Голіаф, який не подолав Давида: держбезпека комуністичної Польщі проти УГКЦ

Działania komunistycznych organów bezpieczeństwa przeciwko duchowieństwu greckokatolickiemu w Polsce (1944-1956) (dokumenty). Zebrał i opracował Igor Hałagida [w:] «Bazyliańskie Studia Historyczne», t. 2, Wydawnictwo «Bazyliada», Warszawa 2012, 391 s.

У кінці 1940-х — на початку 1950-х років у Польщі залишилося приблизно 230 священиків, монахів та монахинь Української греко-католицької церкви. Вірні УГКЦ внаслідок операції «Вісла» були розпорошені територією всієї країни. У ті роки проти відносно невеликої групи українського духовенства була спрямована потужна машина репресивного апарату польського сталінізму. Священиків і монахів переслідували не лише низові ланки правоохоронних органів та держбезпеки, а й центральні органи цих структур. За таких надзвичайно складних обставин українське духовенство зуміло вистояти, не зламалося під тиском тоталітарної держави, переважна його більшість не пішла на співпрацю з комуністичною безпекою. Переконливі докази стійкості духовенства УГКЦ у винятковий період історії церкви (1944-1956 роки) – 94 документи, опубліковані в другому томі «Василіанських історичних досліджень», упорядкованому професором Ігорем Галаґідою. У першому випуску досліджень, виданому в 2011 році, йшлося про відновлення греко-католицьких богослужінь у Польщі в середині п'ятдесятих років ХХ століття.

Опубліковані в другому томі «Василіанських історичних досліджень» документи – це передусім звіти, протоколи, службові листи й інформаційні довідки, написані працівниками держбезпеки. Виявлені І. Галаґідою матеріали – результат тривалої пошукової роботи в архівах Інституту національної пам’яті, в регіональних відділеннях Польського держархіву, в Архіві нових справ. Зі сторінок цих документів постає вражаючий образ цілеспрямованої діяльності держапарату, спрямованого на остаточне знищення невеличкої в масштабах країни, позбавленої проводу, фактично делегалізованої конфесії. На нечисленній групі українських священиків і монахів у Польщі була сфокусована увага не лише польських спецслужб, але й совєтських та чехословацьких. Чим була зумовлена аж настільки прискіплива увага комуністичного апарату безпеки до УГКЦ? Чому саме греко-католицьке духовенство стало об’єктом жорстоких переслідувань? У вступному слові до тому його упорядник І. Галаґіда на це запитання дає таку відповідь: «Для польських комуністів духовенство Української греко-католицької церкви було не тільки ідеологічним «противником», який висловлював протилежні погляди чи визнавав інакші цінності. Не менше значення мав той факт, що, на відміну від православного священства, воно було майже однорідне за національним складом. Певна його частина вже до 1939 року поєднувала душпастирську працю з суспільною, освітньою, чи культурною діяльністю (...). Цей факт, без сумніву, відігравав важливу роль не тільки в конфесійній політиці комуністичної влади щодо так званих меншинних церков, а й був істотним чинником у формуванні національної політики»[1]. І. Галаґіда наголошує, що після операції «Вісла» саме Церква стала для розпорошених територією країни українців-греко-католиків своєрідним субститутом дотеперішнього суспільно-культурного життя, «місцем, де передавалися традиції та зберігалася тотожність».

Яскравий приклад сприйняття сталінською владою священиків УГКЦ як будителів української національної свідомості – звіт функціонера військ внутрішньої безпеки, дислокованих у Краківському воєводстві (датований квітнем 1947 р.). Офіцер, відповідальний у війську за політично-виховну роботу, повідомляв своє керівництво про освітню діяльність отця-студита Андрія Абрагамовича в селі Флоринка. Документ споряджено на підставі доносу директора місцевої загальноосвітньої школи. У «спеціальному звіті» під грифом «секретно» зокрема сказано таке: «Піп Андрій Абрагамович під приводом навчання дітей греко-католицької релігії навчає їх української мови й агітує за те, щоб діти спілкувалися тільки нею. Внаслідок цього діти взагалі не хочуть послуговуватися польською мовою і розмовляють між собою тільки по-українськи, в чому наша група упевнилася на місці. Після прибуття нашого війська в с. Флоринка піп Абрагамович утік, побоюючись відповідальності. Наголошу, що ця школа польська, де мовою викладання є польська, а директором школи також є поляк. Він звернувся до серж. Пасіча з проханням про інтервенцію у цій справі, оскільки його донесення в кураторію були безрезультатними»[2].

Навіть у розпорошенні, вже після депортаційної операції «Вісла», кожний греко-католицький священик, на думку функціонерів спецслужб, – потенційна загроза для безпеки комуністичної держави. Про це йдеться в листі-рекомендації, який восени 1947 року надійшов у щецінське воєводське управління громадської безпеки з міністерства безпеки. Столична безпека рекомендує функціонерам регіону, куди потрапила частина депортованих українців, не спускати ока зі священиків: «Потрібно всіх прибулих до вас священиків взяти на облік, з’ясувати імена та прізвища, звідки вони прибули, попереднє місце проживання, де вони закінчували літургічні курси. (...) Потрібно з’ясувати контакти кожного з них, хто до них приходить і навпаки. З якими священиками дружать і т. д. (оскільки є обґрунтовані підозри, що вони підтримуватимуть контакти з бандами УПА, що втекли на західні території, а всі греко-католицькі священики були членами цих банд)»[3]. Не менш промовистий приклад – звіт вроцлавських функціонерів безпеки, надісланий до міністерства в березні 1952 р. Згідно з цим документом, органи безпеки занепокоєні тим, що греко-католицькі священики розповсюджують еміграційний церковний часопис «Ковчег», який видається «націоналістично-українською мовою» (sic!)[4].

Щоб позбавити українську нацменшину духовного проводу, яким залишалася розгромлена, та невпокорена церква, апарат сталінської держбезпеки намагається її дискредитувати. Серед найчастіших звинувачень на адресу греко-католицького священства, якими рясніють вміщені в томі документи,– оскарження його в колаборуванні з гітлерівською Німеччиною та активна підтримка українського націоналістичного підпілля. Наведені І. Галаґідою матеріали слідств та судових справ показують абсурдність таких звинувачень, дають підстави до висновків про сфабриковані справи.

Характерний в цьому контексті лист, надісланий у серпні 1946 року з ряшівської воєводської держбезпеки до Варшави в міністерство держбезпеки. У ньому повідомляється про затримання підозрюваного у співпраці з німцями та в поширенні антипольського шовінізму єпископа Йосафата Коциловського. «Оскільки його провину неможливо було довести належним чином, – сказано в листі, – єпископа Коциловського, як українця 26.VI [19]46 переселено на територію Української Соціалістичної Республіки разом з усім персоналом на підставі договору між радянською владою [та польською владою]»[5].

Інший приклад – справа отця Василя Червінчака, звинуваченого в участі у «бандах УПА». В протоколі досудового розслідування (вересень 1945 р.) записано, що під амвоном церкви с. Вільшани виявлено пачку «бандерівської літератури». Та в пізніших матеріалах слідства, цитованих І. Галаґідою, є твердження допитуваного о. Червінчака про те, що в церкві, де начебто під амвоном виявлено листівки, взагалі нема амвону[6].

Виявлені І. Галаґідою документи проливають світло на маловивчене питання співпраці греко-католицького духовенства з комуністичною безпекою. Прагнучи здійснювати тотальний контроль за життям і діяльністю священиків та монахів, спецслужби намагаються частину з них завербувати. Та ці спроби здебільшого безуспішні. Про це свідчать документи: звіти, розпорядження, листи функціонерів безпеки віддзеркалюють драматичну історію протистояння розгромленої і зацькованої церкви потужному держапаратові.

Щоб тримати загнану в підпілля УГКЦ «під ковпаком», держбезпека створює плани оперативних заходів із залучення агентури з середовища духовенства. Операції вербування агентів серед священиків, монахів та активних мирян УГКЦ народжувалися на найвищих рівнях держбезпеки. План агентурних операцій «Чин» («Zakon»), 1950 р., «Акція Орієнталіс» («А-О»), 1951 р., «K-U», 1951 р. писали в Міністерстві громадської безпеки. Серед заходів передбачених функціонерами міністерства в рамках операції «А-О» на квітень 1951 року, зокрема, є такий пункт: «Виявити і внести до реєстру всіх греко-католицьких священиків, колишніх священиків, монахів та монахинь з метою виявлення всього середовища»[7]. У березні 1951 р. усі воєводські управління держбезпеки отримали з міністерства промовистого листа «в справі греко-католицького духовенства»: «Прошу виявити й підготувати список священиків, колишніх священиків, монахів та монахинь греко-католицького обряду, які перебувають на вашій території. Ці священики, здебільшого українського походження, переважно скомпрометовані співпрацею з ОУН та УПА (...). За всіма виявленими (навіть за тими, які перейшли в світський стан) потрібно встановити постійний нагляд як за підозрюваними в шпигунстві на користь Ватикану й ведення ревізіоністської, націоналістичної діяльності»[8].

Під прицілом спецслужб опинилися навіть шпиталь у Хелмні та сиротинець у Перемишлі, якими опікувалися Сестри Служебниці. Організатори агентурної акції «Квартира» («Kwatera»), спрямованої 1949-1951 рр. проти персоналу перемишльського сиротинця, фактично визнають, що вона не вдалася. «З цього середовища завербовано одного інформатора, який не пояснив усіх фактів, пов’язаних з організаційною діяльністю персоналу колишнього українського сиротинця»[9]. І далі: «Згадане середовище тільки частково опановане агентурою, та не цілком». Про завербовану бухгалтерку сиротинця, якій надали операційний псевдонім Ружа, функціонер безпеки пише: «Ружа» була членом цього середовища й мала можливість докладно його контролювати й виявити з ким з-за кордону та на території Польщі це середовище контактувало, та після вербування вона втекла...»[10].

Згадки про завербованих священиків і монахів, які згодом відмовляються співпрацювати з держбезпекою, в опублікованих документах трапляються доволі часто. Можна тільки здогадуватися, які внутрішні моральні терзання, скільки людської відваги, а то й тихого героїзму приховано за скупими рядками звітів спецслужб про відмову духовенства продовжувати ганебну співпрацю. Функціонер, який займався агентурною операцією «K-U» скаржиться: «У звітному періоді не було жодної роботи з агентурою, тому що агент «Едвард», який контактував із капітаном Поморським, відмовився від подальшої співпраці»[11]. Про перебіг вербування та ставлення завербованих до обов’язку доносити на оточення, певне уявлення можна скласти на підставі звіту одного з офіцерів держбезпеки, який повернувся із службового відрядження до Ґданська. Функціонер, який намагався витягти інформацію про греко-католицьке духовенство з уст хворого священика Євстахія Хархаліса, екс-в’язня концтабору «Явожно», констатує: «Згоду на вербування дав неохоче, під загрозою арешту й відновлення слідства щодо його контактів з УПА (...) Він уникає розмов на тему греко-католицьких священиків (...). З ненавистю в голосі постійно наголошує, що причина його хворіб – це Явожно, де він невинно просидів півтора року. Звіти пише під примусом – під час зустрічей»[12].

Чи не найяскравіший приклад постави духовенства, яке спершу під тиском погоджується на співпрацю, а потім заявляє про небажання доносити, описаний у звіті про стан агентурної операції «А-О», що датований 10 квітня 1951 р. Завданням цієї операції було створення агентурної мережі у василіанському монастирі у Варшаві, настоятелем якого був авторитетний серед греко-католицького священства отець Павло Пушкарський. Автор документу, офіцер міністерства безпеки, звітує, між іншим, про невдачу, що спіткала вербувальників. Отець Петро Мазяр погодився на співпрацю, перебуваючи в ув’язненні, та опинившись на волі завербований розповів отцеві Пушкарському про підступні плани спецслужб. Крім цього, він «заявив представникові держбезпеки, що «на своїх людей не буде говорити»[13]. Як зазначено в засекреченому документі, саме за такі заяви священика повторно заарештували. Функціонери визнали, що вчинок отця Мазяра змусив варшавських монахів-василіан до більшої чуйності.

Аналогічно вчинила й завербована монахиня Тадея Рудько, яку також змушували доносити на отців-василіан із варшавського монастиря, де вона тимчасово проживала. У службовій записці функціонера міністерства держбезпеки зазначено, що ця черниця розповіла отцеві Пушкарському про свою співпрацю з спецслужбами. «Тому, – констатує офіцер безпеки, – варто сподіватися підвищеної обережності та чуйності з боку осіб, за якими ведеться спостереження».

Певне уявлення про перебіг драматичного протистояння однієї людини потужному репресивному апаратові дають документи, в яких йдеться про намагання спецслужб завербувати отця Ярослава Гребеняка. Звіт функціонера вроцлавської безпеки з жовтня 1954 року – це детальний опис процесу ламання волі людини, яка зазнала жахіть концтабору «Явожно». Шантажуючи священика його минулим, підозрами в колаборуванні з гітлерівцями, офіцер безпеки змусив його письмово зобов’язатися до співпраці. Документ докладно відтворює спроби отця Гребеняка уникнути підписування документу: «Спочатку він старався вплинути на те, щоб не підписувати зобовязання, наголошуючи, що один раз вже передав деякі матеріали функціонерові з Варшави – під так би мовити чесне слово і т. д. Водночас він наголошував, що це виглядає так, наче ми йому не віримо»[14]. Процес вербування священика, повідомляє функціонер держбезпеки, тривав від 13.40 до 19.10. Оцінюючи перебіг вербування, керівник функціонера в анотації висловив своє невдоволення: «У процесі вербування мети не досягнуто. Звіт про згоду на співпрацю натягнутий»[15]. Як свідчать наступні вміщені у «Василіанських історичних дослідженнях» документи, такі висновки держбезпеки були небезпідставні. Через рік після того, як отця Гребеняка змусили до співпраці, вроцлавські функціонери пишуть таємну характеристику священика-«агента»: «У дотеперішній співпраці інформатор «Ліс» («Las») жодних матеріалів не передав, оскільки на зустрічах твердить, що ніде не виїжджав і нічого не знає. Треба визнати, що до співпраці він ставиться негативно, що виникає з невідповідно організованої щодо нього роботи. Дотепер не вдалося з’ясувати, які у нього сильні сторони як у інформатора. На зустрічі він дуже скритий, маломовний, відповідає тільки коротко на поставлені йому запитання»[16]. Ще через рік, у 1956-му, вроцлавська держбезпека робить остаточний висновок про марність своїх зусиль витягти зі священика Гребеняка будь-яку інформацію, тому приймає рішення про викреслення отця зі списку агентів. Натомість він стає об’єктом стеження спецслужб[17].

Що було далі? Як органи державної безпеки ПНР ставилися до греко-католицького священства та монашества після завершення сталінського терору? Чи намагалися спецслужби використати суперечності між православною та греко-католицькою церквами, про що засигналізовано в другому томі? Відповіді на ці та інші питання знайдемо, мабуть, у наступних випусках «Василіанських історичних досліджень» – молодого, та вже помітного й перспективного наукового видання.

1. Igor Hałagida. Działania komunistycznych organów bezpieczeństwa przeciwko duchowieństwu greckokatolickiemu w Polsce (1944-1956) Uwagi wstępne. [w:] «Bazyliańskie Studia Historyczne», t. II, Warszawa 2012, с. 27.

2. Там само, с. 127-128. У коментарях до цього документу І. Ґалагіда додає промовисті подробиці біографії о. А. Абрагамовича (1885-1959). Цей священик походив з караїмської родини й прийняв християнстворазом із своїм батьком. В 1947-1948 рр. був в’язнем концтабору Явожно.

3. Там само, с. 146.

4. Там само, с. 310.

5. Там само, с.112-113.

6. Там само, с. 109.

7. Там само, с. 213.

8. Там само, с. 224.

9. Там само, с. 206.

10. Там само, с. 207.

11. Там само, с. 228.

12. Там само, с. 229.

13. Там само, с. 235.

14. Там само, с. 343.

15. Там само, с. 345.

16. Там само, с. 350.

17. Там само, с. 359.

Текст опублікований у щорічнику Об’єднання українців Польщі «Український альманах-2013»