Bazylianie

 Ієром. Ігор Гарасим ЧСВВ

Кентшин

Роздуми напередодні Собору

historia cerkwi kop cz copy

 

  1. Критерії аналізу:
    • Церковна ідентичність греко-католиків
    • Національно-етнічна ідентичність греко-католиків
    • Соціологічний аспект ідентичності греко-католиків.
  2. Наслідки пандемії Ковід-19.
  3. Пропозиції протидії наслідкам пандемії.
  4. Війна з російським окупантом – відлуння у Польщі.
  5. Календарне питання.
  1. КРИТЕРІЇ АНАЛІЗУ.

Перш ніж говорити про внутрішній стан УГКЦ в Польщі після пандемії ковіду-19, необхідно провести аналіз рівня свідомості церковної та національної ідентичності греко-католиків. Саме тому насамперед пропоную короткий огляд критеріїв аналізу, а відтак загальні нариси соціологічного стану греко-католицьких парохій в Асунах і Кентшині, на основі яких можна буде провести, хоча б у загальних обрисах, деякі висновки щодо становища всієї УГКЦ в Польщі після пандемії ковіду-19. Звісно, що в кожній парохії це буде виглядати по-іншому.

Цей матеріал є спробою оцінити стан внутрішнього життя греко-католицької спільноти на підставі аналізу, проведеного у парохіях Асуни (село) і Кентшин (місто). Питання щодо зміни літургійного календаря з юліянського на григоріянський, та розуміння еклезіології – церковної ідентичності вірних вже була предметом моїх досліджень у 1993 році. Вона стосувалася парохій Бартошиць та Острого Барда [1]. Цікаво нагадати, що про необхідність зміни літургійного календаря на григорянський уже писав о. Володимир Бозюк (1913-1969) до о. Мирослава Ріпецького (1889-1974) у своїх листах від 18.01.1965 та 10.01.1968 року [2]. Бозюк не лише добачав проблему зміни календаря, але вказував також на потребу серйозного душпастирства, наголошував на необхідності літургійної реформи богослужень.

Оцінку релігійної та національної ідентичності греко-католицьких громад Вармії і Мазур роблю на основі аналізу особистих розмов із парохіянами під час душпастирських відвідин, які провів у січні-лютому 2017-2020 років. Розмови з вірними не стосувалися безпосередньо проблем церковної та національної ідентичності української меншини в Польщі. Вони виникали з мого бажання ознайомитися з проблемами парохіян Асун і Кентшина. Не бракувало розмов і на національні теми. Особливо, найстарше покоління, яке пережило Акцію «Вісла», охоче ділилося своїми роздумами про рівень національної і релігійної свідомості своїх парафіяльних спільнот. Основним джерелом, яке вказує на соціологічний стан парохій, є парафіяльна статистика, яка була опрацьована на підставі душпастирських відвідин з Йорданською водою, т.зв. коляди. Проте ця статистика насправді не відображає кількісного стану парохій, оскільки в обох спільнотах у богослуженнях беруть участь також деякі сім`ї (переважно змішані греко-католик - римо-католик), яких не було враховано до цих парафіяльних статистик. Я відвідував сім`ї, які мене запрошували, і на цій основі спорядив парафіяльну статистику. Звісно, що це недосконале, але єдине джерело, яке дозволяє у загальному визначити соціальний стан греко-католицьких парохій. Тепер перейду до детальнішого опису критеріїв аналізу.

 

Церковна ідентичність греко-католиків

 

Насамперед хочу назвати загальні критерії визначення церковної ідентичності греко-католиків у Польщі. На основі душпастирського досвіду розмов із вірянами та особистих спостережень можу перерахувати умовні критерії, на основі яких, припустимо, приблизно визначати церковну ідентичність греко-католиків у Польщі. Важливо наголосити і на цьому, що до УГКЦ належать також поляки латинського обряду, які вирішили практикувати свою віру в Греко-Католицький Церкві. Проте, цей відсоток поляків, незначний, та не впливає на церковну ідентичність греко-католиків.

На мою думку до критеріїв визначення церковної ідентичності можуть належати:

  • Християнське самовизначення – християнська ідентичність: хто ми в Господі нашому Ісусові Христові? Вірність Христові в особистому житті. Плекання особистого духовного життя.
  • Еклезіологічне самовизначення – церковна ідентичність: належність до спільноти Греко-Католицької Церкви у вірі, яка виявляється в церковно-обрядовій традиції, св. таїнах. Візантійський обряд – форма і зміст духовних переживань вірян. Обряд інтергує спільноту, – простір переживання емоцій.
  • Парафіяльне самовизначення – парафіяльна сім`я, яка живе спільною трапезою Слова Божого й Євхаристії. Свідомість належності до своєї парохії.
  • Загальне ознайомлення з церковною і обрядовою традицією своєї Церкви.
  • Належне розуміння церковних богослужінь (Бож. Літургія, Вечірня, Утреня).
  • Загальна ознайомленість з історією УГКЦ в Польщі.
  • Знання ієрархів Греко-Католицької Церкви в Польщі.
  • Ознайомленість з церковно-релігійними звичаями (Різдво Христове, Пасха, Богоявлення-Йордану), які чергові покоління вірних успадкували від своїх батьків.
  • Свідомість своєї обрядової окремішності від латинників та православних, – своєї обрядової ідентичності.
  • Свідомість місійного покликання своєї церковної спільноти: внутрішня і зовнішня евангелізація; колективне покликання парафіяльної спільноти, та Церкви в цілому.
  • Свідомий вибір св. тайни Хрещення (пропозиція мирян).

Якщо прийняти вищеназвані критерії церковної ідентичності, то лишень покоління переселенців (перше покоління переселених: діди, їхні діти та онуки) найкраще відповідає цій характеристиці. Сучасні онуки покоління переселенців ще мають свої духовні потреби, живуть вірою та плекають церковно-обрядові традиції. Вони намагаються жити автентичним духовним життям. Це покоління людей, якому сьогодні 55-65 та більше років. Покоління, якому переселені батьки й діди передали живу релігійно-церковну традицію, і воно, в якійсь мірі, ще має загальне розуміння своєї обрядової та церковної спадщини. Проте, вже діти переселених онуків, не мають достатньої свідомості і потреби жити вірою у своїй обрядовій традиції. Наймолодше покоління греко-католиків, за незначними винятками, вже не має належного розуміння своєї церковно-обрядової традиції. Їм важко зрозуміти духовні потреби своїх батьків, і вони не надто дбають про своє духовне життя. Приходять у храм лише тому, щоб пошанувати традицію своїх батьків, але зовсім неспроможні передати цієї, незрозумілої, для них традиції, – своїм дітям.

Тут не йде мова про ідеальний образ вірянина, а про визначення певних критеріїв, щоб могти в загальному охарактеризувати християнську ідентичність греко-католиків. Окрема тема, яка не є предметом аналізу – це забобонність чи інші ознаки незрілої релігійності.

На основі мого душпастирського досвіду, можу сказати про те, що відбувається секуляризаційний, не латинізуючий, процес в наших греко-католицьких спільнотах у Польщі. Наймолодше покоління греко-католиків, які живуть в країні латинської традиції, рідко ходять до церкви, або, найчастіше, зовсім нікуди не ходять, навіть до костела. Це покоління молодих людей, яким важко сьогодні жити вірою, які також, як польська молодь, піддаються впливам атеїзації та ляіцизації. Причини атеїзації можуть бути різними, але це не є вже предметом цього дослідження. Можна помітити також інші соціологічні процеси: асиміляція, індиферентизм, прагматичний підхід до святих тайн, – про що буде мова згодом.

На думку мирян, які ознайомилися з первісною редакцією цього матеріалу, фактором, який відштовхує людей від церковної спільноти можна назвати – клерикалізм. Йдеться про те, що деякі душпастирі уникають безпосереднього контакту з вірними, що призводить до відсутності діалогу, слухання та розуміння.

Важливим факторм, який дезінтегрує греко-католицькі спільноти є адміністративно-територіальна розсіяність парохій. Вірні даної парафіяльної спільноти проживають в багатьох довколішніх місцевостях, іноді, віддалених від церкви на декілька десятків кілометрів. Це унеможливлює, особливо літнім людям, які ще і не мають свого транспорту, практикувати свою віру в церковній спільноті.

 

 Національно-етнічна ідентичність греко-католиків

 

На мою думку, до критеріїв визначення національно-етнічної ідентичності греко-католиків, можна умовно, зарахувати:

  • Основне знання або розуміння української мови.
  • Загальне знання української культури, історії України та українців у Польщі.
  • Свідомість належності до українського етносу – української меншини.
  • Плекання рідної мови і культури.
  • Участь у національних заходах, які виконують функцію соціального інтегратора.
  • Свідомість своєї національної окремішності, як протидія асиміляції.
  • Спроможність донести іншим багатство своєї національної культури.
  • Психологічний фактор – цінувати свою національну традицію: ідентичність, етнічне коріння, національне походження.
  • Свідомий вибір своєї національної ідентичності (пропозиція мирян).

Вищеназвані критерії можна застосувати лишень до покоління переселенців (діди, їхні діти та онуки), яким рідною була своя церковна і національна традиція та ідентичність. Жертви насильного виселення, відірвані від материка, на новому місці поселення, намагалися передати наступним покоління все те, що самі засвоїли та змогли зберегти: мову, культуру побуту, церковно-обрядові та національні традиці. Проте слід пам`ятати, що напротязі першого десятиліття (1947-1957 рр.) переселенці не мали вже своїх церков, шкіл, виховних та громадських інституцій. Були відрізані від коренів своєї культури та церковного життя. Вони могли розраховувати лише на свої особисті ресурси. Хто був більше національно і релігійно свідомий – походив із місцевостей, в яких активно діяли церковні та громадські виховні інституції, той намагався брати участь в церковному житті православної Церкви в Польщі, яка могла, без більших перешкод, офіційно діяти. Менш свідомі своєї національної ідентичності та прив`язані до католицької церкви, брали участь в житті місцевих латинських громад [3]. Однак були й такі родини, які напротязі першого десятиріччя після виселення не ангажувалися в суспільно-громадське життя на новому місці поселення. Поголовно побутувало очікувальне мислення: Повернемось ще до своїх домів. Життя виявилося набагато жорстокішим. Відсутність своїх церков, виховних та громадських інституцій, комуністична пропаганда, яка розкручувала ненависть місцевого населення до переселенців, призвели до того, що деякі українські сім`ї зі страху перед репресіями відмовлялися від своєї національної ідентичності. Це дало початок асиміляційному процесові, який посиленими темпами триває дотепер, та пожинає своє жниво. Це соціологічне правило виживання національних меншин, які позбавлені своїх інститутів та організаційних структур, призначені на вимирання та культурну асиміляцію. Яким чином зберегти знання своєї мови в умовах суцільної асиміляції, питання доволі складне. Звісно, що можна організувати безкоштовні курси, проте це стосується лише одиниць, які зрозуміли потребу вивчення рідної мови.

Заснування гуртків УСКТ, українського часопису «Наше Слово» – це була чи не єдина спроба інтегрувати українських переселенців та надати їм, хоча незначний, захист перед суцільною асиміляцією. Відновлення греко-католицьких богослужень та початок організування 1957 року двох десятків греко-католицьких душпастирських осередків, стало джерелом відродження Греко-Католицької Церкви в Польщі, яка від 1989 року вже стала суб`єктом церковного життя, і сьогодні становить Перемисько-Варшавську Митрополію, що складається з трьох єпархій.

Минає 75 років від насильного переселення 1947 року, яке мало на меті цілеспрямовану асиміляцію українців в Польщі. На даний момент бачимо, що задум повної асиміляції не здійснився, але спричинив доволі багато лиха, оскільки за оціночними даними, призвів до асиміляції 70-80% етнічного українського населення. Коли мова про асиміляцію, тоді важливо наголосити на соціологічному явищі, яке скрізь існує. У мене ніякого дорікання асимільованим. Це не питання моральної оцінки. Очевидно нам потрібно працювати ідейно з людьми, які ще свідомо дбають про свою національну ідентичність.

Явище національної асиміляції все більше поширюється і його не можливо зупинити. Природним процесом асиміляції є змішані сім'ї, які в обидвох парохіях складають приблизно 22%, що є значним відсотком від загальної кількості сімей даних парохій. Ця тенденція найімовірніше посилюватиметься. Також мовне питання може стати цікавою темою для соціологічних досліджень. Найстарше покоління, яке ще спілкується між собою українською мовою на побутовому рівні, вже має труднощі із розумінням літературної української мови. Але це саме покоління зі своїми дітьми розмовляє вже польською мовою, якою середнє покоління користується уже нащодень. Українську мову розуміють, але не хочуть нею говорити. Теперішня молодь українських сімей не хоче вчитися в українських школах у Польщі, що є показником непопулярності рідної мови, а щонайбільше вказує на відсутність свідомості своєї національної ідентичності. Можна поставити тезу, що маємо до діла з молодим поколінням, яке свідомо вибрало польську ідентичність, маючи лише українське коріння. Іншими словами, маємо до діла з поляками українського походження, яким УГКЦ та причетність до української меншини в Польщі не має великого, або й жодного значення.

Хочу ще налогосити на феномені змішаних подруж (тут не йдеться про якусь моральну оцінку), які можуть бути місцем вибору одної (польської/української) ідентичності, або двох чи більше національних ідентичностей (думка мирянина). Це відкрите питання для майбутніх досліджень.

Цей матеріал є спробою осмислення становища сучасних греко-католиків у Польщі, їхньої релігійної і національної ідентичності та майбутнього. За останніх 75 років багато чого змінилося, як в політичному, так і в церковному житті греко-католиків у Польщі. Організаційні структури Церкви викристалізувалися. Зросла мережа церковних структур та кількість парохій. Одночасно спостерігаємо прогресивні асиміляційні та міграційні процеси серед вірних Греко-Католицької Церкви. Чисельність греко-католиків у Польщі постійно зменшується. Це негативне явище відображається в соціологічних дослідженнях греко-католицьких парохій в Асунах і Кентшині. Залишається ще для вивчення роль українських втікачів у перспективі розвитку УГКЦ в Польщі. На основі моїх даних невеличкий відсоток втікачів знаходить дорогу до греко-католицьких храмів, оскільки маємо до діла з утікачами із східних районів України, де діє ПЦУ, або із людьми, які не мають ніякого відношення до церковного життя.

На даний час, в умовах асиміляції єдиним фактором, який ще може, бодай частково, інтегрувати українські громади в Польщі, становлять організаційні структури УГКЦ. Особливо йдеться про парафіяльні спільноти, що інтегруються на церковних богослуженнях. Однак не треба бути сліпим щодо деяких проблем наших парафіяльних спільнот. Папа Франциск звертає увагу на два негативні явища в церковних структурах, а саме: псевдоінтелектуалізм та церковний формалізм. Формалізм – це, коли душпастир ставить вище особистих реляцій з вірними, юридичні та інституційні норми. Іншими словами, занон важливіший за людські переживання та персональні вибори. Цей останній, на жаль, присутній у деяких наших парафіяльних спільнотах. Формалізм і юридизм у душпастирюванні – нищать автентичне внутрішнє життя наших парафіяльних спільнот, основну відповідальність за долю яких спочиває на нас-душпастирях. Формалізм у взаємовідносинах нищить автентичне самовиявлення християнської ідентичності та відштовхує вірян від Церкви загалом. Іноді, стає причиною збайдужіння, секуляризації а навіть атеїзації молодого покоління українців.

 

 Соціологічний аспект ідентичності греко-католиків

 

АСУНИ – це одна із найстарших сільських парохій, заснована 1958 року. Аналіз статистичних даних цієї парохії не надихає оптимізмом. На основі парафіяльних книг можна зауважити декілька негативних тенденцій щодо релігійного життя вірних. Особливо з початку 1990-их років суттєво змінилося відношення кількості хрещень до похоронів (1990-ті роки – 57:78, 2000 рік – 35:64, 2010-2020 рр. – 19:54). Спочатку 1990-их років кількість парохіян Асун і Кентшина почала значно знижуватися. Ці показники мали декілька причин. По-перше, після зміни устрою в Польщі, більшість молодих людей почала виїжджати з малих місцевостей у великі міста (Ґданськ, Варшава, Ольштин) у пошуках кращих життєвих перспектив. Значний відсоток, особливо в останні роки, молодих людей виїхав працювати за кордон. Найпопулярніші напрямки: Великобританія, Ірландія, Норвегія, Нідерлянди, Німеччина та Італія. Слід зазначити, що в 1990-их роках частина молоді парохій Асун і Кентшина виїхали до США та Канади. Вплив на демографічний спад парохії, безсумнівно, мали також засновані в околицях нові греко-католицькі парохії, в тому числі описаний тут Кентшин, куди перейшла частина парохіян з Асун. Від 2000 року також кількість укладених у парохії шлюбів суттєво зменшується. Отже Асуни належить до тих парохій, майбутнє яких є проблемним. Середній вік населення щороку зростає. Молоді люди, які навчаються, ймовірно, поїдуть у великі міста для навчання, роботи або за кордон. Люди похилого віку поступово вмирають. За роки 2016-2021 в парохії померло 32 особи, які брали активну участі в церковно-громадському житті. Це означає, що діюча парафіяльна спільнота реально зменшується. Відійшла майже третина релігійно і національно свідомих українських греко-католиків. Можна припустити, що в найближчі 20 років кількість прихожан зменшиться принаймні наполовину.

Парохія КЕНТШИН належить до відносно молодих, заснована 1989 року. Тут ситуація у порівнянні з асунською парохією трохи краща. Це пов'язано, головним чином, з тим, що Кентшин – місто, де часто поселюються парохіяни з довколишніх сіл. У цьому місті зосереджена більшість вірних, які належать до парохії (близько 58%). Проте тут також, на основі метрикальних даних, можна зауважити негативні тенденції щодо пропорції кількості хрещень і смертей. Якщо в 1990-их роках співвідношення було подібним (59:56), то в 2000-2021 рр. – (74:141). Кількість смертей майже вдвічі перевищила кількість хрещень. Якщо до числа померлих 141 особа додати осіб, яких похоронили латинські священики за роки 2018-2021, а це число – 5 осіб, то загальне число всіх померлих досягає 146 осіб. Наслідком цього процесу є постійне зменшення кількості прихожан. Якщо детальніше проаналізувати кількість хрещень74 дітей, то виявляється цікавий феномен. 19-ть похрещених дітей походить з-поза парохії Кентшин, утім вісім осіб – це діти обох греко-католиків, а 11-ть належать до змішаних обрядово сімей (греко-католик – римо-католик). Діти приїжджають до своїх батьків в Кентшині, щоб тут похрестити своїх немовлят, але живуть в інших місцевостях, і це також не означає, що вони практикують своє релігійне життя у місцевих греко-католицьких парохіях, на території яких проживають. На 55-ть охрещених дітей, батьки, яких належать до Кентшинської парохії також, аж 38 дітей походить із змішаних сімей (гр.-кат. – рим.-кат), а до однорідних греко-католицьких сімей належить 17 дітей. 38 дітей із змішаних обрядово сімей – це більше за половину всіх охрещених. І саме, годиться звернути увагу також на цей феномен, оскільки він стає природним процесом асиміляції і латинізації парафіяльної спільноти. Більшість батьків обрядово змішаних сімей хрестить своїх немовлят в церкві, щоб вже мати з голови клопоти пов`язані з тайною миропомазання, – якщо б вони хрестили своїх малят у латинському обряді. А таким чином за одним махом дитина має дві тайни одночасно – хрещення і миропомазання. На 38 похрещених дітей змішаних обрядово сімей, лишень незначиний, або, вірніше, мінімальний відсоток батьків приводить до церкви своїх дітей – до урочистого св. Причастя та першої сповіді. Молоде покоління обрядово змішаних сімей рідко практикує своє духовне життя. Вони рідко відвідують костел чи церкву східного обряду. Хіба що при нагоді якихось родинних подій: похорону рідних, Різдва Христового, Великодня чи навіть чергових хрестин. Цей феномен є ознакою духовної байдужності, відсутності духовних потреб та практичного атеїзму.

У парохії Кентшин за роки 1990-2021 звершено 60 вінчань. Цікаво детальніше приглянутись і цій статистиці, яка розкриває перед дослідниками ще інший напрям асиміляції та латинізації. На 60-ть звінчаних сімей, 37 – проживають на території Кентшинської парохії, втім: обрядово однорідних (гр.кат. – гр.кат.) – 19 сімей, змішаних (гр.кат. – римо-кат.) – 15, і відповідно (гр.кат. – православний) – 2, (гр.кат. – протестант) – одна сім`я. Поза межами Кентшинської парохії проживають 23 родини, серед яких однообрядових сімей – 12, обрядово змішаних – 11 сімей. Обрядово змішані сім`ї – це природний демографічний процес асиміляції та латинізації греко-католиків. Деякі обрядово змішані сім`ї практикують своє духовне життя у греко-католицькому обряді.

Підсумовуючи статистичні дані, можна стверджувати, що майбутнє парохії Кентшин не є перспективним. За останні роки кількість вірних в парохії Кентшин відчутно зменшилася. Від 2016 до 2021 року упокоїлася 42 особи, а це люди, які брали активну участь в парафіяльному житті. До цього числа треба додати ще 5 осіб, яких у цьому ж періоді похоронили латинські священики.

Іншою причиною дошкульного зменшення кількості прихожан у церквах стала пандемія ковіду-19, про яку буде мова детальніше.

 

  1. Пандемія Ковід-19

 

Пандемія ковіду спричинила відчутне обмеження присутності парохіян в Асунах та Кентшині на недільних відправах. Якщо перед пандемією на богослуженнях було відповідно 60-70 та 140-150 осіб, так тепер, коли ще не було останніх обмежень, на Бож. літургію приходило відповідно 20-30 та 50-60 осіб. Пандемія спричинила також те, що втричі зменшилася участь вірних в Пресв. Євхаристії, так відповідно в Аснуах приступало 7-15 осіб, в Кентшині 15-20, або рідко більше 20-ти осіб. Двічі на місяць, або й частіше люди мають нагоду приступати до св. тайни покаяння, начастіше сповідається, – одна-дві особи, або й ніхто не сповідається. Миряни, не лише старші віком, але з усіх вікових категорій, побоюються, як сповідатися, так і приступати до св. Причастя. Подібну тенденцію помічав під час похоронів, на яких лишень одиниці сповідаються і причащаються.

 

Чому стало менше вірян на відправах?

 

На підставі душпастирського досвіду я помітив в своїх парохіях один важливий показник, що вірні для яких Церква та духовне життя є основою їхнього релігійного життя і плекання віри, незалежно від вікових категорій, а, особливо, літні люди та середнього покоління, приходили до церкви. Великий відсоток старших людей та середнього віку брав участь в он-лайн богослуженнях. Однак, ще я помітив в своїх парохіях, що значний відсоток вірних не приймав участі в он-лайн богослуженнях та не приходив до церкви. Іншими словами, люди, які плекають свою віру та зберігають національну ідентичність, намагаються на всі лади бути акивними в житті Церкви, і це, саме вони, будуть основним кістяком на майбутнє – після завершення пандемії. Вони живуть духовним життям, а також переживають за утримання як храму так і душпастиря.

На цій основі приходжу до висновку, що вірні, яким байдужа, як духовна так і національна самобутність, в значній мірі, після пандемії, правдоподібно, не повернуться вже до наших церков. Хотів би у цьому помилятися. Це не стосується так званих «річняків», яких, на мою думку, важко сприймати або вважати парохіянами, скоріше всього – принагідними відвідувачами богослужень про людське око. Чому вказую на це спостереження? Саме тому, що воно може мати своє відношення до зміни церковного календаря. Таким байдужим, – духовно й національно, людям – все одно, яким календарем житиме Греко-Католицька Церква в Польщі. Саме ці люди, в найкращому випадку будуть відвідувати латинські храми, оскільки в них вони можуть приховати свою «безідентичність», щоб не сказати більш адекватно – безхребетність або байдужність.

 

Декілька загальних спостережень

 

Насамперед хотів би звернути увагу на деякі екзистенціяльні питання. Пандемія ковіду розкриває перед нами правду про смерть, втрату, смуток та жалобу. Правду про це, що не пережита свідомо жалоба може призвести людину до депресійних настроїв та стану депресії. Пандемія спричинилася до цього, що багато людей самоізолювалися, а через те страждають від самотності. Найважче переживають це старші люди, а також недужі. Пробував вирішувати цю проблему таким чином, що майже від початку пандемії щотижня, якщо мав таку молживість, проводив телефонні душпастирські розмови.

Бажано також відмітити, що пандемія ковіду - 19 збільшила недовіру населення до науки, віддаючи перевагу магічному та забобонному мисленню.

На завершення моїх роздумів ще один позитивний феномен, який вказує на духовний голод деяких моїх парохіян, а саме, вони зізнаються, що в неділі двічі беруть участь у відправах он-лайн, а крім того ще приїжджають на відправу до свого храму. Цей фономен вказує на спосіб подолання духовної кризи – а це перехід від віртуальних відправ до живої участі вірян у церковних богослуженнях.

Зводячи підсумки хочу наголосити на тому, що пандемія показала реальний стан наших парохій у Польщі. Якщо пандемія триватиме ще рік-два, то майбутьність невеличких греко-католицьких парохій під зарозою виживання.

 

  1. Пропозиції протидії наслідкам пандемії.

 

Пандемія ставить перед нами основне запитання, яким має бути наше майбутнє душпастирювання?

Пандемія ще не закінчилася, і ніхто не спроможний передбачити, коли воно станеться. Пандемія ще не минула, а воєнні події в Україні витіснили питання пандемії з публічного простору. Однак необхідно призадуматися над реальними способами протидії.

У кожного душпастиря, гадаю, буде своя відповідь. Мені хотілося б порекомендувати одне: наші парафіяльні спільноти, в основному тут на поселеннях Вармії і Мазур – невеличкі, а це дає можливість душпастиреві мати індивідуальні, особисті відкриті та дружні відносини з вірними. Жива зустріч, слово, бажання вислухати своїх вірян – це, і на мою скромну думку, – жива парохія, жива Церква.

Пандемія та заклик папи Франциска про синодальність в Церкві, спонукує до цього, щоб заново грунтовно переосмислити роль мирян у житті УГКЦ в Польщі. Бажано передумати яким способом проводити душпастирську працю не лише з жінками, але особливо з чоловіками, які менш активно присутні в парафіяльному житті.

 

Дві слові про синодальність

 

Переосмислення справи синодальності в Церкві, яку в дусі східного обряду можна було б назвати природною соборністю, бажано звернути увагу на декілька аспектів, а саме:

  • Зріла церковна структура, суспільність, яка інтергує всі складові церковної спільноти (духовенство, віряни).
  • Інкультурація в середовще, в якому доводиться жити даній церковній спільноті. Яким чином повернути церкві асимільованих людей. Це також стосується питання, яким чином бути Східній Церкві в середовищі латинської культури. Відкритість церковних спільнот візантійського обряду на всі інші культури в даному місці проживання.
  • Соборність вимагає всесторонньої персональної зрілості (психічної, емоційної, духовної, персональної ідентичності) та усвідомлення сформованої церковної ідентичності. Зріла та свідома своєї ідентичності особа, спроможна слухати, почути, зрозуміти та співдіяти в соборному дусі на благо церковної спільноти.

 

Спроби протидії латинізації та асиміляції

 

Бажано подбати про:

  1. Лекції з метою кращого розуміння ідентичності Греко-Католицької Церкви та багатства її візантійського обряду в порівнянні щодо традицій інших церков.
  2. Індивідуальний підхід пароха до своїх вірян. Мова про те, щоб душпастирі не побоювалися безпосереднього діялогу з своїми мирянами, щоб вибудовувати кращий рівень співпраці на благо церковної спільноти.
  3. Справу вивчення перекладів літургійних текстів на польську мову. Переклади текстів святих тайн бажані, але потрібно подбати про розумне використання перекладів у душпастирському служінні вірянам.
  4. Активну роль мирян у житті Церкви, пам'ятаючи про виклики, які стоять перед нею та про напрям її подальшого розвитку. Майбутність УГКЦ в Польщі у співпраці з мирянами.
  5. Обмеження домінуючих наративів про мартирологічне минуле УГКЦ.

 

  1. Війна з російським окупантом та становище УГКЦ в Польщі.

 

24 лютого 2022 року Росія вторгнулася в Україну, що призвело до посиленої хвилі біженців з України до багатьох країн Європи та світу. На даний час в Польщі проживає більше мільйона біженців з України. Хвиля втікачів з України торкнулася більшості греко-католицьких парохій в Польщі. Найбільше біженців прибуло до Варшави та більших міст Польщі. Наприклад, у містах Ольштин, Ельблонґ – опинилося декілька тисяч українських втікачів. У менших містечках, як Ґіжицько, Кентшин та Бартошиці чисельність біженців коливається у межах декількох сотень. Місцеві органи самоврядування разом із греко-католицькими парохіями взяли на себе безпосередню всесторонню допомогу біженцям. Це гуманітарна, психологічна та вишкільна допомога, перекладацькі послуги, сприяння у евіденції та реєстрації українських біженців. Місцеві парохіяни допомагають також біженцям влаштуватися на роботу, чи знаходити житло для поселення. Російська агресія в Україні призвела також до того, що з України виїхали також деякі греко-католицькі священики. Наприклад, на основі комуніке Ольштинсько-Ґданської єпархії від 04.04.2022 року, на території єпархії опинилося чотирьох священиків з України – це з: Кримського та Одеського Екзархатів, Київської Архиєпархії та Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Також в інших греко-католицьких єпархіях Польщі знаходиться по декількох греко-католицьких священиків із України.

Єпарх Ольштинсько-Ґданської єпархії разом із душпастирями активно включилися у процес душпастирської та гуманітарної допомоги українським біженцям. Карітас єпархії також координує гуманітарну допомогу Україні та біженцям у Польщі. Єпарх Аркадій Трохановський відкрив дев`ять душпастирських осередків на території Ольштинсько-Ґданської єпархії для українських біженців – це: «Rowy, Łeba, Krynica Morska, Tczew, Grudziądz, Brodnica, Mława, Czerwińsk nad Wisłą» [4].

Початок загарбницької війни в Україні після пандемії ковіду-19 спричинився до того, що в греко-католицьких церквах у Польщі більшість місцевих греко-католиків повернулася до храму. Патріотично налаштовані віряни стали частіше приходити на богослужіння, щоб молитвою підтримати український народ, який захищає свою батьківщину. Пандемія вивела вірян із храмів, а війна в Україні повернула до церков патріотів та греко-католиків, які переживать за долю України.

Якщо мова про біженців з України, то відмічається цікава тенденція. За гуманітарною допомогою приходить до греко-католицьких храмів більше біженців, як на греко-католицькі відправи. Наприклад, у Кентшинському храмі на Пасху було майже двісті осіб, серед яких більше двадцяти з України (це втікачі з Луцька, Чернігова, Харкова, Києва, Дніпра, Вінниці, Маріуполя та Львова).

Українські біженці, особливо греко-католики, можуть підсилити наші греко-католицькі парохії, якщо вони вирішать залишитися у Польщі. Більшість біженців походить зі східних областей України, більшість із них навіть не має свідомості до якої православної Церкви вони належать. Проте, з-посеред загального числа переселенців, більшість людей є нецерковними.

Завершуючи можна прийти до висновку, що українські біженці можуть бути кількісним підсиленням для УГКЦ в Польщі.

 

  1. Календарне питання.

 

Щодо календарного питання ще хотів би поділитися деякими особистими спостережаннями відносно опитування вірних у справі зміни календаря, оскільки календарне питання вирішуватиметься на Соборі Перемисько-Варшавської митрополії УГКЦ, і думаю, що це також необхідно врахувати, як важливий фактор в остаточному вирішенні цього питання. Великий відсоток вірних, які в моїх парохіях висловилися за переходом на григоріянський календар – це люди, які раз у рік, або й зовсім, не беруть участі в житті своїх парохій. В основному йдеться про літніх людей, які, найчастіше, живуть вже латинською традицією, відвідуючи латинські костели на місцях свого проживання. Їхні діти та онуки давним-давном відійшли від Греко-Католицької Церкви та живуть, якщо дбають про духовне, життям місцевих латинських спільнот. У кожній парохії маю по декілька таких сімей, вірніше сказати старших самотніх людей, які від давен до церкви не приїжджають, але, яких заради поваги до їхнього, ще не згаслого самоусвідомлення минулої спадщини, відвідую. Ці люди, у своїй щирості, не приховують того, що вже від давна живуть латинською традицією. Іноді, хочу наголосити на цьому, для деяких літніх людей це стало також моральною проблемою, що неспроможні плекати духовне життя у своїй традиції. Мова про деяких осіб, які в минулому приїздили до Хшанова та особисто знали о. Мирослава Ріпецького. У мене було декілька випадків, що запитував чи відвідувати їх зі св. тайнами, в трьох випадках мені щиро відповіли: «Чого ж будете мучитися, я піду до костела, тому що він на місці». І саме таким людям, на мою думку, календарне питання стає заднім планом.

 

Примітки:

[1] І. Гарасим, Суспільно-релігійні процеси в житті УГКЦ в Польщі, Календар «Благовіста» 1994 р., Видавництво «Благовіст», Гурово Ілавецьке 1994, c. 89-103; І. Гарасим, Чи людині у XX столітті потрібна Церква?, Календар «Благовіста» 1995 р., Видавництво «Благовіст», Гурово Ілавецьке 1995, c. 40-50.

[2] Наводжу уривки записів з цих листів, які для публікації на василіянський сайт приготував історик Юрій Мащак. Лист від 18.01.1965 (Байори Великі) – Наразі свят маємо досить і тішуся, що дасть Бог незадовго скінчаться. Підчас ІІ-го дня свят відправляв у Венґожеві. Людей було досить, тільки дітей і молодіжи не було. Виглядає, що наша Церква призначена на вимертя. Треба буде конечно змінити старий стиль на новий. І то незадовго, на другий рік, коли наш Великдень випаде разом з латинським. Інакше буде траґедія. Ганьба вже є. Всі народи приняли новий стиль, навіть поганські як Турція, Хіни, православні в Греції рівнож. Тільки російське православя і наша Церква тримається старого стилю зі шкодою для себе. Нехай Господь нас боронить від такого нерозумного зацофання. Прошу, нехай Отець Ювілят напишуть до Преосв[ященного] Івана [Бучка], щоби прислав обіжник в справі скорочення часослова, Сл[ужби] Божої і зарядив уніфікацію календаря. Всі йдуть в перед, треба нам дотримати кроку іншим. Черговий лист отця Бозюка від 10.01.1968 (Мронґово) – Душпастирство треба практикувати поважно, бо позбудемося людий і то цілковито. Молодіжи вже позбулися. Завдяки старому стилеві календаря юліянського, одна часть пішла до римо-кат[оликів] а друга стала індеферентна, або взагалі стратила віру. Старше покоління, або старіється ще більше і не має сили, активно практикувати, або вимирає поволі. Листи зберігаються в архіві василіянського монастиря у Варшаві, в фонді о. М. Ріпецького.

[3] У 1960 рр. про це пише о. Володимир Бозюк у своїх листах до о. митрата Мирослава Ріпецького. Див. Примітка вище.

[4] Комунікат Ольштинсько-Ґданської консисторії від 03.05.2022.