Померла Марія Стадник - чи остання служниця ? (оновлене)

Марія Стадник народилася 5.08.1929 року (насправді у 1932 р.) в с. Вільшаник, Самбірського району, Львівської області у батьків Юлії та Івана Стадників. З причин крайньої убогості, просто - біди, батьки дуже рано віддали її на службу до багатших людей, де - надіялись - знайде кусник хліба, якого вдома недоставало, і дах над головою. Дальша її доля по змозі описана нижче у спогадах сестер-служебниць Непорочної Діви Марії.

Померла недовго по півночі на свято Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці, 22.12.2011 року, в лікарні, куди, за старанням сусідів, відвезла її швидка допомога.

У Варшаві не мала жодної родини. За свідченням сусідів, їй скоріш за все вдалося віднайти якихось рідних в Україні, але після смерті не вдалося знайти жодної адреси, щоб повідомити їх про похорон.

Жила у квартирі, яка залишилася по смерті людей, в яких служила. Квартира не була її власністю, але ніхто до неї з цього приводу не чіплявся і тому до самої смерті могла в ній жити, облаштувавши собі житло в досить просторій кухні. Інші кімнати залишилися в такому стані, в якому були в хвилину смерті господарів квартири. Зараз квартира перейшла на власність міста.

Перебувала під опікою дільничного Центру суспільної допомоги (Ośrodek Pomocy Społecznej). З приводу обмежених коштів, які ЦСД може виділити на похорон підопічного, з'явилися проблеми з влаштуванням похорону зі Службою Божою та привезенням тіла до храму. Завдяки старанням сестер-служебниць та парафії, все вдалося полагодити успішно і пані Марися (так усі її звали) мала гідний похорон.

Похоронні богослужіння відбулися 4.01.2012 року в греко-католицькій церкві отців-василіан на Медовій, а поховання - на Південному кладовищі (Cmentarz Południowy) в Антонінові біля Варшави.

Гарним свідоцтвом про неї була досить численна громада вірних, яка зібралася в нашій церкві на похороні. В основному це були поляки, римо-католики, її недавні й колишні сусіди. Приїхали з Варшави і інших міст. Для багатьох з них в час їхнього дитинства п. Марія була нянькою, опікункою, «доброю тіткою».

До спогадів сестер можна додати, що коли приходила до церкви на Службу Божу, то кожного разу приносила квіти. Завжди тиха, услужна і доброзичлива. Служіння - це немов її друга природа, без нього не могла жити. Можливо тому так скоро виїхала з Пралківець, бо там радше її обслуговували, аніж вона могла комусь служити.

Добрий Господь, який сказав про себе, що «прийшов не для того, щоб йому служили, але – послужити і дати життя своє на викуп за багатьох» (Мт 20,28) нехай прийме її службу і нагородить радістю вічного життя в небі.

Вічна їй пам’ять!

Спогади сестер-служебниць про покійну Марію

Із панею Марією Стадник ми познайомились щойно у грудні 2003 року, коли закінчили перший етап будови Екуменічного Дому Соціальної Допомоги в Пралківцях б. Перемишля і шукали наших самітніх та хворих людей – українців, які б могли в ньому замешкати.

Вона дуже заприязнилася з сестрами з варшавського монастиря, часто до нас забігала – хоч раз на тиждень, а коли тільки мала таке бажання, то й частіше. Разом з нами молилася та спільно проводила час. Разом з нами була з нагоди різних свят і кожного року обов'язково приходила на Святий Вечір та Великодній Сніданок.

Ніколи не заходила з порожніми руками, - несла те, що мала. Знаючи Її фінансові обмеження, ми дивувалися звідки вона все це брала, а тому Сестри допомагали Їй матеріально і фінансово. Завжди приносила з собою квіти. Коли не могла дозволити собі на більше, то хоч одну троянду, але завжди заносила квітку до каплиці. Завжди пам’ятала про наші іменини - як найближчий член родини. Сестри, знаючи, що пані Марія не має грошей, завжди старались приготувати для неї необхідні речі: або щось із продуктів харчування, або щось із одягу, - те, що було Їй потрібне.

До Екуменічного Дому в Пралківцях поїхала 21 лютого 2004 року. Спочатку була там два тижні, опісля - повернулась до Варшави. Через деякий час знов приїхала до Пралківець, цим разом була тут два місяці, але дуже хотіла повернутись до Варшави. Важко було Їй акліматизуватись в нових обставинах, де не було ані Її давніх знайомих, ані місць, які у Варшаві часто відвідувала.

Від початку була особою дуже скритою, мало розповідала про себе, водночас була дуже привітною. Відчувалося, що дуже потребувала тепла. Дуже любила прийти, притулитися, як мала дитинка, сховатись у раменах другої особи, біля якої почувалась безпечно.

Деколи згадувала про події із загалом важкого свого життя, а особливо часто про те, що у 8-літньому віці була віддана батьками на службу до знайомих біля Ряшева. Знайомі трактували Її як служницю. Тому не мала жодної можливості вивчитися і відчувала за це великий жаль до батьків.

Коли мала 12 років, померла Її мама. Отримала дозвіл поїхати додому і хотіла залишитись, але батько не дозволив. Мала до нього за це великий жаль, бо дуже хотіла залишитись - у домі бідному, але своєму.

Повернулась до Ряшева, там прожила декілька років. Опісля виїхала до Варшави, де й прослужила у різних людей до кінця свого життя. В Варшаві закінчила середню школу, але не склала іспитів на атестат зрілості (т.зв. матура), бо не мала змоги до них приготуватися. Згадувала, що люди, в яких служила, не завжди також платили Їй за виконану працю.

Дуже хотіла вчитися, однак не мала можливості здобувати освіту. Часто, коли приходила до нас, питала про різні речі, пов’язані зі Св. Письмом, традиціями, обрядом. Коли молилася з нами, часом питала про значення деяких слів, щоб краще зрозуміти про що молиться. Любила взагалі говорити про Св. Письмо, про Ісуса Христа, про святих. Любила молитися. Відвідувала храм отців-єзуїтів на вул. Раковецькій, там брала участь у різних моліннях, - також в молитовних групах наприклад Odnowy w Duchu Świętym. Колись згадала, що співала там в хорі. В 70-тих роках один з отців-єзуїтів сказав Їй про отців-василіан на Медовій ...

Коли прийшла до отців-василіан, прийняв Її о. Йосафат Романик ЧСВВ, якого дуже сердечно і тепло згадувала як доброго батька. Тоді особливо почало пригадуватися Їй дитинство і все, пов’язане зі своїм народом. Дуже переживала за Україну. Коли була в Пралківцях, мала одну мрію - відвідати о. Йосафата Романика, який перебував тоді в монастирі в Перемишлі. С. Анна, знаючи Її мрію, зателефонувала до о. Йосафата і домовилась про зустріч п. Марії з отцем на 22.02.2004 року. П. Марія була прещаслива, раділа як мала дитина.

До отців-паулінів пересилала гроші – пожертви на «григорянки»: за своїх батьків, за рідню, за померлих, якими опікувалася, та за різних знайомих, які тільки потребували Її допомоги. Важко було б злічити скільки «григорiянок» і за кого було відправлено на прохання п. Марії; щоб назбирати грошей на ці Служби Божі, вона збирала алюмінієві банки з-під різних напоїв і макулатуру.