Сьогодні, коли ЗМІ починають свої роздуми над молодістю нового Предстоятеля УГКЦ, хотілося б поговорити про зрілість Патріарха Святослава

Читачам нашої Інтернет – сторінки пропонуємо цікаві роздуми Юрія Чорноморця – кандидата філософських наук, релігієзнавця, богослова та оглядача РІСУ про постать Святослава Шевчука – Предстоятеля УГКЦ. Звісно, роздуми Чорноморця суб’єктивні і можна з ними не погоджуватися у деяких аспектах оцінки особи Патріарха, але сконденсовані та цікаві. Розсудіть самі.

Юрій Чорноморець

Перше, що впадає в око – це інтелектуальна зрілість. Людина виголошує такі проповіді, богословський зміст яких є на рівні найбільших досягнень сучасної католицької теології. Проповідь у день інтронізації за стилем та змістом нагадувала найкращі твори Г. У. фон Бальтазара – видатного католицького теолога XX століття, учнем якого є Бенедикт XVI. Наслідування Бальтазара – це ознака найбільшої зрілості богословського мислення, яке можливе в Католицькій Церкві. Адже Бальтазар – це дороговказ для католицького богослов’я XXI століття. Бальтазар – це крок за межі протистояння між консерватизмом і модернізмом. Це крок до такої глибини богословської думки, де ідеологічні та шкільні протистояння зникають, з’являється справжня теологія Воплочення і Преображення, Хреста і Воскресіння, Літургії та Причастя.

Оскільки православна теологія в особі Олександра Шмемана, Антонія Сурозького, Девіда Харта, Йоанна Манузакіса, пізнього Іоанна Зізуласа, Олександра Філоненка проходить аналогічний до бальтазарівського шлях, то в майбутньому вже є та точка справжньої богословської глибини, в якій зійдуться католицьке та православне богослов’я. Не тому, що вони стануть екуменічнішими. А тому, що вони стануть більш християнськими – будуть прагнути лише до головного в християнстві. Пошук у богословії головного – це і є той «шлях Марії», на якому богословіє може знову стати єдиним, навіть тоді, коли всі «шляхи Марфи», в тому числі й нескінченні «екуменічні діалоги», не дають підстав для надій.

Отже, немає зовсім ніяких підстав говорити про молодість Патріарха, судячи з його богословія, яке є найбільш зрілим, найбільш глибоким, найбільш католицьким та найбільш православним. Парадоксально, але вже сьогодні Патріарх Святослав є українським Ратцингером. Йому не треба рости до рівня мислення сьогоднішнього Папи. Він вже – рівний йому співбесідник. Такий дар вже був би достатнім, щоб вважати Патріарха Святослава повністю готовим до виконання його високого служіння.

Сповідувати теологію бальтазарівського типу можуть тільки ті люди, які цілком йдуть за Христом, нічого не залишаючи для себе. Нічого не граючи. Нічого не видумуючи. Такі люди – сама щирість. Вони не мають ні подвійного життя, ні подвійних думок, ні подвійних почуттів. Вони не є політиками та політиканами. Вони є справжніми людьми та справжніми християнами. Ця справжність є основою їхньої харизми. Люди відчувають – «Це людина!» - і тягнуться до неї. Так тягнулися люди до Папи Івана Павла II.

Кожний новий дар такої людини стає приводом для нового замилування. На інтронізації люди дивувалися, як миттєво Патріарх знаходив найголовніші та найправильніші слова для нового гостя, що несподівано з’являвся на святкуванні. Як вітав людей їхніми мовами – звідки б вони не були. Всі розуміли – це наш Іван Павло II. Нехай і на десятиліття молодший, ніж Іван Павло в 1978-му. З’являлися нові надії – на розквіт того, що було дбайливо вирощено при Блаженнішому Любомирі. На оновлення як Церкви, так і всієї України. Якщо Патріарх Любимир був втіленням чесноти мудрості, то тепер УГКЦ має власним Предстоятелем достойного духовного сина мудрості, втілення духовної сміливості. Не боятися. Не боятися говорити правду. Не боятися вчиняти по правді. Не думати, «що є вигідним». А думати: «Чого хоче Бог?»

Отже, харизми Патріарха не є харизмами молодого ієрарха. Ці харизми є ознаками справжності його християнства, і ніяк не пов’язані з віком. Навпаки, наявність таких харизм – свідчення того, що як людина та християнин Патріарх є духовно зрілою особистістю. Його духовне зростання – поза межами оцінок «молодий-старий». Папа Іван XXIII мав ті самі риси, хоч і був фізично старим. Та молодість, яка є в цих харизмах Івана XXIII та Івана Павла II і новообраного Патріарха Святослава – це молодість вічної Весни, якою є Бог, що завжди оновлює свою Церкву.

Відповідальність перед Богом – це третя головна риса нового Патріарха. Богословська зосередженість на пізнанні головного у взаєминах Бога та людини – це вихід на проблематику особистої відповідальності перед Богом. Сміливість у здійсненні служіння Божого – це наслідок смиренного прийняття волі Божої. Як богослов та особистість Патріарх Святослав є повністю готовим сприймати власне служіння як відповідальність, а не можливість, як служіння, а не привілеї, як привід для смирення, а не до гордощів. Кожне попереднє служіння в Церкві Патріарх Святослав виконував з усією відповідальністю, не даючи послаблення ні собі, ні своїм підлеглим. Можна бути відкритим до особистого спілкування, але вимогливим, коли йдеться про «роботу Господню». Саме такого роду поєднання характерне для нового Патріарха. Можна не сумніватися в тому, що УГКЦ матиме нову якість власного внутрішнього життя. Зростуть впорядкованість, інтенсивність, скоординованість, комплексність усіх церковних проектів. Проблемні вузли будуть розв’язані, хоч скільки б для цього не довелося докласти зусиль та витратити часу. Стратегії розвитку будуть прийняті та реалізовані. Про жодну зі сторін церковного життя не буде забуто.

Отже, всі розмови про можливі наслідки для УГКЦ молодості Предстоятеля є порожніми. Якби то всі ієрархи поважного віку були такими відповідальними перед Господом! Якби всі вміли так тримати дисципліну! Якби всі так уміли добиватися результату! Крім того, відповідальний та вмілий адміністратор має в своєму розпорядженні єдину соборну Церкву. Що б не писали аналітики про наявність угрупувань в УГКЦ – вона є єдиною та її єпископат є прикладом соборності. Вміння працювати єдиною командою, вміння напрацьовувати єдину позицію та відстоювати її – все це характерні риси УГКЦ. Особливо на фоні інших Церков київської традиції, в одній із яких порядок лише починає наводитися, в іншій – диктатура, в третій – анархія (якщо вже говорити про тенденції, не оцінюючи наслідків, бо, наприклад, диктатура – то не найгірше, що могло б бути). УГКЦ має проблеми, але вони здаються значними лише для самих ієрархів УГКЦ. Іншим Церквам доводиться лише мріяти про таку якість єпископського корпусу, і про такого молодого Предстоятеля, і про таку єдність Церкви.

Якщо підвести підсумок, то маємо три важливі підстави, які дозволяють не хвилюватися за УГКЦ при молодому Предстоятелі.

1. Богословська зрілість. Патріарх не просто прекрасно знає сучасне богослов’я, але в ньому тримається найкращого, найглибшого, найперспективнішого.
2. Пастирська харизма. Патріарх має дари, які не залежать від фізичного віку. Вони належать йому як зрілому пастиреві. І ця зрілість – в смиренні. І як смиренний слуга Божий він є переконливим для пастви. І може завоювати серця всіх українців.
3. Пастирська відповідальність. Церква буде управлятися зі страхом Божим, в поєднанні дисципліни із соборністю. Наявні на сьогодні проблеми можуть вирішитися. І Церква ефективніше виконуватиме власне покликання щодо громадянського суспільства. А саме, Церква намагатиметься навернути до християнських цінностей та соціального вчення ціле українське суспільство. І, можливо, їй це вдасться. Якщо Патріарх матиме допомогу в своїй нелегкій роботі від загалу Церкви та українського народу.

Джерело публікації

{jcomments off}