Створено: П'ятниця, 28 травня 2010, 11:27
«ОТЧЕ НАШ» Науки митрополита Андрея

Отче

Перше слово “Отче” вводить наші душі в розположення синівства супроти божества. Боже синівство – це фундаментальна правда християнства, це дар Ісуса Христа, це прямо цілий Новий завіт – завіт благодаті та любови. Тому й це слово “Отче” є словом благодаті і словом любови, можливим тільки у Христі й у Святому Дусі; щоб його сказати, треба бути дійсно синами, “а що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина Свого, який взиває: “Авва-Отче!” Тому Ти вже не раб, а син; і коли син – то йнаслідник з Божої ласки” (Гл. 4,6).

Хто ж зуміє змірити глибінь цього слова, цієї ласки, цього достоїнства, цього синівства, хто ж зможе оцінити вагу і вартість того відношення до Бога, цього наслідства, зв’язку, який нас лучить із Богом? Чи ж те слово саме не є якимсь предивним причастям, що нас установляє в тайний, новий зв’язок з божеством? Кажу: новий зв’язок, бо ми до Бога не тому можемо сказати „Отче”, що ми Його створіння. Боже синівство належить до того надприродного життя, про яке, щоб достойно про Нього говорити, треба б ангельської мови, а й вона ще за слаба на це завдання.

Хто раз у день відмовить “Отче наш” з якоюсь бодай малою застановою, у життя того й без спостереження буде вникати думка: „Бог – батьком”. I ця думка стане провідним світлом життя, і ця гадка стане молитвою, хоч і не повторювана часто. Вона може стало на дні душі перебувати; вона сама може молитися у нашій душі – ця гадка сама станебезпереривною святою дитинною молитвою до доброго Батька в небі.

Наш

Друге слово Господньої молитви вводить душу у новий світ, а в душі розбуджує розположення, що може вповні рівнятися новому та кращому життю. Бо, як нас Христос навчив, молимося молитвою дітей до батька не лише за себе, але і Христовою любов’ю у цій молитві обнімаємо всіх людей у Христі чи у Бозі. Поклоняємося й віддаємо небесному Вітцеві поклін богопочитання за себе й за всіх наших – згадуючи, що Бог не тільки моїм Отцем, але й Отцем нашим, нас усіх.

Ця спільність є з усіма Божими дітьми, що вже такими є або такими можуть статися, бо почуття людської солідарности не знає границь і не знає того затіснення серця, через яке хтось, удоволений тим, що має, нерадий з іншими ділитися. Розположення братньої любови, любови людей, що обіймає всіх, нерадо бачить таких, яким не бажала б того добра, що сама даром дістала; а як далеко може йти та братня любов людей, цього людський розум і передбачити не може. Самого Ісуса Христа ця любов довела наГолготу, а Христовий апостол св. Петро, що й сам мав хресною смертю прославити Бога, учив так: “Тому що Христос страждав тілом, ви теж озбройтеся тією самою думкою” (1 Пт. 4,1), і ще виразніше й усильніше: “Христос страждав за вас, даючи вам приклад, щоб ви йшли Його слідами... бо ми Його ранами зцілились” (1 Пт. 2,21.24).

Так-то друге слово Христової школи вводить душу в розположення любови ближнього, у ревність про спасення душ, аж до жертви з власного добра, до солідарности ієдности всіх вибраних цілої Христової Церкви, і те ціле розположення вщіплює й утривалює в душі і веде до тієї любови, що сама може бути також безупинною молитвою.

Ти, що єси на небесах

Бог Своїм безконечним, невідмінним і вічним єством є всюди присутній: на небі, на землі і на кожному місці. Чому ж Ісус Христос каже нам у Своїй молитві звертатися до Отця, що є в небі?

Там Бог відкривається перед своїми розумними сотворіннями, ангелами і святими. Там Бога оглядають лицем в лице ті, що „прийшли від горя великого, і обмили одежі свої, і вибілили їх у крові агнця” (Од. 7,14).

Небо – це місце, де являється Божа слава, де праведним дається вічна нагорода; це місце, що є поставлене як ціль усіх змагань і прямувань християнського життя. Небо, це місце вічного життя, “вічного миру, вічної радости, вічного відпочинку та вічного блаженства”. Того життя бажати, тим життям жити, це значить бути християнином. Молитва є дорогою до цього життя, тому школа „Отченашу” мусить вводити душу в це розположення вічного надприродного життя, а в душі вкладати це бажання.

Третє слово Господньої молитви підносить нас до того життя на небесах, уводить надією, “бо ми надією спаслися” (Рм. 8,24) – уже „спаслися”, а не “спасаємося”.

Нехай святиться ім’я Твоє

Слово „святиться” може означати лише те, що при призиванні Божого імени робить те ім’я в душі і в очах того, хто призиває, святим або святим представляє. Що означає те слово „святий”, як Божа прикмета, досить трудно пояснити. У сотворінь, ангелів чи людей, те слово означає все, що найблагородніше, найвище, найліпше в душі, все, що найбільше зближає до Бога, що найбільше робить подібним до Бога. “Усе, що правдиве, – як каже апостол, – що чесне, що справедливе, що чисте, що любе, що гідне хвали, коли якась чеснота чи якась похвала – про те думайте; чого ви навчилися, що прийняли, що почули та бачили в мені” (Фл. 4,8-9). Ось хіба так можна описати, що є святість.

Щоб достойно в “Отченаші” сказати “нехай святиться Боже ім’я”, християнин повинен бодай трохи цього в житті бажати, і не може Божого імени зневажати. Хто при кожній нагоді без намислу божиться, часом і на неправду, – зневажає Боже ім’я; хто у святий день робить тяжку працю і не бере участи у Службі Божій у церкві, хоч може це робити без великого труду, – зневажає святий день, а тим самим і Боже ім’я.

Це перше прохання “Отченашу” відноситься передусім до цілого життя молитви. Воно цілком аналогічне просьбі ученика, зверненій до Христа: „Навчи нас молитися” (Лк. 11,2). Ми цією просьбою випрошуємо собі духа молитви, бо в молитві передусім святиться Боже ім’я, а через молитву – у житті. Можна навіть сміло сказати, що хто життям прославляє Бога, той безупинно молиться, його ж життя молиться. Ясна річ, що лише тоді життя прославляє Бога, коли людина щиро, добре й довго та покірно молиться. Без такої молитви не можна остерегтися гріха, не можна в житті ані Бога любити, як треба, ані ближнього, як себе самого. Хоч ярмо Христа легке, християнське життя стається легким лише з молитвою, а без неї не раз дуже важке. Тим-то й наша просьба є такою потребою серця людини. Як треба бути правою, чесною і доброю людиною, як треба совісно сповняти обов’язки, як треба стерегтися самолюбства – так треба молитви, і то молитви: “Нехай святиться р нас і через нас Боже ім’я”.

Нехай прийде царство Твоє

Друге прохання Господньої молитви можна брати в цьому значенні: просячи Божого царства, просимо Божої благодаті, що в нас у душі (Лк. 17,21), та бажаємо, щоб вона росла, множилася. I треба ствердити, як це прохання вже вислухано, поки його висказано, бо сама гадка просити, щоб боже царство до нас прийшло і саме бажання цього царства є добрим ділом, що множить Божу благодать.

Коли це, що внутрі нас – Божу благодать – Христос називає царством, це лише тому, що вона робить з нас членів Христового тіла, Христової Церкви. Через цю внутрішню благодать ми творимо зв’язок з апостолами і Церквою. Тому і прохання Христа в „Отченаші”, і наша молитва, мусить обіймати ціле Христове Боже царство, всі кільці, що лучать нашу душу з Божим царством, царством усіх віків. Наша душа лише через той зв’язок з Христовим царством на землі – з Церквою – доходить до царства в небі.

Нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі

Третє прохання Господньої молитви так зрослося з психікою нашого народу, що мимоволі приходять на думку ті довгі покоління бідних, так часто покривджених, так рідко щасливих людей, що, у поті чола ціле життя працюючи, відзначались такою незвичайно цінною чеснотою, що її апостол Христа називає терпеливістю святих. Не раз бідні небагато знали про віру, не раз мудрих проповідей небагато чули, не раз навіть слів Господньої молитви не вміли без помилки повторити, не раз навіть тих слів не розуміли. Це одне слово – “нехай буде воля твоя” – розуміли, і серед хрестів та тягарів життя це слово вміли повторяти навіть ті бідні поміж ними, що то зі злої привички безупинно, без пошани повторяли пресвяте Господнє ім’я і клялись на що-небудь, навіть і на неправду, коли грішний біль стискав серце, а хрест пригнітав утруджені працею рамена. Вони вміли знестися високо в небо тим простим словом: “Нехай буде Божа воля”.

Словом “нехай буде Божа воля” ми передусім годимося та приймаємо всі зарядження Божого провидіння щодо нас, годимося на всі хрести, терпіння та всі хвороби, і на саму смерть, у тих обставинах, в яких Боже провидіння схоче нам їх дати. Молитва, що нас учить приймати Божу волю, є знаменитою школою життя. Акт прийняття з Божої волі смерти, так як Господь дасть і коли дасть, – це акт великої вартости і великої заслуги перед Богом, що може освятити нашу останню годину і випросити на цю хвилину Боже благословення. Великого значення перед Господом є прийняти терпіння з Божих рук і з любови до Бога, найліпшого Отця, що тільки з любови до нас і для нашого спасення дає нам ці терпіння.

Цим проханням „Отченашу” ми випрошуємо Божу благодать, потрібну нам до християнського перенесення хрестів нашого життя аж до найбільшого з них – смерти.

Хліб наш насущний дай нам днесь

Четверте прохання „Отченашу” можна приймати в двоякому значенні. Насамперед у значенні, сказати б, матеріяльному: через слово „хліб” висказуємо все те, що для дочасного життя щоденно треба. Але можна, і треба, під „хлібом” розуміти й надприродний хліб Пресвятої Євхаристії; він є також насущним-щоденним кормом, бо щоденне його споживання приносить людині безмірний хосен, невисказане добро. А поза Євхаристією ще в дальшій перспективі під таїнственним хлібом розуміємо Божу благодать, що через святі тайни уділяється.

Цим проханням учить нас Ісус Христос бажати і просити того, що конечне для життя, для себе і ближніх, а заразом бути вдоволеним тим, що конечне, та не бути захланним на те, що неконечне. Учить нас євангельського убозтва в тому ступені, до якого кожний з нас покликаний.

І прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим

Кожний гріх є й довгом. Слово „довг” і більше обіймає, бо ми винні не тільки титулом гріха, ми винні і титулом Божого дару, не досить на божу хвалу зужитого. Що ми маємо, чого не одержали, коли і життя, і душа та всі її власті, і кожна днина життя, і кожна дія душі, і тіло, і всі його прикмети та сили, усе те – Божі дари, за які від нас Всевишньому належиться не тільки подяка, але передусім служба. У першій мірі треба нам тих дарів так уживати, як Бог хоче – уживати на Божу славу: “Чи їсте, чи п’єте, чи що-будь робите, усе робіть на славу Божу” (1 Кр. 10,31), щоб у всьому прославлявся Бог.

І не введи нас у спокусу

Очевидна річ, не просимо, щоб Бог віддаляв від нас усі спокуси, бо спокуса є досвідченням душі, вона не тільки не є гріхом, а навпаки – нагодою до добрих діл. Вона виробляє чесноту в душі; вона сталить душу, тому і св. Яків прямо каже: “Уважайте за найвищу радість, коли підлягаєте різноманітним спокусам” (Як. 1,2). Але просимо того, щоб нас спокуса не перемогла, щоб ми спокусі не улягли і не впали в бою; просимо Бога, щоб не допустив нашого упадку у спокусі. Це Христос називає бути „введеним у спокусу”. А що ціле життя є боротьбою і безупинним пасмом спокус, і досвідчення на нас спадають зі всіх сторін: від диявола, від світу, від нас самих, – просимо перемоги в тих усіх досвідах і в тій цілій боротьбі. Просимо ласки витривання в Божій благодаті аж до кінця, яка є рівнозначна з вічним спасенням.

Але ізбав нас від лукавого

Останнє прохання „Отченашу” є тільки поясненням чи доповненням попереднього прохання. Бо ми через те вибавляємося від злого, що Бог помагає не впасти у спокусі.

Воно перед очі християнина виразніше, яскравіше ставить цю фундаментальну проблему всякої, а передусім християнської, етики – проблему зла. Чим є зло? Звідки воно? Як і чим від нього увільнитися? Ось питання, на які поза християнською вірою і поза християнською етикою так трудно знайти відповіді.

У християнській вірі і в християнській етиці поняття добра і зла сталі і ясні. Найвищим добром є Бог; у якомусь навіть значенні, єдине добро – Бог. “Ніхто не добрий, крім одного Бога” (Мк. 10,18). Посередньо християнство називає добрами все те, що до Бога веде і до Бога зближає. Зло – це брак того добра; очевидно, для того, якому це добро яким-небудь способом належиться мати. Тим-то найправдивішим злом є гріх. Але злом є і все те, що стається в нас причиною гріха, хоч може це бути й без нашої вини. Так злом буде незнання того, що комусь належиться знати. Злом є помилка і блуд, злом є склонність волі до зла, а розуму до блуду. Прохання про освободження від злого обіймає тому всі ці роди зла.

Цим проханням бажаємо собі також і просимо покаяння і всього того, що до покаяння потрібне.

“Отче наш” – останнім словом молитви

Якою-небудь молитвою та якими-небудь словами звертаємося до Бога, якщо молимося правильно по-християнськи, ми нічого іншого не можемо сказати, як те, що міститься в Господній молитві. Бо не можемо бажати нічого ані ліпшого, ані вищого, ані нам відповіднішого, як те, що висказуємо бажаннями та проханнями „Отченашу”.

Що ця молитва перевищає всі наші поняття, навіть тоді, коли мало що розуміємо і чого просимо, – якщо тільки маємо добрий намір і заховуємо, як уміємо, увагу, звернену на Бога, “Отче наш” завжди зливає на нашу душу світло і тепло з неба. Одначе, треба, щоб ми по можності розуміли, чого просимо, щоб ми думали про це та цього бажали.

“Отче наш”, відмовлюваний свідомо зі зрозумінням, відмовлюваний розумом, душею і серцем, має, очевидно, більшу вартість, бо тоді, і лише тоді, є школою БожоїМудрости у подвійному значенні. Є школою, в якій Божа Мудрість учить нас, та є школою, в якій набуваємо і вчимося Божої Мудрости. “Отче наш” є останнім словом молитви, є абсолютною молитвою; поза тією молитвою, так сказати б, немає молитви. Усе, Що є молитвою, у цій молитві міститься; молитва буде молитвою, коли буде поясненням чи повторенням “Отченашу”. Тому думаю, що в найторжественніших хвилинах життя, коли родина чи спільнота має молитися, коли комусь особливішимспособом треба молитви, – прийдеться “Отче наш” повторяти, а не шукати іншої молитви. Хто, ідучи за радою св. апостола Якова, бажає Божої Мудрости – того найвищого й найціннішого дару небес, – нехай шукає його у цій школі мудрости, в “Отченаші”.

Уривок із твору „Божа Мудрість” (1933)