Зразу після закінчення студіїв о. Павло був призначений намісником крехівського ігумена і учителя новиків о. Миколи Лиска (1923-1926). З Крехова, осінню 1926 р. він переїхав до Краснопущі, де обняв обов’язки ігумена, які сповняв до серпня 1931 р., коли був перенесений до Варшави.
У Варшаві о. Павло прийняв обов’язки настоятеля монастиря і душпастиря українців у столиці і околицях. На цьому становищі, в часі важкої передвоєнної політичної ситуації у польській державі, він показав свій великий талант служіння та здобув собі належне довір’я в папській нунціатурі, церковних кругах і серед вірних обох обрядів. Після вибуху другої світової війни дав він притулок для не одного василіянського співбрата, якого воєнні буревії закинули у Варшаву, і ділив з ним свій скромний кусок хліба й останній гріш. Коли підчас варшавського повстання, в серпні 1944 р., варшавський монастир був майже повністю знищений, о. Павло винайняв помешкання на вул. Горішношлезькій (ul. Górnośląska), щоб пригорнути до себе отців і братів, виселених з Кристинопільського і Перемиського монастирів, як також інших василіян. В тому часі він зайнявся відбудовою зруйнованих церкви й монастиря, так що 1947 р. вся братія могла наново замешкати при вул. Медовій 16. Проте чекало на нього ще одне важке пережиття. У зв’язку з загостреним проти церковним курсом комуністичного режиму, в 1952 р. його арештували й запроторили до тюрми, де просидів до 1955 р.
Після ув’язнення щораз більше занепадало здоров’я о. Павла і він присвятив себе одним лише духовним справам. Виховував василіянських новиків і студентів, цілими днями сповідав й служив своїм духовним проводом не тільки мирянам, але й численним монахам і монахиням, церковним достойникам і ієрархам.
Другою великою ділянкою його священицької праці було чернече душпастирство сестер і несвященицьких чоловічих чинів. Був сталим сповідником у багатьох монастирях різних згромаджень у Варшаві та поза нею. Часто виголошував там духовні конференції й давав реколекції. З доручення єпископської Консисторії неодноразово переводив канонічні візитації у жіночих монастирях.
Отець Павло відзначався великою гостинністю, ввічливістю й ніжністю. Співчував терплячим, спомагав убогих, з кожним потребуючим ділився тим, що мав і нікому ніколи не відмовив у потребі, так у матеріальній, як і в духовній.
Струджений і тяжко хворий (хворів між іншими на цукровий діабет) віддав він Господеві свою праведну душу у Варшавському монастирі дня 9 серпня 1977 р. У пам’яті співбратів залишається по сьогодні як зразковий ієромонах, людина великої мудрості і любові, цілковитого самовідречення та завірення себе і всіх своїх справ Господеві.
Отець Павло організовував монаше життя у Варшаві після Другої світової війни, пізніше відбудував знищений монастир, підтримував на дусі і давав пристановище співбратам під час комуністичного гоніння. Крім цього прикладом життя та словом показував молодим, які після насильної ліквідації нашої Церкви не мали змоги з дитинства пізнати василіянський Чин та його духовність, що означає бути василіянином, а особливо ієромонахом. Таким чином о. Павло займає особливо важне місце в історії василіянського монастиря у Варшаві і взагалі в історії василіян у Польщі. У великій мірі то йому завдячуємо, що василіяни в Польщі перетривали пробу комуністичного гоніння, скріпились та розвиваються. Тому-то в Святопокровській Провінції, вже посмертно, о. Павло титулується почесним протоігуменом – за життя він ніколи не отримав такої гідності. Його заслуги при поверненні монастиря, та згодом при відбудові дали йому почесне місце серед фундаторів Варшавського монастиря: його портрет знаходиться у літньому рефектарі варшавського монастиря серед портретів властивих фундаторів, василіян-Митрополитів Лева Кишки і Ясона Юноши Смогожевського.
{becssg}2009/236{/becssg}