На відпуст

На згадку про Успення Пресвятої Богородиці в Самборі

Із спогадів самбірчанки

Ледь починало світати, як попри нашу хату по м’яко встеленій пилюкою дорозі чередою котилися вози. То ґазди з Черхави, Вільшаника, Підбужа та інших сіл, не доїжджаючи моста, що виводив з Радлович на вулицю Дрогобицьку, “вйокали” на коней і прямували вбрід через Дністер, щоб коротшою дорогою, через Новий Світ, попри могилу Святої Трійці і шпиталь, а потім через Бліх і мостом на Млинівці (зруйнований під час війни) в’їхали прямо на Торговицю.

На возах тим разом не було нічого на продаж, а лиш сиділи святково вбрані старі і малі. Все, що найкраще, вийнято із скринь, щоб прийти до Самбірської церкви святково зодягненими. Діти сиділи на прикритих плахтами околотах соломи причепурені і якісь притихлі. Вони з нетерпінням цілий рік чекали на це свято, щоб тепер нарешті поїхати до міста і побачити там всякі дива. Не одні Іванки і Ганнусі мусили добре справуватися, забувши про лінощі, щоб, бува, не розгнівати батьків і не пасти в цей день вдома корів.

Люди тяглися до міста з усієї самбірщини. З далеких гірських сіл бойки йшли переважно пішки. Приходили завчасно і ночували таки під церквою. Вже напередодні свята вся Церковна площа була залюднена. Люди поспішали до сповідальниць, щоб очиститись від тягару гріхів. Трохи подалі від церкви серед бойків, що понаселяли на руки більші і менші вінки сушених грибів, метушились городяни. Гриби були єдиним товаром, який можна було у селян купити в цей день. Бо торг всім іншим вважався б гріхом. Порівняно з сьогоднішнім днем, в ті часи гриби можна було купити за безцінь. До того ж таких вінків ви вже тепер не побачите. Вони були з самих шапочок, від найбільшого “капця” посередині до найменших по боках. А що вже говорити про самих бойків! Таких тепер вже також не побачите. Навіть на фолькльорному святі! Старші ґазди своє сиве волосся відпускали до рамен, рівно його підстригуючи, а на чолі носили гривку. На грудях льняна сорочка щіплювана великою круглою брошкою-дзеркальцем. Взагалі, самбірські відпусти були мальовничим видовищем і вартували б не однієї етноґрафічної довідки.

В день свята Служба Божа відправлялась на балконі й терасі церкви, всіх присутніх не взмозі було б злічити. Правило Службу Божу декілька священиків. Коли виголошував “казання” (проповідь) отець-парох Рабій, люди плакали, бо був він знаменитим оратором і добрим душпастирем. Його пороповіді завжди відзначали змістовність і пов’язувались з життям краю. Любив розповідати про “талани” самбірської землі. От тоді-то часто згадував письменника Андрія Чайковського, його твори про Запорізьку Січ і славного гетьмана, нашого земляка Петра Конашевича-Сагайдачного. Ще довго старожили розповідали собі з гумором, що коли отець Рабій вже захопився мирськими справами, то паламар кликав: “Отче, злазьте вже з амвона!” Сьогодні лише дехто з самбірчан ще пам’ятає отця Рабія. Він помер ще до війни і похоронений в родинному склепі при головній алеї самбірського цвинтаря. Але повернімося до відпусту.

Після Служби Божої починало вирувати в натовпі. Щось грало, пищало, свистіло і дзижчало, зливаючись воєдино в якийсь несусвітній галас. Це діти, обвішані шнурками кольрових пряників і “обаранців” (бубликів), що продавалися з мішків на метри, втішалися придбаними забавками – глиняними, у вигляді пташок, свистками, бляшаними, прикрашеними різнобарвним пір’ям, трубками, дерев’яними, розцяцькованими в квіти калатавками. То були вироби народних майстрів. Але різних розмірів губні гармошки були вже виробом фабричним. Крім того, майже кожна дитина неодмінно тримала в руках “йойо”, завзято ним вимахуючи. Це була прив’язана на довгій ґумці паперова кольрова кулька, величиною з яйце.

Вся вулиця, що навпроти церкви, по обидва боки була заставлена столами-прилавками під навісами. Якого тільки краму там небуло! На одних – дешевенькі коралі, сережки, перстені, дзеркальця, на інших – різні забавки, а ще на інших – стрічки, нитки для вишивання, хустки і хустини. А вже на бічних провулках – море перкалю (ситцю), фланелі і штруксу (вельвет), в яких, як ті кури в сіні, порпалися жінки. Та чи не найбільшим попитом користувалися ікони, медальйони і медальйончики, хрести і хрестики, керамічні фіґурки святих, вервечки.

Якщо продавці біля церкви вели себе стримано, то на Торговиці, прихваляючи свої брязкальця і цяцьки, вони давали собі волю. Крамарі викрикували на пів-Самбора: “Все, що очі ваші бачать, руки намацають, а душа запрагне, - за 20 ґрошів буде ваше! Все по 20 ґрошів! Характерно, що в дні відпустів всякі пройдисвіти, що збагачувались на азартних іграх або продавали “чудодійні” елексири, а також циганки-ворожки, як і злодіяшки різних ранґів трималися від Торговиці здалека. Однак і без них метушня була така, що голова йшла круговерть, якщо вона ще не закрутилася біля карузелі. А першість до неї мали діти, бо без карузелі і празник був би не празником. Взагалі, чи не діти були найголовнішими персонажами урочистостей.

У пізню післяобідню пору Самбір порожнів, а на Торговиці ще довго носився в повітрі запах сіна, вівса і кінського поту. Люди поверталися до своїх осель з лицями розпашілими і радісними, з сумлінням чистим і вже думали про наступну нагоду весело посвяткувати. А чекати доводилось недовго, бо лиш до престольного празника Різдва Пресвятої Богородиці, що в наступному місяці вересні.

Орися Цірох

***

Малою дитиною ми з сестрою, під опікою бабці Касі, також їздили “НА МАТКИ”. Це великі і незабутні враження! Хоча їздили ми не возом, тільки автобусом, не бачили правдивих бойків, але «йойо» і «кольорові коралі з тіста» купували за прискладані нами гроші (так робили усі діти –збирали гроші на цей празник). Бережу, як велику пам’ятку і як святу річ – образочоки, які подарував нам високий, сивий і пристойний чоловік. Сидів він завжди у городику біля церкви та проповідав. Усі старалися стати ближче нього і слухати його слів. Ми з відважною бабцею теж там були. Хоча я була малою, але пам’ятаю добре другий день відпусту. На наших очах цього чоловіка забирала міліція. Згодом я дізналася, що це був греко-католицький священник, який працював у підпіллі. Більше його ніхто ніколи не бачив.

Люба П’єтночко

***

Орися Цірох народилася у1930 році на Україні в Самборі. Вона з великим ентузіазмом розповідає і описує про бойків та громадських діячів, які були причетні до історії та культури Бойківщини. У її пам’яті, як на долоні, обличчя друзів, вулички та кущики Самбора, де народилася і куди завжди лине своїм серцем та думками. Усе своє життя Пані Орися віддала праці. Вона не тільки редагувала книжки, але й воювала за кожне українське слово, яке могло у ці часи не надрукуватися. Неоціненною була її допомога у роки відродження України. Не один вечір я слухала її розповіді та набиралася сили… У Двадцятиріччя Незалежності України дякую їй за працю, натхнення та незмірно глибоку любов до Рідного Краю! Молодь вдячна Богу, що у їх житті були люди честі, які вміли дарувати і творити добро! Хоча «нашого цвіту по усьому світу», та ми маємо з кого брати приклад і якими слідами іти до Божого Світла!

Бажаю усім Українцям побороти зло та дійти – «через терни до зірок!»

Люба П’єтночко

Фотогалерея