість за честю п’яти давніх церков у світовому православ’ї). Тобто відмова від статусу «Третього Риму» пов’язана не зі смиренною відмовою РПЦ від лідерства на православній арені, а тільки з оновленням списку стратегічних партнерів. Альянс із Ватиканом заради «нової християнізації Європи» — один із кроків у напрямку до цієї першості. До можливого всеправославного собору, на якому питання про першість обов’язково виникне й отримає якусь відповідь, є сенс заручитися союзницькою підтримкою — і власної держави, на яку змушений зважати світ, і найавторитетнішої світової християнської церкви.

Успіхи МП на обох напрямках видаються настільки яскравими, що деякі спостерігачі, захоплені медіареальністю (у конструюванні якої представники Московського патріархату досягли успіхів), із серйозними виразами обличчя заговорили про «об’єднану місію РПЦ і Ватикану з християнізації Європи» і навіть «переформатування» зон впливу в Європі, а то й поготів — зміну державних кордонів. Ці припущення неможливо читати без сліз через одну причину — досить повернутися в реальність і оцінити становище РПЦ у себе вдома. Церква, яка не може християнізувати власне населення (вам нагадати, що навіть на Різдвяних і Великодніх богослужіннях у храми збирається 2—5% населення РФ?), навряд чи виявиться сильнішою за межами своєї країни. Так, вона щосили намагається зміцнювати свою «духовну присутність» у різних країнах. На це працює, зокрема, дипломатичне відомство, а то й перші особи держави. Паралельно втрачають свою «присутність» у власних парафіях, навчальних закладах тощо нащадки російських емігрантів, які створили ці духовні центри. Не дивно, що російське керівництво так старається — йому в закордонних земляцтвах потрібні «правильні» ідеї. А вже РПЦ від усього цього не в накладі.

Проте слід розуміти, що зміцнення РПЦ на міжнародній арені для Росії — не більш ніж питання іміджу. Проте сама РПЦ може на цьому щось виграти — як у матеріальному плані, так і в наборі очок у міжправославному діалозі. Тому для неї є сенс цю гру підтримати. Та й саме керівництво РПЦ — заручник звичного для нинішньої Росії медіамислення. Справді, чи так уже й важливо, що на парафіях священики відмовляються поминати патріарха, якщо офіційний спікер МП може будь-якого моменту з екранів телевізорів зронити чергову перлину мудрості про «моральний стан суспільства» або «необхідні церкві знаки престижу», а сам президент в інтересах МП їде у Ватикан і дарує Папі Римському повне зібрання творів О.Пушкіна? Російською.

Таким чином, власний клір і вірні, вочевидь, не розглядаються керівництвом РПЦ як союзники. Їм набагато важливіше співробітництво з Кремлем і Ватиканом. А успішний діалог з Ватиканом, у свою чергу, неможливий без примирення з питання УГКЦ. Адже скільки вже заклинань було виголошено про те, що ця церква не має права на існування, а можливо, й зовсім не існує — а вона все не розсмоктується.

Що ж, виходить, доведеться рахуватися з УГКЦ. І вже сама тільки готовність це робити свідчить про те, наскільки МП прагне завоювати прихильність Ватикану. Звичайно, Папа Римський і сам давно бажає діалогу з РПЦ — у нього свої доктрини (а може, фантазії) на тему «світла зі Сходу», подолання Великої схизми і нових можливостей євангелізації Європи, — але політика Ватикану останні століття вирізнялася граничною обережністю та виразним небажанням складати всі крихкі предмети в один кошик.

Таким чином, питання про скасування УГКЦ з порядку денного в діалозі Москви і Ватикану, здається, знято, принаймні тимчасово.

Тим паче, у РПЦ і УГКЦ в Україні справді можуть бути спільні стратегічні інтереси. Ідея «церкви київської традиції», про яку ведуть мову і в УГКЦ, і в УПЦ, може виявитися взаємно плідною. По-перше, її розвиток може трохи зняти напругу в УПЦ, в якій теж поступово відбувається зміна поколінь — з’являється дедалі більше людей (і серед мирян, і серед кліру), які бажають бачити в УПЦ церкву, побудовану саме на українських традиціях. По-друге, це може справити помітний вплив на зняття проблеми розколу в українському православ’ї. Стратегія для Москви, звісно, ризикована — києвоцентристські настрої, набувши розвитку, можуть іще далі відтягнути УПЦ від Москви. Але при чутливому керівництві і правильному розставлянні противаг можна спробувати. Зрештою, УПЦ має безліч внутрішніх слабкостей, насамперед богословських, які дадуть змогу управляти ситуацією.

Подібне співробітництво може справити істотний вплив на становище УПЦ КП. Цікаво, що новий глава УГКЦ, на відміну від блаженнійшого Любомира Гузара, не каже про далеку (хоча й блискучу) перспективу об’єднання всього українського православ’я в одну церкву — він веде мову про тісне співробітництво і стратегічний альянс. А об’єднавчі процеси на цьому тлі повинні відбутися природним чином, самі собою. Очевидно, позиції УПЦ КП і УАПЦ мають на цьому тлі вигляд не надто перспективний. Основні аргументи УПЦ КП і УАПЦ — традиційна українська обрядовість, українська мова богослужінь, «київська прописка», альтернатива «московській церкві». Проте якщо УГКЦ вдасться правильно сформулювати і подати своє бачення «церкви київської традиції», багато прихильників українських православних церков, особливо орієнтовані на обрядовість і національні міркування, можуть її вподобати. Особливо якщо УГКЦ удасться реалізувати свою ідею Київського патріархату. Що ж до «католицтва», сила «київського проекту» саме в можливості зняти питання про конфесійну належність: церква київської традиції — пряма наступниця Володимирового хрещення — з’явилася ще до Великої схизми і безпосередньо в поділі на католицьку та православну участі не брала.

Таким чином, в ідеальній перспективі бачиться об’єднання українських християнських церков із патріаршим центром у Києві, який зберігає свій зв’язок з обома «материнськими» центрами — Ватиканом і Москвою, для якого конфесійна належність виявляється питанням не першої важливості. Зовсім недавно подібна перспектива, тільки за участі ще одного центру — Константинополя, розглядалася для УПЦ КП і УАПЦ. І сьогодні вона, можливо, не втрачає актуальності і, не виключено, залишається шансом для цих церков не «розчинитися» у стратегічному альянсі УПЦ і УГКЦ (якщо він справді відбудеться).

Ця перспектива за всієї своєї утопічності вже змушує професійних захисників «російського православ’я» в Україні заворушитися. Цього тижня вони передали предстоятелю УПЦ митрополиту Володимиру свій протест проти участі в «екуменічному шабаші», а потім про всякий випадок звернулися і до президента України з проханням «призначити» УПЦ головною церквою країни і захистити нас усіх від «затягування в Європу». Звичайно, ці виступи дуже співзвучні виступам критиків «екуменічного курсу» патріарха Кирила в Росії. Але якби не специфічні українські перспективи, навряд чи вітчизняні навколоцерковні активісти були б такими наполегливими.

Хоч би яким неймовірним здавалося припущення про поділ зон впливу по Дніпру, ні МП, ні УГКЦ не збираються відмовлятися від присутності на всій території України — цю можливість не варто скидати з рахунку. Зрештою, цей поділ (з тими чи іншими географічними, конфесійними та ідеологічними відхиленнями) і так існує. Крім того, це нікого не змушує відмовлятися від своєї присутності будь-де — у рамках стратегічного альянсу можна домовитися про деталі, якщо буде досягнуто згоди в головному. А якщо в рамках стратегічного альянсу вдасться ліквідувати УПЦ КП «еволюційним» шляхом, приз для МП виявиться неабияким — його «монополію на православ’я» в Україні буде відновлено.

Джерело