Bazylianie

_Леся Романчук

РОЗДІЛ XXII

Хлопці довели отця Василя до його робочого місця. На той час отець працював у шахті «дверовим». Обов’язок «дверового» полягав у забезпеченні нормального надходження повітря у шахту. Порівняно із працею в забої це була відносно легка робота, не потребувала великих фізичних зусиль. Галичани намагалися навіть за умов шахти полегшити перебування отця в неволі. Всмоктана з молоком матері повага до душпастиря спонукала шукати будь-якого шляху, аби перешкодити виконанню звірячого задуму совітів – знищити фізично тих, хто не підкорявся духом.

Центром «комітету порятунку» був усе той же Володимир Романчук – завдяки його умінню домовлятися задля доброї справи з ким-завгодно, хоч би й з нечистими на руку бригадирами та нарядчиками, невтомному прагненню рятувати «своїх», вдавалося часом перевести святого отця на якусь спокійнішу працю. Хоч на місяць, хоч на тиждень прихистити його передчасно посивілу голову десь у теплішому та менш шкідливому для здоров’я місці. Надовше не виходило – начальство суворо пильнувало, щоб праця в’язня Величковського використовувалася лише за призначенням – «ТФТ» - «тяжелий фізіческій труд».

Усі совєтські свята – перше травня, «октябрські», в’язень Василь Величковський проводив у суворій ізоляції – у холодному і голодному БУРі, такі заходи застосовувалися проти «особливо небезпечних». Утім, від цього страждало лише тіло, аж ніяк не душа – ці «празнікі» ніхто з українців не мав за свята. Зате справжні, церковні свята – Різдво, Великдень, Покрову – день УПА святкували за будь-яких умов. Не так зовнішньо – бо й за тим пильнували, як внутрішньо, душевно, молитовно. Уранці, в глибині шахти, таємно від охорони, отець правив службу. Нелегко було віднайти необхідне для відправи – бодай кілька родзинок, щоб «перетворити» воду на літургічне вино. Звідки збирав ті родзинки Романчук, який сам себе призначив відповідальним за «матеріальне забезпечення» святої літургії, – лише здогадувалися, але щоразу перед святом Володимир віднаходив хоч кілька – то в знайомих грузинів, то в узбеків. На що вимінював, як домовлявся, як долав спокусу з’їсти негайно, бо терпів такі ж муки голоду, як усі?

Перед святковою відправою хлопці передавали одне одному таємну інформацію про час і місце – в суворій конспірації, як давні християни у часи римських катакомб. Кожен, хто мав змогу, намагався притулитися серцем до молитви, навіть якщо цього дня мусив працювати відбійним молотком під пильним оком бригадира.

- Як ви почуваєтеся, отче? Полегшало? – стурбовано питав Петро.

- Нічого, Богу дякувати, краще… Не згубіть лише моєї дароносиці…

Хлопці розуміли, про що йдеться – про звичайнісіньку консервну бляшанку, в якій «готувалося» оте тюремне, з родзинок та води, «вино», цим до блиску вичищеним «церковним посудом» послуговувався отець Величковський під час відправи.

- Ця вервечка з хліба і бляшана мироносиця – мої найдорожчі скарби. Не були б такими цінними навіть із суцільного золота, з перлами й діамантами. Бо замість вина – кров і біль мого народу, замість перлів – його страждання за віру, його викупна жертва, його ціна свободи. Це – моя чаша, і мій престол, і мій дискос, і моя церква. Незнищенна, бо вічна.

Отець присів на перекинутому ящику, що слугував йому стільцем, перевів подих.

- Нічого, з Господньою поміччю подолаємо й це. Не так багато вже й залишилося.

- Небагато? Ще понад два роки… - лічив не лише свої, а й отцеві дні неволі Борис Мірус – саме він поступився цього разу своєю роботою «дверового», коли постала необхідність влаштувати на «легшу» працю «нашого капелана», як називали отця повстанці.

- Не один я в неволі. Того дня заарештували весь вищий клір, - зітхнув отець Василь. – 10-те й 11-те квітня 1945-го – чорні дні нашої церкви. Мене узяли в Тернополі, а митрополита Йосифа Сліпого – у Львові. На щастя, Блаженнішому дали менше – вісім років, а вони минають вже навесні.

- От якби ж тільки випустили, нелюди! – вирвалося з грудей Борисові.

- Тут інша справа, Борисе, - нагадав товаришеві Петро. – Це ми з тобою тут замкнені на певний термін, а святі отці самі себе тримають у таборі. Добровільні в’язні Христові. Підписатися на православ’я – і воля хоч завтра. Воля, висока посада у Києві, чи й у Москві. Тому й мордують особливо, тому й пильнують, аби ніде анітрохи полегші. А отці і тут, у таборах, де всі думають тільки про їжу, служать Господу і підтримують у вірі нас, грішних. А це вже – духовний подвиг.

Петро схилився до руки пастиря, такої ж грубої і спрацьованої, такої ж шахтарської, як і його власна. Отець перехрестив хлопця, поклав руку йому на голову, благословляючи.

- До цього подвигу ми готувалися ще з двадцятих років… - голос священика шелестів тихо, та залягав у серце навіки. – Знали, що не мине нас чаша сія… Першим пішов на цю Голгофу блаженний Леонід Фьодоров…

- Росіянин? – не йняв віри Борис.

- Так, росіянин. Отець Фьодоров – екзарх російських греко-католиків, заарештований ще у двадцятих… Згинув десь на Соловках. У двадцять третьому писав до митрополита Андрея: «Я переконаний, що коли буде пролито нашу кров і до того ж у великій кількості, то це буде найкращий fundamentum ecclesiae russiae catolicae» - фундамент російської католицької церкви. У стражданнях усієї Російської Церкви – православної та католицької – він вбачав «тайну відкуплення» та її особливий внесок у «єдність Церкви вселенської». У кожного – свій хрест. Ісус пішов на хрест заради відкуплення людства. Чому ж ми, церковні владики і прості священики маємо уникати гонінь, на які диявол надихає наших мучителів? Якщо їм потрібна кривава жертва, то нехай п’ють кров пастирів, але не пастви. Митрополит Шептицький передбачав ці часи. Не раз у проповідях закликав: «Приготовляйтеся на часи, в які прийдеться вам за Христа і Його Церков терпіти, а може й життя в жертву принести». Був готовий принести й особисту жертву, - гірко зітхнув святий отець, згадавши свого вчителя. – Звертався до Папи Пія XII з особистим проханням «уділити апостольське і батьківське благословення і наказати, уповноважити і призначити мені вмерти за Віру і Церкву... Ми сповнимо наше завдання, і Голіаф радянського комунізму відійде». Так писав ще у жовтні тридцять дев’ятого владика Андрей.

- І Голіаф комунізму відійде… - повторив Борис Мірус. – Якби ж то…

- Треба вірити, діти мої, наша кривава жертва не буде марною. На наших кістках постане незалежна українська держава! І наша гнана церква повстане і возсіяє, і кожна жертва ненаситного Голіафа буде згадана і пошанована. А ми мусимо вірити і… любити. Любити Господа нашого, любити ближнього. І не боятися майбутнього, терпінь і гонінь. «Страху немає в любові, а, навпаки, досконала любов проганяє геть страх, бо... хто боїться, той недосконалий у любові» (1 Йо. 4:18)

- Любити ближнього… - замислився Петро.

- Ближнього – це означає і бригадира, який кидається на нас із кулаками, і наглядачів, котрі натравлюють собак за кожної нагоди, і свого слідчого, котрий відбивав печінки, і генерала Дерев’янка… Їх я теж маю любити? – не засумнівався, а просто визнав власну неспроможність виконати за цих умов основоположну заповідь Христову Борис. – І Сталіна я маю любити? За те, що зламав мені долю, за те, що молодість, кращі акторські роки, коли грають юних і закоханих, минають отут…

- Нічого, ти ще зіграєш свого Гамлета, - потішив Петро.

- Гамлета… Тінь батька Гамлета, от що від мене залишилось, - не стримався від жарту Борис.

- Нічого, Борисе, були б кості, а м'ясо наросте!

- Маєш рацію, Петре, головне – вижити. І в дусі не зламатися. А тіло – відживимо. Бог терпів… Митрополит терпить…

І отець Величковський дістав сховану біля серця поштівку – дрібні літери, підпис – Йосиф.

- Упізнаєте почерк?

Хлопці заперечливо похитали головами – ні. Звідки їм знати руку, що водила цим пером? Утім – Йосиф…

- Митрополит? – здогадався Петро і прикрив рота – і в шахті стіни мають вуха.

Отець схилив голову на знак згоди.

Маленькі літерки несли звістку з далекого Красноярського краю. Блаженніший живе у будинку інвалідів. Голодно. Нужденно. Хворіє. Допомагають йому дві старенькі монахині, заслані після відбуття своїх термінів. Просить отця Величковського після закінчення терміну приїхати і висповідати його.

Хлопці торкнулися поштівки з трепетом – немов святої реліквії.

Десь удалині знову почулася лайка – бригадир учергове шпетив когось. Аби не наражатися на сутичку, кинулися урозтіч.

(Буде продовження)