МОНАХ ІГНАТІЙ ОЛЕСЬКІВ ЧСВВ

Монах Ігнатій, у світі Іван Олеськів, народився в українській селянській родині Франциска і Теклі з дому Масків, 1 травня 1892 р., в селі Бишки, сьогодні Козівський район, Тернопільської області, на Україні. Там навчався грамоти. В селі була старовинна дерев’яна церква, яка під час Першої світової війни, як і ціле село були цілковито знищені військовими діями.

Ще перед початком воєнних подій, які так сильно сколихнули світом, 19 вересня 1911 р. молодий юнак Іван Олеськів, вступив на кандидатуру до Василіанського монастиря у Крехові. Від самого початку прагнув залишитись монахом (братом) у Василіанському Чині.

Кандидатуру і Новіціят проходив під проводом Магістра новіціяту о. Діонізія Ткачука ЧСВВ та соція новіціяту о. Порфирія Боднара ЧСВВ. Під час облечин Іван Олеськів, разом з прийняттям василіанської ряси, прийняв монаше ім’я Ігнатій.

16 травня 1913 р. склав першу монашу професію, – тимчасові обіти. Варто зазначити, що цього дня, також складав свої перші обіти о. Йосафат Коциловський – майбутній єпископ Перемишльський, який 27 червня 2001 р. під час візиту в Україну папи св. Івана Павла ІІ, проголошений блаженним. В тому ж часі, в новіціяті перебував бр. Павло Пушкарський ЧСВВ, з яким бр. Ігнатій ділив свою долю від 1937 р. та бр. Венедикт Гассай ЧСВВ, з яким також жив у Варшавському монастирі до останніх днів свого земного життя. Після новіціяту бр. Ігнатій прийняв професію кравця, якої навчався при монастирі.

В 1914 р. коли світом сколихнув початок Першої світової війни, два тижні після її початку мобілізацією були охоплені також і монахи, між ними був уже і бр. Ігнатій Олеськів ЧСВВ, який разом із іншими тридцятьма сімома монахами, був мобілізований до військової служби на фронті в рядах Австро-Угорського війська. Про долю бр. Ігнатія під час війни ми нічого не знаємо. Щойно у каталозі Василіанського Чину, виданого у 1920 р. дізнаємося, що бр. Ігнатій був призначений до монастиря св. Онуфрія у Львові, де виконував різні монастирські обов’язки.

Правдоподібно в 1920 р. настоятелями був направлений до василіанського монастиря св. свящмуч. Йосафата архєп. Полоцького в Буковій, Старосамбірського райому, Львівської області. В цьому монастирі бр. Ігнатій відповідав за лісове господарство, яке було при цьому монастирі. В роках 1921-1937, бр. Ігнатій служив у василіанському монастирі Воздвиження Чесного Хреста Господнього у Бучачі. Тут його призначили опікуватися та доглядати студентів, дбати про порядок у місійному інституті. Також він як кравець займався, пошиттям форми для студентів. З-під його рук вийшла велика кількість однострою для студентів василіанського інституту у Бучачі.

18 лютого 1923 р. бр. Ігнатій Олеськів ЧСВВ, склав довічну професію монаших обітів.

В 1937 р. настоятелі перенесли його до монастиря у Варшаві, де, за винятком річного перебування разом з о. Йосафатом Дацишиним ЧСВВ на Лемківщині після Варшавського повстання, він мешкав до самої своєї смерті в 1982 р.

Від самого початку перебування у Варшаві, бр. Ігнатій відповідав за захристію, дбав про ризи і порядок у церкві, шив ряси для монахів та провадив монастирське господарство. Під час Варшавського повстання, бр. Ігнатій разом з отцями: Климентієм Керницьким, Орестом Яворським, Йосафатом Дацишиним та братами Веніамином Клачинським і Йосифом Гроцьким були у варшавському монастирі. Під час повстання від поранення помер о. Климентій Керницький, а від розриву бомби загинув бр. Веніамин Клачинський. Бр. Ігнатій обійшовся пораненням голови. 28 серпня 1944 р. німецькі окупанти, видали наказ, про евакуацію населення до концентраційного табору у Прушкові (біля Варшави). Отці Орест Яворський, Йосафат Дацишин та брати Ігнатій Олеськів і Йосиф Гродський разом з іншими людьми ішли пішки 30 км. до табору у Прушкові. Наступного дня в Прушкові знайшли для себе притулок у монастирі сестер Самаританок в цьому ж містечку.

Після трьох днів перебування у Прушкові, німецька влада виділила для василіан вантажний автомобіль, щоб ці могли поїхати і врятувати хоча б деякі уцілілі речі. В супроводі німецьких військових наступного дня поїхали до Варшави. Доїхали до вул. Бєлянської, а далі були гори руїн, які накрили місто після повстання. Близько кілометра бр. Ігнатій разом з отцями Климентієм і Орестом носили з монастиря на Мйодовій: чаші, ризи, богослужбові книги і інші уцілілі і необхідні речі. Військові наполягали, щоб якнайскоріше повернутися до Прушкова. Тиждень після цього о. Йосафат Дацишин і брати Ігнатій Олеськів і Йосиф Гродський виїхали на Лемківщину.

Повернувся до Варшави 4 травня 1945 р., і поселився разом з о. Павлом Пушкарським у домі знайомої родини Зєлінських, на вул. Коперніка 25, а пізніше у монастирі СС Служебниць Пресвятого Серця Ісусового, на вул. Ґурношльонскій 16. Тут вони мали до диспозиції чотири кімнати. В одній зорганізувати капличку, в другій захристію, а дві інші призначили для проживання.

Варшавський василіанський монастир після повстання, накрила велика руїна. Монастир і церква були в 75% зруйновані. З огляду на погрози зі сторони міста, розпочати відбудову монастиря і церкви на свій кошт і свою користь, бр. Ігнатій, маючи тоді 53 роки, одразу з перших днів взявся за роботу: відкидав завали, розчищував останки монастиря і церкви. Разом із робітниками працював в поті чола, не залишаючи їх на хвилину. Як відповідальний за роботи ведені при віднові монастиря і церкви, щотижнево оплачував робітників за виконані праці.

Актиність бр. Ігнатія Олеськова, не залишилась не помічена Службами Безпеки. Кілька днів після ув’язнення о. Павла Пушкарського (13 грудня 1952 р.) та о. Пасива Шеваги (16 грудня 1952 р.) були ув’язнені бр. Ігнатій Олеськів і бр. Венедикт Гассай. У Мокотовській в’язниці у Варшаві, під пильним оком службовців органів безпеки і їх допитів бр. Ігнатій провів сім місяців.

Після виходу з в’язниці до кінця своїх днів вірно виконував свої обов’язки, живучи та працюючи у відновленій василіанській обителі у Варшаві. Відзначався побожністю, працьовитістю і послухом.

9 липня 1982 р. біля 7:00 ранку, приготувавши все до ранішньої Літургії, закликав одного із братів і попросив, щоб покликали настоятеля бо буде помирати. Коли прийшов настоятель, бр. Ігнатій уже лежав на ліжку. Після уділення тодішнім настоятелем о.Йосафатом Романиком ЧСВВ, святої Тайни Єлеопомазання, в присутності молящоїся монастирської братії, душа бр. Ігнатія відійшла до Всевишнього.

Спадщина бр. Ігнатія не є велика, але цінна. О. Борис Балик провів із ним два інтер’ю, де бр. Ігнатій розповідає про своє служіння на Україні та у Варшавському монастирі, а також описує час німецької окупації і Варшавського повстання.

Брат Ігнатій ніколи не проповідував, не давав вказівок, чи духовних повчань. Але він залишив нам своєрідну науку на письмі. Після його смерті, в монашій келії, знайшлись маленькі листочки, на яких брат Ігнатій записував різні думки для роздумувань та молитви. Це були короткі речення, які наш Брат носив на вустах, в думках, а що найважніше – в ділах. Ці думки найкраще передають духовність брата - василіянина, якою жив брат Ігнатій. Вони складаються у своєрідний заповіт, останнє слово, характеристику і підсумок його власного життя:

«Пару разів смерть була за плечами. Господь віддалив – чекає моєї поправи, але смерть прийде ось-ось. Чи маю чекати на слова, котрі Христос сказав до фігового дерева: “усхни – най не буде овочу в тебе повік“?

Що міг Ісус ще більше зробити мені, а не зробив? Від днесь все, що буду робити, роблю виключно для любови Божої.

Всіх Отців та Братів поважати і любити, а не обсуджувати – милі слова – послух, старатись вести життя назаретанське.

Що роблю, робити добре, досконало, бо від цього залежить святість – не від цього, що я роблю, але як я роблю: шиття, миття, чи витирання кутів – робити як найдосконаліше. Святість в моїй праці.

Монах, який не старається про святість, про совершенство (досконалість), дуже заслугує на нагану, бо він занедбує те, що його стан вимагає.

Якщо душа законна (монаха) не любить Господа Ісуса цілим серцем, то від кого ж тієї любови сподіватись має Ісус Христос наш найсолодший. У всіх своїх заняттях, хоча б найпослідніших, робити намір, що це для Ісуса, тоді буде діло апостольське – по що я тут прийшов.

Кожного дня працюй інтенсивно, спішися, прискори, бо смерть недалеко, а відтак – заплата і нагорода певна за добре виконану працю.

Щоденно на Службі Божій молись о дар молитви, о витримання в доброму та про щасливу смерть.

Старатись всіми силами вести життя внутрішне, то є [тобто]– жити для Христа, жити в Христі, для Христа, – славити Христа в праці, в приставанні (спілкуванні) з ближніми, братами, старатись, щоб другим було добре зі мною.

Любов – це хотіти добра для ближнього, бажати, боронити і старатись про нього, не кривдити ніколи нікого, не судити зле о ніким, не заздрити, не гніватись, не мститись.
Хрест – потребуємо надприродного духа, щоб дійти до святости. Маємо посвятитись Богові через молитву і скуплення (зосередженість), жертву, покуту, працю.

Христос – винищив Себе до останніх сил, границь, все жертвував на славу Отця Небесного.

Монах, який любить Христа і хоче бути святим, мусить бути з Христом прибитий до хреста. Вір у цілому житті, а перед усім – при смерті, що Господь гріхи відпустить. Говори з Святим Ігнатієм, мучеником: «О, як мило і весело мені опустити той світ» на вид заходячого сонця, щоб тим величавіше зійти в Бозі Ісусі.

Тому не лякайся смерти, коли вже зближається, вітай її, як посланця Божого, котрий має тебе запровадити перед трон Божий. Щоб однак не втратити тоді віри, збуджуй її часто в Христі.

Вірую Господи, що коли стану перед Трибуналом Твоїм, будеш мені суддею ласкавим. Милосердя Боже на віки виспівувати буду. Амінь.»

Із записок Брата Ігнатія Олеськіва, ЧСВВ