Тема тижня

Метою навчання Ісуса Христа було привести людей до пізнання правди про Небесне Царство, використовуючи при цьому різні нагоди і способи, одним з яких було навчання у формі притч. У найближчу неділю ми почуємо в наших храмах притчу про сіяча, де провідною темою є вміння слухати і виконувати Слово Боже, щоб стати спадкоємцями Вічного життя.

Сказавши: «Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає», - Христос закликав присутніх добре обміркувати Його слова, бо одні і ті ж слухачі мали цілком різне ставлення до почутого.

Учні відповідали вірою в Ісуса та Його навчання, інші – відкинули, бо вони бачили в Ньому загрозу своєму існуванню, будучи духовно сліпими та глухими. А тому не все посіяне Господом дало врожай.

«Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає», – таким закликом до слухачів Ісус завершував не одну Свою притчу, кожного разу підкреслюючи, що духовні люді в стані осягнути зміст і зрозуміти Його притчі та взяти з них урок. Недуховні ж люди сприймають лише земний, сюжетний, користолюбний бік Його притч, лише поверхневий матеріальний бік, не осягаючи духовного.

У притчі про сіяча описано чотири види ґрунту, на який впало зерно:

1) на край дороги;

2) на кам’янистий ґрунт;

3) на ґрунт у терені;

4) на родючий ґрунт.

Аналогічно Ісус бачив чотири групи людей відповідно до того, як вони сприймали Його вчення:

1) книжники і фарисеї відмовилися вірити Ісусу Христу;

2) багато людей ходили за Ісусом лише тому, що Він чудотворно зцілював їх, годував їх. Але блага вість, яку ніс Ісус, не проникала до серця цих людей;

3) деякі люди проявляли зацікавленість до вчення Ісуса Христа, але вони не стали Його послідовниками, бо більше тягнулися до матеріального збагачення, до оманливих власних тілесних радостей, аніж до духовного;

4) четверта група людей, до якої відносяться й учні Христа: які слухали кожне слово Ісуса і залишалися вірними Спасителю.

Роздумуючи над цією притчею, поставмо собі запитання:

До якого роду слухачів належу я?

Add a comment

Часто чуємо про смерть молодої людини, яка погружає батьків у великий смуток. Похорон дитини - це для батьків завжди травматичний життєвий досвід.

Євангеліє від Луки (7, 11-16) розказує нам подію, в якій життя і смерть зустрічаються разом. Перед Ісусом постає картина, в якій ми також часами приймаємо участь. Похорон «єдиного сина в матері своєї» зворушив самого Ісуса, який, не чекаючи на прохання вдови, сам призупинив похорон і сказав: «Не плач». Потім доторкнувся до мар і сказав: «Юначе, кажу тобі, встань». Те, що сталося, було для вдови великим даром, бо ж вона розраховувала на поміч сина у своїй старості. Кожному євреєві було заборонено законом в ім’я обрядової чистоти доторкатися до мар, на яких лежав померлий. Христос є володарем життя і смерті, тому цей припис не зобов’язував Його.

Ми бачимо, як відреагували люди після того, що відбулося. Вони, хоч сильно перелякалися, все-таки почали прославляти Бога. «Великий пророк устав між нами і Бог навідався до народу свого».

Може і нам колись довелось попрощатись із своїм братом, сестрою, чи своєю дитиною. Погляньмо на Євангеліє і побачимо - як Христос лікує серце людини.

Чи віриш у Божу благодать у травматичних життєвих ситуаціях?

Add a comment

Людині важко зрозуміти тайну любові. Спочатку треба очистити своє виключно людське уявлення про любов, щоб прийняти тайну любові Божої. Словом «любов» означено численні явища: тілесні і духовні, емоційні й інтелектуальні, серйозні і легковажні, творчі і руйнівні. Людям у всі часи було відомо, що можна любити тварину, колегу, друга, батьків, дітей, жінку чи батьківщину. Все це знаємо з особистого досвіду. Про такі почуття ми читаємо в історії Давида і в Пісні Пісень, та й у інших книгах. Знаємо, що ті почуття набувають гріховного забарвлення. Людина у своїх почуттях виявляє свою щирість, показує стан своєї душі на даний момент, навіть якщо цей момент короткотривалий.

Людина постійно ставила собі запитання: чи може Бог - настільки великий і чистий - зійти до того, щоб любити людину настільки мізерну і грішну? І, якщо Бог любить людину, то чим вона може відповісти на таку любов?

Біблія показує, що Бог своєю ласкою започаткував діалог любові з людьми і в ім’я саме цієї любові Бог зобов’язав і вчив їх любити один одного.

В цьому Євангелії ( Лк 6, 31-36) Христос переконує нас, що любов є так бажаною в житті людей, що навіть ворог неспроможний відібрати її силу, бо любов - від Бога.

Христос сам показав тайну любові своєю хресною смертю. Кожний, хто був свідком страждань Ісуса Христа та Його смерті, мусив наново приглянутися до свого розуміння любові. Христос своєю смертю на хресті розчарував всіх тих, хто не позбувся ще людського уявлення про любов.

Запитаймо себе: чи наше розуміння любові допомагає нам краще пізнати правду про Бога - нашого Сотворителя?

Add a comment

Не таємниця, що вже роками серед греко-католиків у Польщі відсутні особи, які вступали б до чернечих чинів чи згромаджень, а число бажаючих вчитись у духовній семінарії за останніх п’ятнадцять років радикально зменшилося. Зараз в Люблінській семінарії на деяких курсах немає жодного греко-католицького семінариста, а на інших – по одній-дві особи. Це - наш спільний біль.

Само-собою постає запитання: чому так діється? - Причини складні й є їх чимало.

Спробуймо розглянути деякі з них через призму Євангелія на 18-ту неділю після Зіслання Святого Духа, в якому Євангеліст Лука розповідає про покликання перших учнів-апостолів (Лк 5,1-11).

Add a comment

Подія, описана у Євангелії на 17 неділю після Зіслання Святого Духа (Мт 15, 21-28|| Мк 7,24-30), - досить загадкова.

Ось бо Ісус Христос раптом залишає Галилею і подається на північ «в околиці тирську та сидонську», - тобто у поганський край, яким є Фінікія, а ще далі на північ - Сирія. Це, доречі, єдина згадка про те, що Ісус вийшов поза межі Палестини і пішов до поган.

Там зустрічає його жителька «цих околиць – жінка ханаанянка», а євангеліст Марко додасть, що була це «грекиня, родом сиро-фінікійка», - що ще сильніше підкреслює, що жінка була поганкою: людиною далекою від віри в єдиного Бога, яку сповідували ізраїльтяни. Коли візьмемо до уваги цей факт, то не можуть не дивувати нас вирази, якими жінка звертається до Ісуса Христа. Вона ж бо вживає звороти, які добре відомі нам з книг Старого Завіту: називає Ісуса «Сином Давида», «Господом», «паном», - саме так зверталися до Ісуса Апостоли, коли хотіли підкреслити свою віру у його божественність.

Звідки у жінки-поганки такі окреслення? Який зміст вкладала вона саме у ці слова, звертаючись ними до Ісуса? Чи ж би лише повторювала те, що почула в устах інших, коли ті зверталися до Ісуса Христа?

В кінці розмови Ісус з пошаною висловлюється про віру цієї жінки. Але, чи мова йде про віру в сенсі суто релігійному – про визнання божественності Ісуса, чи лише про віру в те, що Ісус - це могутня, сильна а воднораз добра ЛЮДИНА, яка може допомогти?

 

Друга справа, яка дивує нас - європейців ХХІ століття - це відношення Ісуса Христа до цієї жінки. Тут мусимо усвідомити собі, що подія відбувається у цілком іншому середовищі, поміж людьми зовсім іншої культури і суспільних відносин. Коли не візьмемо до уваги цих обставин, то можемо зовсім неправильно й помилково зрозуміти реакцію Ісуса на волання жінки.

Отож, тоді й у тому середовищі жінка могла звертатися до чоловіків споза своєї родини виключно за посередництвом … чоловіків (мужчин), наприклад – свого батька, або свого чоловіка, брата, чи навіть - дорослого сина. Не личило жінці звертатися до сторонніх чоловіків безпосередньо. Коли б щось подібне сталося, то той, до кого вона зверталася, міг би, а навіть - повинен таке звернення проігнорувати. Тому поведінка Ісуса не була ознакою зневаги й не виходила поза межі тодішніх законів і звичаїв. Учні не здивувалися поведінці Ісуса, а навпаки - вона була для них зовсім зрозумілою й більш того - вони лише просили, аби Ісус рішуче відправив жінку, яка їм вже набридла. Пригадаймо собі сцену розмови Ісуса з Самарянкою з Євангелія від Івана, де автор зазначає, що учні, повернувшись з закупівлі харчів у місті, «дивувалися, що розмовляє він з жінкою». Цілком можливо, що учні могли бути навіть обурені, однак з пошани до вчителя «не спитав (…) ні один: Чого хочеш від неї, або: Чому розмовляєш із нею?» (Ів 4, 27). Цей епізод добре відображає тодішні звичаї і правила у взаємовідношеннях поміж чоловіками і жінками.

Отже факт, що жінка наважилась сама звернутися до Ісуса, може вказувати на те, що вона знайшлась у надто скрутному положенні. Мабуть була вдовою, або самітньою матір’ю, не мала близької родини, залишилася цілковито беззахисною, одинокою із важко хворою донькою на руках, не радила собі із життєвими проблемами, які на неї звалились. Трішки це нагадує вдову з Наїн, про яку Лука говорить: «виносили мертвого сина, єдиного в матері своєї, що була вдовою» (7, 12).

Третє, що привернуло мою увагу в нашому уривку Євангелія, - це смирення і наполегливість жінки, яка, не зражаючись, приймає терпку увагу Ісуса, однак не перестає просити далі і робить це з щирою вірою, що все ж одержить допомогу. При цьому знову варто звернути увагу на дві речі.

1º - порівняння поган до собак, добре знане в єврейському середовищі, в устах Ісуса Христа приймає лагідну форму. Ісус бо говорить не прямо про собак, а про «щенят», що злагіднює вимову переказу, який виходить з уст Ісуса.

2º - висловлювання Ісуса Христа не конче означають відмову допомоги жінці, а радше вказують на чергу, за якою Божа благодать дається людям. Спершу доступ до неї мають сини, діти, - тобто члени вибраного народу, нащадки Авраама, Ісаака і Якова, а щойно опісля - інші народи. І тут Ісус робить виняток: вже тепер благодать отримує поганка - дочка іншого народу. Опісля Ісус виразно накаже апостолам: ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи (Мт 28, 19).

Жінка із смиренням приймає уваги Ісуса, погоджується з ними, однак і далі наполегливо благає про поміч.

Чи не смирення і наполегливість спричинилися до того, що отримала саме те, про що просила?

А, чи нам вистачає смирення і витривалості у наших молитвах?

Add a comment

Притча про таланти (Мт 25, 14-30) подібно до інших текстів Євангелія, які читаються у неділі, видається нам добре знана і зрозуміла. Ми знаємо текст і контекст цієї розповіді.

Спробуймо однак уявити собі, що цей текст - і тільки цей! – без попереднього контексту, з якого випливає, що йдеться про порівняння до царства небесного (Мт 25,1), – читає хтось, хто виріс в зовсім іншій культурі, в іншій релігії, кому нічого не відомо про християнство, хто не знає Біблії. Наприклад, якась проста людина з Китаю, Індії чи В’єтнаму, яка знайшла цей текст, прочитала його і починає роздумувати над ним. Що ця людина в ньому знаходить?

Можливо, що розумітиме текст як навчання про справи фінансові і господарські. Завідуючий, бізнесмен, банк або якась інша установа виділяє певну значну суму капіталу довіреним людям. Однак вже при розподілі з'являється певна несправедливість, бо ж господар дає кожному іншу суму: одному більше, другому менше, третьому - ще менше. Щоправда автор пояснює, що господар дав кожному за його спроможністю, але хто ж здатний визнати себе менш спроможним, аніж інші ? Чи ж не траплялося нам думати, або і говорити: "Коли б я мав стільки грошей, як мій брат (сусід, знайомий, начальник, …), то я також зробив би те, чи інше" ?

Наступні прикрі відчуття зустрічають читача наприкінці розповіді, коли-то відбирають гроші в того, що й так мав їх мало, а віддають тому, хто й так мав найбільше. - Це вже явна несправедливість! Особливо у випадку, коли себе поставить у місце того, у кого відбирають.

Саме в такий спосіб може сприйняти зміст притчі людина, яка вперше зустрічається з текстом. Так можуть його зінтерпретувати також і ті, які з нехіттю чи вороже ставляться до віри, до християнства, до Євангелія.

Але можливо, що і ці люди можуть знайти у тексті позитивні інспірації. - Які?

А коли дивимося з християнської перспективи у контексті цілого 25-того розділу Євангелія від Матея, а то й цілого євангельського навчання, - чи щось міняється? - Що?

Add a comment

І от один із них, законовчитель, спитав його, спокушаючи: Учителю, котра найбільша заповідь у законі?

Він же сказав до нього: Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: це найбільша й найперша заповідь.

А друга подібна до неї: Люби ближнього твого, як себе самого.

На ці дві заповіді ввесь закон і пророки спираються. (Мт 22, 35-40)

 

Цей уривок з Євангелія добре відомий усім, хто хоч трішки цікавиться Біблією і євангельськими засадами. Але саме тому, що він видається нам так добре відомим, не завжди завдаємо собі труд уважно вчитатися в цей текст. А коли в нього прискіпливо вчитаємось і проаналізуємо, то виявиться, що він породжує ряд запитань, на які немає простих відповідей.

У тексті перехрещуються дві площини, два рівні, на яких Ісус говорить про любов: любов до Бога і любов до ближнього. На цьому власне перехрещенні і постають питання.

Ось бо Ісус Христос каже любити Бога УСІМ серцем, УСІЄЮ душею, УСІЄЮ думкою. Тим самим вказує на всеобіймаючу любов, яка не залишає місця на інші види чи напрямки любові. Коли, отже, все своє серце віддам Богові, то чи може залишитися в ньому місце на любов до чогось іншого, на любов до створінь, на любов до інших осіб поза Богом?

Що сказати, наприклад, про любов хлопця, який відчуває, що ЦІЛИМ серцем полюбив дівчину? Або про любов матері-батька, які УСІЄЮ душею люблять свою дитину? З життєвого досвіду знаємо, що в серці віруючої людини може з'явитися конфлікт, який деколи веде до нехтування Божих законів, а навіть - до відкидання Бога задля любові до другої людини, до ближнього. Це ж бо християни живуть у несакраментальних «подружжях», у цивільних судах домагаються розлучення подружжя, - а все це, як твердять, - "задля любові". А коли любов Бога стає на перешкоді - як їм здається - любові до людини, вони готові й зовсім Його покинути. Це ж проблеми, з якими зустрічаються люди віруючі: які моляться, ходять до церкви. Чи одна любов може заважати іншій? Дасться це розв’язати?

 

Ряд запитань народжується також в іншій площині – на перехрещенні любові до ближнього і до себе самого. На перший погляд, все тут видається простим: люби ближнього твого, як себе самого.

Але, що означає - любити себе самого? Де проходить ота тонка межа поміж любов’ю до себе, про яку говорить Ісус, а себелюбством, егоїзмом? Чи, відповідно, егоїстичні постави не можуть впливати на неправильне формування любові до ближнього, яка може прийняти форму «егоїзму удвох», чи егоїзму в якомусь дещо ширшому, але закритому гуртку? Чи не на таких підставах можуть утворюватися різного роду т.зв. шайки, кліки, банди? Як тому протидіяти? Як визначити ту любов до себе самого, яка стимулює розвиток справжньої, здорової любові до ближнього?

 

Буду вдячний за Ваші думки.

Якщо комусь простіше, нехай пише польською мовою.

Add a comment

Роздуми над Мт 22, 1-14

Чергова притча про Царство Небесне.

Цим разом вона про те, що люди мають це Царство … глибоко «десь». А, може, й ще далі.

Оце, приходить на світ Син Божий і запрошує нас до Царства Отця свого – до Царства Небесного.

Тільки - кому воно й навіщо потрібне?

От, якби Ісус сказав: «Ходіть! Кожному з вас дам мільйон золотих!», - це була б цілком інша справа! Тоді б побігли за ним, перемагаючи і біль і втому, і кричали б аж до хрипоти: «І я - теж! І я - твій учень!». А якесь -там … «Царство Небесне»? Це - байки!

І кожен пішов до того, що не є байкою, і що - дуже реальне й конкретне: «пішли собі: хто на власне поле, хто до свого крамарства», - ось зайняття варті уваги! Знайшлись ще й такі, які для власної приємності, а може й просто - з нудьги, а може - щоб осмішити того, хто запрошує: «схопивши слуг, познущалися з них і повбивали».

Дурні. На що ж вони розраховують, глузуючи з сильнішого за себе?! Дурні … А ми, часом, не дурні? Насміхаємось, глузуємо, знущаємось …

Як же там було у притчі? Ага! Почали брати на обід (до Царства Небесного) та ще й усіх, кого знайшли: «кого тільки спіткали – злих і добрих».

Добрих? Згода! Але чому - злих? Яким же то «правом»?

Нормальним правом, яке вводить у світ Ісус Христос – правом прощення гріхів: список присутності в Царстві не має ж елітарного характеру! Він - не закритий, а через Хрест Ісуса Христа - відкритий для кожного.

Помандруймо, отже, під Хрест Господній, щоб збагнути: чому-то в нашій притчі одного з гостей … викинули геть.

Біля Христа, як відомо, розп’ято ще двох розбійників. Один з них - насміхався з Ісуса і не отримав прощення. Другий - визнав свої гріхи. Обоє - були колись злими людьми. Але й обоє - були біля Спасителя, ось-ось біля воріт Царства Небесного. І один з них - залишився з Ісусом. А другий - був невдячним: насміхався, вважав Ісуса дурнуватим, бо дав себе спіймати і вбити …

Постава останнього - це й є постава того, якого в нашій притчі викинули із світлиці. Він злегковажив господаря, бо той видався йому простаком, що задурно роздає свої добра незнайомим. Викинутий бідолаха теж був неспроможним до вдячності, подяки, розкаяння. Не зрозумів поваги ситуації, не зрозумів, що доступає вивищення, на яке нічим собі не заслужив: «Не був убраний у весільну одіж» …

І ще - слово про «одіж».

Багато коментаторів каже, що ця «одіж» - це добрі діла. Може й так.

Я, однак, читаю, що запросив «злих і добрих». «Злих» - тобто було їх - багато. А викинули ж лише «одного». Це означає, що інші злі все ж мали потрібну одежу - зрозуміли добро, яке їм вчинено і розкаялись …

Зрештою, нічого не сказано у притчі про те, чи той - якого викидали - належав до тих добрих, чи до тих злих …

Подумаймо, отже, над двома справами:

  1. Що для мене означає Царство Небесне? Чи приймаю я запрошення до цього Царства? Що я готовий посвятити для нього?
  2. Як себе оцінюю: я - добрий, чи злий?

Як себе не оціниш - тебе запрошують до Царства! Там на тебе чекає місце. Можеш себе цього місця позбавити і своєю ароганцією, і впертістю, і погордою, і невдячністю. Але - без огляду на те, що накоїв у цьому житті - коли приймеш Божий дар з вдячністю, коли Божа доброта сокрушить твоє серце і покаєшся – не будеш відкиненим від Божої трапези.

Add a comment

Притчу про виноградарів-убивць (Мт 21,33-42) Ісус розповів, маючи на увазі книжників і фарисеїв: «Первосвященики та книжники ... зрозуміли, що проти них сказав цю притчу».

Ісус точно б'є в слабий пункт багатьох духовних провідників: людей трактують - як свою власність, замість віддати їх Богові - загарбали людські уми й серця для власної користі. Між Богом та людьми поставили щільну стіну – себе. Це - не лише історична проблема давніх фарисеїв і книжників, але й сьогоднішня небезпека для священиків та єпископів.

Це також тема численних роздумів мислителів й письменників, з яких найбільш відомі, правдоподібно, знайдемо у творі Ф. Достоєвського «Великий Інквізитор».

Річ наче б і ясна, і зрозуміла. Можна закрити тему? - Можна. Так само, як можна використати цю притчу, аби дорікати Церкві надмірними формалізмом, юридизацією, закостенінням ...

Add a comment

 

(роздуми над Мт 19, 16-26)

 

Oдин приступив до нього [Ісуса]»

О, знаю я таких «знатних» (пор. Лк 18, 18) юнаків, що то прибігають до храму і стають навколішки (пор. Мр 10, 17).

Молодий і багатий? - Розпещене щеня, якому багатий батько на все дозволяє. Синочок хоче новий автомобіль? – Прошу. Синочок хоче побавитись? – Летить в Америку.

Все має, а нічого не робить.

А, як не татко … вкрав?

Як же хлопчина у двадцять пару років може бути мільйонером? – Накрав!

Ще й безсоромно приходить до церкви і показує, що то - не він.

А, який-то побожний? Ой-ой-ой, що б ти не ... - сам знаєш.

І ще - священики ласяться біля нього, – чекають, що відкриє гаманець.

Мерзота.

А Ісус просто почав з хлопчиною приємну розмову: безпристрасно, зичливо, щиро.

Add a comment