Створено: Субота, 02 червня 2012, 10:49
В Інту на сповідь патріотки

INTA_1 «Мне не нужна ваша работа,

мне нужны ваши мучения!»

Начальник «Минлагу» Сахаров

Ніч, мороз, тундра... Група засуджених молодих дівчат повертається з виправних робіт після виконання норми видобутку вугілля на шахті номер 12, по дорозі зустрічаються з чоловічою групою, яка мала працювати вночі. Щоб уникнути діалогу між групами, конвоїри відштовхували дівчат і били їх прикладами. Від такого нелюдського поводження у багатьох були переламані ребра, руки.

В знак протесту всі засудженні, десятники, бригадири і дівчата одностайно вирішили не йти в барак, поки не зустрінуться з начальником лагеря. Довго стояли й били ногами, гріючись на лютому морозі. Кількагодинне чекання на 50-тиградусному морозі змусило начальника Сахарова вийти на зустріч із засудженими. На запитання про недоцільність застосування фізичної розправи з боку солдатів, Сахаров розлючено закричав: «Что случилось?! А ну - шагом марш!.. Мне не нужна ваша работа, мне нужны ваши мучения!..»

Серед цієї групи засуджених молодих українських дівчат, які нічим не завинили перед владою і світом, була Євгенія Калник, уродженка села Теребежі (поблизу містечка Олесько) Львівської області.INTA_2

Народилася Євгенія Калник у 1927 році. В сім’ї їх було четверо. З дитячих літ мама Теодора привчала дітей до молитви і дотримання Божих заповідей. Зі спогадів Євгенії, мати, йдучи на польові роботи, завжди зверталася до Бога в молитві, щодня відмовляла вервицю, маївку до Матері Божої, до Серця Христового – і цим давала приклад дітям. Неподалік їхнього села був Підгорецький монастир оо. Василіан. Коли лунали монастирські дзвони, маленька Євгенія з трепетом у душі і з нетерпінням бігла до церкви на Богослужіння.

З приходом радянської влади у житті молодої Євгенії все змінилося. Почалося з арештів. Вперше її заарештували у 1945 році і протримали місяць в Олеську. Вдруге її забрали з дому у 1948 році і теж протримали місяць в Олеську: шукали доказів про причетність до УПА, але не знайшли, – і відпустили додому.

Після цього - ще один «подарунок» долі: в жовтні наступного року через провокаційний донос (так звану «бочку») Євгенію заарештували втретє. Її тортурували у сумнозвісній львівській тюрмі НКВД по вулиці Лонцького (нині Степана Бандери 1), де ночами заводили мотори, щоб заглушити стогони мучених і розстрілюваних патріотів. Євгенію безжально били по плечах і голові, щоб зізналася про свої зв'язки з УПА, але вона нічого не підписала. Сиділа в одиночній камері. До неї підсадили жінку, яка розпитувала про бій повстанців з червоними карателями під Поморянами. Євгенія сказала, що чула про цей бій, але більше нічого не знає. Незважаючи на це, її відвезли до Золочева в замок, перетворений в тюрму. Там вона місяць чекала на вирок. Після Золочева Євгенію «чорним вороном» відвезли знову до Львова, де в травні 1950 року військовий трибунал військ МВС Львівського округу засудив її до 10-ти років ув'язнення в концтаборах. Двотижневим етапом 200 невинних дівчат, серед них Євгенію, доставили в концтабір “Минлаг” (Минеральное управление лагерей) міста Інта, що в Комі АРСР. Тут, на лютих 40-50-градусних морозах, серед голої дикої тундри, Євгенія Калник разом із тисячами своїх ровесників відбувала покарання – і тільки за те, що вона - українка.

Мордована, але незламна духом, вона і в жорстоких північних концтабірних умовах зберегла щире, відкрите серце, віру в Бога, людяність, а до своїх катів – непримиренність і жаль.INTA_3

Коли я був на реколекціях у Підгорецькому монастирі, ігумен о. Віктор Батіг ЧСВВ дав мені прочитати два листи однієї жінки, яка написала отцеві з далекої Воркути. У цьому листі вона, Євгенія Калник, розповідала про своє нелегке життя: як її, 19-тилітню дівчину, без вини і суду заслали на вугільні шахти міста Інта серед холодної тундри. Пані Євгенія розповідала також про своє дитинство, про те, як маленькою дівчинкою бігала до монастирської церкви оо. Василіан у Підгірцях, і яке незабутнє враження справляла на неї кожна Служба Божа і проповіді отців у чернечому одінні. Це закарбувалося в пам’яті на все життя і давало сили вижити на чужині в нелюдських умовах. Тому протягом 60 років Євгенія Калник мріяла ще хоч раз почути церковні дзвони і висповідатися в отців-василіан…

Після того, як я прочитав ці листи, ігумен запитав, чи не хотів би я поїхати до цієї жінки, знаючи, що часто відвідую Ульянівськ у Росії, куди був засланий і де помер як ісповідник віри о. Єремія Ломницький ЧСВВ. Та моя мандрівка пролягала зовсім в іншому напрямку до Мордовської республіки, де покоїлися останки преподобної ігумені Моніки Полянської ЧСВВ, і де минулого року на місцевому вкрай занедбаному цвинтарі ми поставили і посвятили хрест. Пізніше я планував поїхати до Ульянівська, де на мене чекали вірні православної церкви, які перебувають під моєю духовною опікою. Закінчення мого маршруту – м. Самара і Самарська область. Місто Інта у зовсім протилежному напрямку північніше, до Заполяр'я.

Вислухавши мимовільну пропозицію о. Віктора і зваживши на свій священичий обов’язок, я з благословення протоігумена вирішив податися за тисячі кілометрів до українки, яка, на десятки літ відірвана від рідного краю, залишилась вірною Української греко-католицької церкві і пам’яті про отців-василіан.

Воркута. Абезь, Інта... Скільки разів доводилося чути назви цих міст у контексті жаху й відчаю, коли читаєш спогади в’язнів ГУЛАГу.

Місто Інта знаходиться в зоні Північної залізниці на відстані 1999 кілометрів від Москви і 268 – від Воркути. Залізнична магістраль служить основною транспортною ланкою, що пов'язує Інту із зовнішнім світом. Це місто побудовано в 40-50-их роках ХХ століття руками сотень тисяч засуджених з України, Латвії, Литви, Білорусі та інших республік. Всього тут відбували покарання представники 69 національностей. Навіть у Воркуті так не відчувався подих Півночі, як тут.

«Місце, де багато води» – таке тлумачення комі-ненецького слова "Інта". Інта - північне місто, і насамперед – місто шахтарів. Воно лежить на відстані шестидесяти кілометрів від Північного полярного кола, на кордоні між лісом і тундрою. Унікальна і різноманітна флора й фауна цих місць. Перше, що дивує в Інті, – це її зелене вбрання. Березові алеї, посадки черемхи і горобини, зарості верби прикрашають міські квартали. Озера і річки щільним кільцем оточують Інту. Ялина, модрина і сосна на півдні регіону ростуть у сусідстві з карликовими березами і тундровими чагарниками на півночі. Багато рослин - такі як півонія, золотий корінь - занесені до Червоної книги як цінна лікарська сировина. Тваринний світ представлений оленями, лосями, вовками, ведмедями, хутровими звірями. На тундрових озерах мешкає величезна кількість птахів. Серед них – качки, гуси.

Ось про що я довідався із путівників і з допомогою інтернету перед несподіваною поїздкою в цей суворий край.

Моя подорож пролягала через Москву, де я на Ярославському вокзалі сів на поїзд Москва-Воркута. Вагон номер 13 був специфічним. Коли провідниця поїзда подивилася на мій квиток і кінцеву зупинку «Інта», була дуже здивована. Адже ж цей вагон був з категорії "загальний", іншими словами – сидячий. Всі мої супутники, які сиділи біля мене, змінювалися кожної години, а мені треба було їхати дві доби. Цікаві знайомства з місцевими людьми-комі розкрили мені їх національну культуру. Краєвид, яким я милувався з вікна поїзду, нагадував мені слова з відомої радянської пісні «Широка страна моя родная…» Сіл і містечок майже не було, а як появлялися, то важко це назвати місцем, де проживають люди. Будівлі напіврозвалені. Пам’ятаю, як я пробудився і, подивившись на годинник, який показував пів на першу, здивувався, що надворі видно, як вдень. Я не знав, що в той час, а саме з середини липня і до початку серпня, в цих краях - білі ночі. Поїзд мій прибув до вокзалу Інта в суботу о шостій годині ранку. Саме місто знаходиться в 30 км від вокзалу, то ж мені довелося їхати маршруткою. Вийшовши в центрі Інти, я без проблем знайшов дім, в якому проживає Євгенія Калник.

П’ятиповерховий будинок… Перший поверх, дзвінок у двері… Тихо… Ще один довгий дзвінок – тиша… Третій, четвертий… Простоявши п’ять хвилин біля дверей, я почув голос: «Кто там?» Кажу: «Свої, з України…» Відхиляються двері… Переді мною жінка похилого віку ростом з півтора метра, побачивши мене, з переляку вмить зачинила двері. Я дзвоню знову і кажу, що приїхав з України, зі Львова, що я - з монастиря, читав ваш лист... Двері не відчиняються. По якомусь часі відкриваються двері і жінка боязко запитує: «Что вам нужно?» Довго розповідав їй - хто я і чому приїхав. Вона не вірила своїм очам. Бо ж не чекала нікого, а тут - на тобі: несподіваний гість з України, до того ж - священик, та ще й - василіанин. Показав їй своє посвідчення. Не може повірити. Зворушена. Неможливо спокійно дивитися на її сльози - сльози щастя. Сам плачу, годі стриматися.

Після півгодини моїх доказів, хто я є і яка мета мого приїзду, п. Євгенія починає безперестанно молитися і заносити подячні слова молитов до Пречистої Діви Марії та її Сина Ісуса за вислухані молитви, що має змогу на старості літ висповідатися і прийняти до свого серця Ісуса. Вона мною так опікувалася, як своїм сином. Розповідала про своє життя на чужині. Коли її слухав, моє серце то стискалось від почутого, то боліло від пережитого. Була в неї знайома з Мостиського району пані Розалія, колишня каторжанка, яка також залишилася жити в Інті. Прийшла до п. Євгенії, де я їм спокійно уділив Тайну Сповіді. Опісля я відслужив для них Святу Літургію за померлих, і панахиду. Увечері відправили молебень до Пресвятого Серця Христового. Посвятив їй квартиру. У неділю відслужив Службу Божу за здоров’я, а ввечері молебень до Пресвятої Богородиці. Важко було звикнути до білих ночей, довго не міг заснути. Саме місто дуже маленьке і українців майже не залишилося через відсутність роботи. З 16 копалень працює тільки одна, решта через нерентабельність видобутку вугілля закриті. Місто можна обійти за півгодини вздовж і впоперек. Є цілі будинки, в яких ніхто не мешкає. Місто не газифіковане, як і половина Росії. Більшість населення користується електричними плитками.

Із спогадів п. Євгенії:

Перед виїздом до Інти нас ще протримали пару днів на Лонцького. Окремий поверх для жінок і два чи три поверхи для чоловіків. Часто перегукувались між собою через забиті дошками вікна: «Дівчата, куди їдете?» Була між ними така пісня:INTA_4

Ми їдемо в далекий край

На Сєвір чи в Алтай,

А місто Львів, коханий Львів,

Прощай, прощай, прощай.

Згадайте ви, як ми в тюрмі

Ділились сухарем:

Сьогодні ви, а завтра ми –

В нас доля всіх одна,

І гірку чашу мук терпінь

Ми вип’ємо до дна.

Погрузили нас, двісті молодих дівчат, в товарняк – вагон-коробку з ґратами. Їхали два тижні. По дорозі одних залишали, інші їхали до свого кінцевого призначення. Вагони були оббиті білими дошками як знак, що в ньому везуть ув’язнених. На зупинках давали їсти похльобку.

Прибули до Інти 19 травня. Було дуже холодно, ми били, тупали ногами, щоби не замерзнути. Нас всіх відправили на пересильний пункт, де лікарі кожну з нас прослухували. Місяць ми «відпочивали», чекаючи своєї подальшої недолі. Потім нас всіх розподілили по бригадах. Ув’язнених ділили на першу, другу і третю категорії. В бараках не було місця, щоб спокійно поспати. Спали, як оселедці, одна на одній. Аби обернутись на другий бік, треба було всім разом перевертатися. Як хтось пішов в туалет, то вже місця для себе не знаходив.

Було нас в Інті біля 5000 ув’язнених, найбільше дівчат і жінок. Росіян в Інті було мало. Жили переважно місцеві – комі. Серед засуджених, українців числилось найбільше, зокрема засуджених по ст. 54, 54(1), 54(1а), 54(8), 54(10), так званій «галицькій» – зрада Батьківщині, участь в антирадянських організаціях, антирадянська пропаганда, терор.INTA_5

Ходили на роботу, копали мокрий торф. Одного разу ледве прийшли в барак, а роззутися не можемо: примерзли онучі до ніг і до валянок. Набігло чоловік десять у білих халатах. Розрізали валянки, щоб зняти з ніг, стояв крик і стогін дівчат (розморожували вогнищем).

Переважно нас гнали на земляні роботи. Ноші із землею двигали двісті метрів, наклавши на шию шнурки. Руки не витримували таких тягарів, а норму треба було виконати. Відкривали також нові шахти до тридцяти метрів глибини, в яких ми набували силікоз чи інші недуги. Я була худенька, мала русяве волосся. Часто хворіла, падала з ніг, важила тридцять з лишком кілограмів. Всі, хто хворів і був безсилий, тих відправляли в Абезь до «лікарні». Як хтось набирався сил, то вертався назад до Інти, а інші - вмирали. Я заробила астму, і через цю хворобу мене відправили в Абезь. Там було ще гірше. Люди вмирали від тяжкої праці і виснаження майже кожний день. І все одно перед Різдвом відкладали по кусочку хліба, щоб на Різдво спекти торт. В Абезі я промучилась два роки, після чого мені знову дали першу категорію і відправили назад до Інти. Тут нам давали таку кислу капусту, що очі виїдало, рибу, дуже рідку вівсянку, кусник хліба і горох. Можна було написати два листа в рік. В неділю не працювали. Бараки були поділені на секції. По- середині був вузький коридор, а по боках – окремі кімнати. Одна бригада жила в одній секції, інша в другій, монахинь поселили окремо.INTA_6

Без молитви не уявляла собі жодного дня. Ще коли була маленька, то мама, яка знала всі молитви і молебні напам'ять, і нас привчила молитися. На засланні я кожного ранку молилася Ісусовою молитвою, а як йшла на роботу, то відмовляла вервицю на пальцях до ран Христових, котру пам’ятала ще з дитинства, коли бачила, як молилися отці-василіани в Підгорецькому монастирі: Ісусе, Божественний Спасителю, будь для нас милосердним і для всього світу Амінь! Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас і цілий світ Амінь. Прости і умилосердися наш Ісусе серед окружающих нас небезпек, а своєю найдорожчою кров’ю захорони нас Амінь. Отче Предвічний, жертвую Тобі рани Господа нашого Ісуса Христа, терпіння Пренепорочної Діви Марії на оздоровлення ран наших душ. Божественний Спасителю, наверни грішників, спаси вмираючих, освободи бідних душ із чистилища. О, мій Ісусе, прощення і милосердя через заслуги твоїх Пресвятих ран.

Отак молилася і я – десять разів кожного дня.

Євгенія Калник була звільнена з-під варти влітку 1956 р. на підставі рішення комісії Президії Верховної Ради СРСР.

Вийшовши з концтабору, вона приїхала в своє село Теребежі, але, побачивши злиденне існування матері і двох молодших сестер з родинами, повернулася в Інту, щоб добувати в шахті вугілля, а зароблені гроші відправляти рідним. Останніх три роки п. Євгенія підтримує щедрими пожертвами й обитель свого дитинства у Підгірцях – монастир Благовіщення.