Створено: П'ятниця, 20 січня 2012, 14:05
«Формування основ християнської моралі в процесі духовного відродження нації»

ArticleImages_46340_IsichenkoАрхиєпископ ІГОР (Ісіченко)

Виступ на V всеукраїнській міжконфесійній, християнській науково-практична конференція

(Кам’янець-Подільський національний університет ім. Івана Огієнка, 12-13 січня 2012 р.)

Повільне й болюче входження українського суспільства в нову реальність постійно змушує християнина долати вплив ілюзій минулого й ставати перед обличчям нових, несподіваних викликів. Потенційно найнебезпечнішою з ілюзій, мотивованих панівною в СССР ідеєю протистояння ворожих соціально-економічних формацій, була примітивна картина двополюсного світу, де абсолютною альтернативою комунізмові був західний, капіталістичний світ.

І цей західний світ уявлявся масовою свідомістю справді як цілковита протилежність совєтському тоталітаризмові. В тому числі й у вимірі релігійному. Якщо комуністи проголошували політику державного атеїзму, то їхні опоненти мали б визнавати Церкву за духовну підвалину суспільного життя. «Адже в усіх капіталістичних країнах релігійні організації, як правило, виступають у союзі з державою проти інтересів трудящих», - визначала «Настольна книга атеїста».

Реальність постіндустріального суспільства, де домінують ліберальні цінності, виявилася разюче відмінною від ілюзорних уявлень поколінь, вихованих за «залізною завісою». Стверджуючи абсолютну цінність людської особистості й стаючи на захист її приватного життя від втручання держави чи ж інших інституцій, неоліберальна доктрина істотно обмежує реґулятивні можливості Церкви. Дотримання євангельських етичних норм або нехтування ними стає справою особистого вибору окремого індивіда. А отже, сфера людської свободи позірно розширюється.

Очевидно, що творчій людині, митцеві, талант якого вимагає широкого простору для самореалізації, така тенденція надзвичайно імпонує. Спроби відродити цензуру або утворити державні установи з контрольними повноваженнями на кшталт Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі (2004) сприймаються як реставрація тоталітаризму й викликають протидію в дусі Всеукраїнської громадської кампанії проти встановлення цензури засобів масової інформації та творів мистецтва.
Християнські Церкви нерідко виявляються об’єктами політичного маніпулювання в дискусіях довкола обмеження свободи слова. Прихильники запровадження цензури шукають серед клиру своїх союзників, мотивуючи це турботою про духовне здоров’я суспільства. Шкода, що не завжди служителі різних конфесій знаходять у собі мудрість відмежуватися від ревнителів державної цензури. Адже підтримка подібних державних кампаній зміцнює поширювану серед творчої інтеліґенції думку про відвічну ворожість Церкви вільному художньому пошукові. І мірою інтеґрування України до постіндустріальної цивілізації наростає трагічний розрив між світом культури й Церквою.
В Україні цей розрив має свої давні й болючі корені. Переживши штучне включення в систему імперської влади, Церква сприймалася культурними елітами Наддніпрянщини як сила, чужа національній культурі й суспільному проґресові. Пригадаймо для прикладу хоча б суворі слова Тараса Шевченка з поеми «Кавказ». Антиклерикальні настрої домінували в світогляді й творчості українських митців нового часу, так само як ліва ідеологія майже неподільно панувала в національному політикумі на час визвольних змагань.
Провал соціалістичного експерименту, котрий обернувся, як і прогнозував Іван Франко в статті «Що таке поступ?» (1903), деспотичним режимом, котрого не знав доти світ, змушує українські культурні еліти шукати альтернативи у власній християнській традиції. З часів В’ячеслава Липинського й Дмитра Донцова релігійний складник потужно входить у політичну свідомість правого крила українського політикуму. І ось, нарешті, національні митці підходять до завершення совєтської доби в духовному пошуку, спрямованому врешті решт до біблійних джерел.
Духовний пошук вимагав зустрічного руху Церкви. Цей рух не міг бути відвертим за умов панівного атеїзму, коли церковне служіння було зв’язане системою заборон. Але і тоді окремі священики зважувалися на розширення контактів у мистецькому середовищі, обережно шукаючи леґальних можливостей для євангельської місії. Безперечно, це вимагало особистої духовної зрілості й ерудиції, що, принаймні, дозволяла б послугуватися мовою, зрозумілою й переконливою в цьому середовищі. Приклад подібної скромної місії залишив нам отець Володимир Ярема, згодом патріарх Димитрій. Чудовий знавець історії України, західноукраїнської архітектури, церковного співу, талановитий іконописець, він одним із перших запрошується на наукові конференції, здійснює мистецтвознавчі публікації, виступає експертом і порадником для істориків національної культури. А водночас він хрестить, сповідає, катехизує…
Здавалося б, вихід Церкви зі штучної ізоляції відкрив перспективу для інтеґрування нею здорових культуротворчих сил довкола непроминущих євангельських цінностей. Однак тривожним сигналом пролунала вже у вересні 1990 р. з-під Москви звістка про загибель священика, що став символом успішного воцерковлення сформованих у Совєтському Союзі інтелектуалів – о. Олександра Меня. Церква на посткомуністичному просторі занурюється в політичну боротьбу, зближується з економічними елітами, зосереджується на лобіюванні власних конфесійних інтересів. Відчуваючи себе потужною державотворчою силою, ілюзію чого охоче підтримували нові посткомуністичні режими, клир часом дозволяє собі в стосунках із творчою інтеліґенцією повчальний, імперативний і навіть звинувачувальний тон. Вільно чи невільно Церква входить у нав’язуваний їй образ нової ідеологічної служби, що прийшла на зміну парткомам.
Характерно, що цей образ охоче приймається вихідцями з тих самих парткомів. Обмін Церкви та партійних чиновників орденами й іншими відзнаками, присутність лідерів комуністичних партій на церковних заходах аж до поклоніння Геннадія Зюґанова поясові Пресвятої Богородиці минулого листопада вже нікого не дивують. Натомість позірна клерикалізація посткомуністичних режимів, які стають усе цинічнішими й звільняються від решток моральних обмежень, дискредитує й пов’язані з ними церковні кола. В суспільну свідомість входить образ священнослужителя-праґматика на автомобілі за сотні тисяч доларів, з коштовним мобільним телефоном, швейцарським годинником і власним нафтовим бізнесом. Годі говорити, наскільки подібний образ некоректний. Але в колах, дистанційованих від реального церковного життя, він сприймається як типовий.
Творчий пошук українських митців відбувається переважно в позацерковній площині й воліє позиціонувати себе у вимірах постмодерного дискурсу. Різні сфери сучасної української культури відображають визначальний вплив на них ліберальних цінностей і втрату зв’язку з християнською традицією, навіть із тими її реліктовими формами, які можна було спостерігати в комуністичній культурі. І хоча на тлі визначального протистояння московського та європейського політичних векторів ми ще воліємо не помічати нових для України протистоянь, протягом останніх двох років змагання між львівськими лібералами й націоналістами явно виходить поза межі провінційних чвар у вимір загальнонаціональних парадигм.
У цій парадигмі поняття «лібералізм» або «толерантність» набувають альтернативних конотацій, відображаючи ставлення до євроцентричних чи ж націоцентричних тенденцій, до пріоритетів особистости чи держави. Наразі жодна зі сторін не ставить під сумнів пріоритетности євангельських цінностей. Більше того, осередком львівського лібералізму виявився Український Католицький Університет, а його радикально консервативним опонентом – місцева організація ВО «Свобода», ідеологія котрої формувалася в досить складних стосунках із суспільним ученням християнства. Тим не менше в згаданій опозиції вже можна пізнати тенденції, що рано чи пізно виявляться в ствердженні або запереченні визначальної ролі церковних заповідей у суспільній етиці, ставленні до етноконфесійної традиції та ролі інституційованої Церкви як її носія, окресленні меж суспільного служіння Церкви.
Справді талановитий митець, котрий прагне до якомога повнішої реалізації свого духовного потенціялу, може стати жертвою оманливого розуміння свободи творчости як подолання будь-яких обмежень – політичних, цензурних, етичних. Зрештою, з часів романтизму творчий пошук найчастіше асоціюється з бунтом проти застарілих норм і стереотипів. Мудрість душпастирської допомоги в реалізації таланту полягає не в стримуванні пошуку, а у відкритті єдиного справжнього джерела свободи: Христа, правди (Ін. 14:6), що робить людину вільною (Ін. 8:32).
Спокуса неолібералізму полягає у відмові від цього об’єктивного виміру й узурпації людиною місії визначення критеріїв свободи. Деструкція художнього тексту, творення інклюзивної мови, звуження сюжету до моделювання одновимірних життєвих ситуацій, примітивна характерологія персонажів – бунт проти старого канону завершується втратою справжньої свободи й узалежненням митця від елементарних запитів замовника.
З іншого боку, християнська культура марнує власний потенціял, коли штучно стримує художній пошук і пов’язує себе з архаїчними стильовими системами, автентичний знаковий зміст яких давно згубився. Копіювання середньовічних або навіть барокових форм, імперська пишність храмових інтер’єрів, примітивно заримовані рядки повчальних віршів, нав’язлива дидактичність житійних оповідань – все це посилює дистанцію між світом ориґінальних художніх пошуків і культурним простором життя церковної спільноти. Попри потужну роль християнської традиції, яка завжди обмежуватиме простір художнього експерименту, церковне мистецтво має в основі своєї ідентичности невичерпний динамізм простування до мети – Небесного Царства. Пізнання Христа як «дороги, і правди, і життя» (Ін. 14:6) відкриває справжню перспективу творчости в прочитанні й символічному втіленні цієї дороги.
Церква в Україні вже опинилася перед викликом неолібералізму. Це зобов’язує нас до мужності, винахідливості й наполегливості в пошуку нової мови спілкування зі світом культури. Не монологічної мови диктатора, а товариської, співчутливої бесіди з постійною готовністю почути співрозмовника. Адже місія Церкви - виявляти присутність Христа на дорозі творчого пошуку, звільняти митця від драматичного переживання самотності й самодостатності. А коли треба, підказати маршрут, вказати на етичні межі, поза якими культура прирікає себе на деструкцію. Тоді, може, ми й дістанемося до зупинки, на якій наші талановиті супутники зможуть пережити відкриття, зроблене колись антіхійським художником і лікарем Лукою в Емаусі (Лк. 24:30-31).

Джерело тексту та знимки