Мати Моніка Полянська ЧСВВ: іскра мужності і віри

Ісусе, провадь мене грішну на Голготу. Там серцем хочу зайняти місце Магдалини, а тілом — того розбійника, що вмирав з Тобою. І так, розп’ята на хресті, хочу визнавати Тебе, Любове моя, своїм Богом і Спасителем.

Із записів м. Моніки Полянської ЧСВВ

Вірні Католицької церкви вступили у Рік Віри, який триватиме до листопада 2013-го року. А, чи часто ми роздумуємо над вірою апостолів, перших християн, отців церкви? Чи знаємо мучеників, ісповідників віри нашого краю, які жили і працювали в Україні?

Українська греко-католицька церква, як церква-мучениця ХХ століття, дала світові приклад мужності і вірності Богові. Перегортаючи сторінки минулих літ, зустрічаємося з яскравими особистостями, які, незважаючи на війни, переслідування, тортури і смерть, залишилися вірними Христові.

Таким прикладом є мати Моніка (Марія) Полянська ЧСВВ, ігуменя Підмихайлівського монастиря. Подвиг її життя ще маловідомий широкому колу, але зараз триває процес беатифікації, що приведе до проголошення її блаженною.

Марія народилася 25 травня 1885 року в селі Іваниківка, нині Івано-Франківської області, в багатодітній священичій родині Миколи та Харитини Теодоровичів.

У сім’ї Теодоровичів «панував дух живої віри й побожности»: Рано всі вставали, біля п’ятої години і всією родиною та з домашньою прислугою спільно молилися і йшли до парафіяльної церкви на Божественну Літургію, під час якої всі приступали до Святого Причастя, – і так було щодня. Батько і мати дбали про належне виховання своїх семи дітей, недаремно усі вони стали на шлях служіння Богові. Три дочки: Ірина, Анна і Марія, - стали монахинями-василіанками, а четверо синів: Павло, Євстахій, Василь і Петро, – священиками.

Родина є вогнищем духовного формування особи. Саме в сім’ї були закладені духовні основи для подальшого життя усіх дітей Теодоровичів, адже кожен з них був надзвичайно активним і жертовним у служінні Богові і людям.

Марія – наймолодша з дочок - вирізнялася особливою вродою та веселою вдачею. Юною дівчиною вона любила танцювати, що їй вдавалось дуже добре, та малювати. Освіту Марія здобувала спочатку в Трибухівській народній школі, а згодом – у приватній жіночій вчительській семінарії у Львові. На той час навчання в такій семінарії було престижним: студентки вивчали релігію, українську, польську та німецьку мови, фізику, географію, історію, вчились малювати і каліграфічно писати, співати. Марія навчалась у міській семінарії “Руского товариства педаґоґічного” та проживала в монастирі сестер-василіанок. Після закінчення вчительської семінарії у 1904 році Марія вийшла заміж за о. Амброзія Полянського, який через важку недугу помер у 1908 році.

Після смерті чоловіка, Марія вирішила повністю посвятити своє життя службі Богові. Це не була втеча від проблем, чи спосіб знайти розраду після смерті чоловіка. Проявилася велика таємниця Божого Провидіння. Бог незвичним способом покликав Марію до праці, до молитви, до служіння. Вона з чистими намірами служити Богові і присвятити Йому своє серце, вступила до Словітського монастиря сестер-василіанок і прийняла ім'я Моніка. Незважаючи на вищу освіту, захотіла стати «домашньою» сестрою. На той час у жіночих монастирях був поділ сестер на «хорових» (освічених) і «домашніх» (тих, що вели домашнє господарство). Моніка, відчуваючи потребу у впокоренні, тиші і молитві, спочатку займалася важкою фізичною роботою. Зауваживши духовну працю, організаційні здібності, веселу і лагідну вдачу сестри Моніки, її переведено до «хорових» сестер, а потім – у 1917-му році з благословення митрополита Андрея Шептицького - обрано настоятелькою Словітського монастиря.

За часів ігуменства матері Моніки в монастирі був порядок і дисципліна, Мати була вимогливою, але водночас і справедливою, за що її любили і поважали. Сестер вона заохочувала посвячуватися Богові та віддано служити ближньому.

Впродовж багатьох років її духовним провідником був митрополит Андрей Шептицький, якому вона у численних листах довіряла найпотаємніші пориви свого серця.

Зауваживши здібності та плідну працю матері Моніки, у 1927-му році її призначають ігуменею монастиря сестер-василіанок в с. Журавнім. Саме приміщення монастиря вимагало ремонту й було мало перспектив на можливість проживання у ньому, а тому його продали і у 1930-му році купили землю в с. Підмихайлівці (на Івано-Франківщині), де й почалася розбудова нового великого монастиря.

У 1933-му році мати Моніка відрікається ігуменства і з дозволу вищої церковної влади йде жити в затвор. Її замурували у келії, залишивши два віконця: одне - до каплиці, щоб приймати Святе Причастя, а друге – для отримання скромної їжі.

В затворі мати вела аскетичне життя лише кілька місяців, бо з наказу отця Климентія Шептицького вона вийшла із затвору і прийняла уряд ігумені Підмихайлівського монастиря. «Я нічого не хочу, - писала мати Моніка,- лише, щоб в тому монастирі Пресвята Трійця була вповні прославлена і зродилось багато святих.»

Як ігуменя мати Моніка була дуже активною, чуйною до потреб інших. Дбала про освіту дітей і молоді. З нагоди різних свят готувала подарунки для дітей: цукерки, образочки, а також випікала тістечка, щоб пригощати інших. Хоч основною працею Підмихайлівського монастиря була опіка над сиротинцем, мати Моніка співпрацювала з місцевою «Просвітою» і «Союзом Українок», спільно з ними готувала святкування з нагоди українських свят.

Мавши милосердя і співчуття до потребуючих, мати Моніка у важкі воєнні часи давала односельчанам працю у господарстві, організовувала курси медсестер, годувала вбогих, сиріт і потребуючих, допомагала пораненим воїнам ОУН-УПА, перев’язуючи їхні рани, а також переховувала євреїв.

За активну працю, служіння своєму народові була заарештована 27 листопада 1945-го року. Два роки мати Моніка провела в Станіславівській (Івано-Франківській) тюрмі, де «пережила» 25 допитів за перших півроку. - Її садили в такий бокс, де не можна було поворухнутися і їй на голову капала вода, - згадували очевидці. Це був один з найважчих видів тортур.

21 червня 1947-го року винесено вирок – вісім років позбавлення волі. 62-річна ігуменя, вже на той час хвора, товарним вагоном була вивезена в табір Дубравлаг (Мордовська АРСР, поселення Явас).

Але і на чужині вона не покладала рук: вела активну духовну діяльність, підтримувала і допомагала полоненим. Наглядачі називали її праведною людиною, а самі засуджені кликали мамою.

26 грудня 1951-го року мати Моніка Полянська померла на засланні, йдучи на пошту для отримання передачі.

Могилу матері Моніки до сьогодні не вдалося знайти, хоча експедиція виїжджала в Мордовію на цвинтар, де вона похована.

У 2009-му році в Підмихайлівцях відбулося поховання капсули із землею, яку набрали з табірного цвинтаря в с. Парца (Мордовія).

На сьогодні зібрано і опрацьовано істориками, сестрами-василіанками детальну інформацію про життя і смерть матері Моніки Полянської, особа якої для нас – людей ХХІ століття - є прикладом мужності, віри та вірності Христові.

За матеріалами сестер-василіанок.

«Для жертви любови не буде суду, бо Бог щастям вічним надгородить якнайскорше свою власну любов, котру зобачить горіючу в їх серцях. Щоби дійти до того не вистарчить словами висказати пожертвованняся і любов Христу. Треба зістати правдивою жертвою любови і віддатися Ісусу цілковито, оскільки віддамося любови».

«Не я віддалилась від світа, але Христос завів мене до того раю, бо міг знайти прибіжище і щастя від зіпсутого світа в храмі мого серця. Тож уважай, Моніко, що ціле твоє життя має бути одним повівом любови. Повиннам виливати слези над зневагами, які дізнає Христос від світа, складати Єму любов повну винагороджень. Я через обіти так тісно злучилась з Христом, що радість і смуток Христа повинен знайти відгомін в моїй душі».

«О Ісусе, Ти бачиш, що не хочу служити Тобі для нагороди, лишень для того, що Тя люблю і хочу працювати, щоби з’єднати багато душ для Тебе, єдиний мій Скарбе, Єдиний.»

Із записів м. Моніки Полянської, ЧСВВ