Молитви священика на початку Божественної Літургії

У свідомості вірних міцно закодовано, що Божественна Літургія починається словами священика Благословенне Царство... (говоримо про Літургію без участі єпископа). Але ще перед цими словами починаються літургійні дії священика. Ще перед тим, як священнослужитель стане до престолу, він служить Проскомидію. А попереджує все це відмовлянням вступних молитв. Єпархіальний Собор Перемисько-Варшавської Архиєпархії (2002р.) в документі Принципи Літургійного життя в Перемисько-Варшавській Архієпархії УГКЦ виповідається на тему цих молитов: Інтегральною складовою Літургії є її підготовча частина, що починається з молитов перед іконостасом. Тільки абсолютна неможливість прочитати їх повністю може звільнити служителя від цього обов’язку. Завжди однак священик має обов’язок проказати перед іконостасом молитву „Господи, простягни руку Твою”... (ч. 24). Наведені слова спрямовано в першу чергу до священиків, однак оскільки ці молитви вважаються інтегральною складовою Літургії, то не можна сказати, що не цікавлять вони й мирян, які беруть участь у відправі. Щоб допомогти мирянам повніше зрозуміти обряд, який звершує священик, ми спробуємо подати кілька історичних та богословських вказівок.

Молитви, про які говориться в документі, в різні часи по-різному виглядали, - і то навіть в друкованих служебниках. В найстарших друкованих текстах цей початковий обряд був дуже простим (Тирговище 1508, Венеція 1519, Вильно 1583). За тими служебниками священик з дияконом три рази поклонялись на схід, по одному разі до обох ликів, проказували молитву: Господи, простягни руку Твою з висоти святої оселі Твоєї і скріпи мене на оцю службу Твою, щоб я неосудно став перед страшним престолом Твоїм і виконав безкровне священнодіяння, Бо Твоя є сила на віки вічні. Амінь, - і входили до святилища, де вбирались в священичі ризи. Треба зазначити, що наведена молитва знаходиться у всіх друкованих служебниках і невипадково Архієпархіальний Собор доручає ніколи її не пропускати. В пізніших служебниках знаходимо чергові молитви і обряди – такі, наприклад, як цілування ікон Спасителя і Богородиці. В друкованих текстах поміщали різні варіанти залежно від впливів, під якими знаходились редактори книг. Цей процес настільки складний і довгий, що нема потреби точно його наводити (описує це Владика Л. Д. Гуцуляк в Божествення Літургія Йоана Золотоустого в Київській Митрополії після Унії з Римом… Львів 2004). В служебниках, які сьогодні знаходимо на престолах наших церков, цей обряд дуже розбудований у порівнянні з наведеними першими друкованими книгами.

Факт, що в різні періоди обряди виглядали по-різному не повинен викликати здивування, бо літургійні практики не є чимось мертвим. Вони формуються дуже довго і під впливом багатьох елементів внутрішнього і зовнішнього походження. У всіх Церквах, а особливо у Східних, головним елементом є Традиція. Традиція є точкою виходу і, зазвичай, дуже міцно оберігається. На практиці це означає, що при редакції чергових служебників ведучим елементом завжди є питання: як даний обряд виглядав в минулому, як молились наші попередники.

Одночасно на літургійну традицію сильний вплив мають пасторальні умови, в яких проживає спільнота вірних. Коли ці умови утримуються довший час, то вони спричиняються до процесу творення змін в традиційних літургійних практиках. Гляньмо, як це виглядає в нашому сьогоденні. Священик в неділі і свята звичайно служить більше, як одну Службу Божу і у зв’язку з цим має суттєві часові обмеження. Через те, що недільна Служба Божа для багатьох – це найкращий момент для зустрічі із священиком, то вірні перед Літургією зазвичай намагаються полагодити різноманітні парафіальні справи. Це приводить до того, що священик дуже рідко знаходить час на точне й цілковите відмовляння всіх вступних молитов. Часто трапляється й так, що священика навіть під час одягання риз все ще відволікають вірні, які приходять у своїх справах – а саме в той час він зобов’язаний тихо відмовляти молитви, які приписані при одяганні кожної священичої ризи! Таким чином, вірні впливають на дії священика, який часом може стояти перед вибором поміж збереженням літургійних приписів та очікуваннями парафіян.

На літургійні практики великий вплив має також церковна архітектура. Вона завжди повинна брати до уваги літургійні обряди, які в ній звершуватимуться. Але архітектура у великій мірі залежить від матеріального положення спільноти й інших місцевих обставин. Пристосування до всіх обрядів не завжди повністю можливе – особливо, коли доводиться користуватися з гостинності в костелах. По тій причині в минулому, коли в багатьох церквах не було іконостасів, частина обрядів, пов’язаних з вступними молитвами, була неможливою. Фізично неможливим ставало, наприклад, поклоніння і цілування ікон Ісуса Христа і Богородиці.

Особливе значення для літургійних практик має богослов’я і духовність людей, які беруть участь в обрядах і які часто піддані впливам богослов’я і духовності інших Церков та Спільнот. Очевидно, вплив богослов’я на літургію є взаємним, бо оскільки літургійні тексти базують на розумінні Бога наших попередників, то вони також стають джерелом для сучасного богослова. Переважно ті обряди, яких не розуміють і які ні про що не говорять своїм же учасникам можуть зустріти три можливості:

1) Такі обряди догматизуються як щось, що має самостійне й абсолютне значення. У цьому випадку збереження самого обряду в недоторканому вигляді стає шкалою для вимірювання спасіння. Обряд зберігається для самого обряду, бо йому приписується спасаюча сила. Це - помилкове розуміння, яке Ісус Христос не один раз критикував у фарисеїв і книжників.

2) Обряд здається чимось неважливим і його занедбують, виконується він недбало, а часом навіть цілковито відкидається. Тимчасом обряд - це книга, в якій наші попередники записали важливі правди про Бога і життя у Бозі, вмістили спільну нам віру, надію і любов. Те, що ми обряду не розуміємо - не конче вина самого обряду, частіше - нас, які не пробуємо зрозуміти літургійних основ. Очевидно, може бути й так, що деякі обряди з часом втрачають свою комунікативність і на їх місце входять інші, однак побудовані на тій самій спадщині. Це процес, який завжди відбувається під стислим контролем єпископів, які мають право і обов’язок пильнувати правильності віри, її вираження в обрядах.

3) Прикладають зусилля, аби зрозуміти: яким чином і чому такий обряд потрапив в нашу традицію і який його глибинний зміст. Ця дорога називається містаґоґією, тобто - відкриванням глибшого, духовного значення того, що матеріальне. Таке введення необхідне для властивої участі. Обряд - це свого роду прикриття властивого предмету. Тайна, яка звершується в Літургії, мусить бути прикритою, бо не кожний може повністю брати в ній участь. Повної участі доступаються лише святі в небі, вірні ж на землі приймають участь за посередництвом обрядів, а невіруючі - взагалі не беруть участі і виступають лише в ролі пасивного оглядача. Отже, за обрядом знаходиться реальна дійсність. Однак для розуміння: що саме криється за обрядом, - треба зняти це покривало і нашому уму показати сховану правду. Це, власне, завдання містаґоґа, який пояснює таємний зміст того, в чому приймаємо матеріальну участь. Посередниками такого введення в таїнство є проповіді і катехези, відповідна література тощо.

Сумою всіх цих елементів, включаючи й інші (наприклад: звичаї сусідніх Церков), - є практика певної спільноти вірних. В нашій Церкві остаточно це довело до занедбання обрядів, пов’язаних з вступними молитвами. Засвідчує про це автор Observationes in Missam Polocensem (кінець ХІХ ст.), який каже: … священик і диякон увіходять в церкву, і проказують тропарі за звичаєм перед іконами Спасителя і Пренепорочної. Але в з’єдинених Русинів цей обряд не всюди зберігається. Також, коли мова про співану літургію, кожний одинцем і в приватному місці проказує всі ті молитви, які приписуються проказувати перед святими дверми, так як це відбувається і на читаній Літургії. Як ми бачили сьогодні - таке трактування вступних молитов не допускається. Вони вважаються настільки по богословськи важливими, що отримують статус інтегральної складової Літургії.

Значення цих молитов найкоротше віддає наведена вже молитва Господи, простягни руку Твою. Тому-то, вистарчить зайнятись її аналізом. В цій молитві священик молиться за себе самого і просить про Божу допомогу. Священик показується як людина, перед якою поставлено завдання – служба при престолі. Але, страшно ж грішній людині увійти до святилища і стати перед престолом Господа Вседержителя, бо ніхто з людей не достойний стати перед Найсвятішим. Однак, це - не приватна служба священика, він не тільки зі своєї волі і не для себе самого її виконує. Це - служба і жертва самого Бога, яка матеріально унаявниться за посередництвом вибраної до цього людини – священика. Саме тому священик виразно каже: служба Твоя. Ця служба звершується з Божого задуму, про що священик пригадує в молитві, і на тому спирає він свою відвагу просити права стати перед страшним престолом. Без Божого благословення сам священик не міг би стати на службу, бо ніхто з людей сам-з-себе на це не здатен.

Як бачимо, головна тема - це можливість стати земній людині перед обличчям Вседержителя. Йдеться про містичний перехід з головного нефу церкви, який символізує земне життя, до святилища, тобто - небесного світу, де на престолі засідає Господь в оточенні ангелів і святих. Священик молиться за себе до Бога, якому все можливе, бо без Божої помочі не наважиться цього здійснити. Інші молитви, які читає священик, тільки розбудовують цю думку. Тому в них переважає каяття за гріхи та прохання про заступництво, а особливо – посилання на втілення Сина Божого, завдяки якому ми отримали можливість увійти в Царство Отця. В цьому обряді бракує, однак, активної участі вірних і може тому часом його не вважали інтегральною складовою Літургії. Одиноким моментом, в якому виступають миряни, є поклоніння до крилосів, яке здійснює священик перед самим входом в святилище.

Це породжує запитання: що роблять миряни, коли священик відмовляє молитви. На практиці - кожний молиться так, як вважає. Ми хочемо, однак, відкликатись до літургійних текстів, які чітко підказують значення вступних молитов для вірних і подають спосіб їхнього творення молитви. Для того ми наведемо текст, який знайшовся в Служебнику Митрополита Петра Могили (Київ 1629). Служебник Могили був опрацьований для вжитку православних священиків в Київській Митрополії і пізніше став зразком для чергових видань, здійснених Брацтвом у Львові. Хоча це видання не було католицьке, то Служебник мав свій вплив й на деякі католицькі редакції. І так - в рукописному Служебнику Борджянської колекції (ч. 13-14 Ват. Бібліотеки, (?) ХVІІ ст.) - після молитви Господи, простягни руку Твою знаходимо той самий обряд, що і в Могилянському Служебнику. Нажаль обряд, який буде предметом нашої уваги, в пізніших часах цілковито загинув. Він не знайшов підтвердження ні в Римі, ні Москві – двох центрах, які мали головний вплив на Католицизм і Православ’я в Україні.

За Служебником Могили священик перед входом до святилища просить в Бога прощення всіх своїх провин і гріхів. Пізніше звертається до людей з проханням прощення, яке знане нам з молитов на закінчення дня (т.зв. братнє прощення):

Священик: Простіть мені, отці і брати, чим згрішив я по всі дні життя мого, в цей день і цю ніч, ділом, словом, думками і всіма почуттями моїми і помоліться за мене грішного.

Люди: Нехай Бог простить і помилує тебе, і ти помолися за нас, отче святий.

Після такого діалогу священик входить у святилище. В цьому проявляється думка, яка зазначена вже перед тим. Священик визнає гріховність і просить заступництва. Однак доходить ще прохання прощення в зібраних людей. Це - природне завершення цілого обряду. Про необхідність примирення з братами неодноразово каже св. Письмо: коли хто каже: „Я люблю Бога, а ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить (І Ів. 3,21); я хочу, отже, щоб мужі молилися на всякому місці, зводячи до неба чисті руки, без гніву й суперечки. Так само й жінки (І Тим 2,8); прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим; і дуже ясно: Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там перед жертовником твій дар; піди, помирись спочатку з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій (Мт. 23-24). З тої причини перед входом на службу священик відбуває обряд прощення, щоб не мати на совісті ніякого гріха, кривди чи жалю. Почувши слова прощення з боку зібраних вірних він може приступити до жертовника.

Звернімо також увагу на інше значення цього обряду. Ми бачили скоріше, що священик покликається на те, що він служитиме жертву самого Бога, до якої в Божому задумі необхідна людина – священик. Це покликання додає священику відваги стати при жертовнику. І хоча участь людини в цій тайні є задумом Божим, то вибір людини, яка буде це звершувати, - належить Церкві. Священик вибирається: з-поміж вірних і - для вірних. Вірні збираються на Літургію, щоб причаститись Тілом і Кров’ю, і власне для цього один з них стає при престолі. Це вказує на положення священика під час вступних молитов. Він стоїть попереду всіх вірних, виходячи наперед, як своєрідний представник. Не з його власної волі це діється, але тому, що на це поставила його Церква, що здійснилось у свяченнях, отриманих від єпископа - видимого символу помісної Церкви. При свяченнях вірні співали священику Аксіос, що було знаком його гідності, знаком, що вірні хочуть бачити його для служби при жертовнику. У вступних молитвах це післанництво священика підтверджується вірними, які, посилаючи одного з-посеред себе для очікуваного звершення служби, моляться за нього, додаючи йому сили і відваги на цю службу. Самі вірні заступаються за священика, щоб він був допущений до служби на добро зібраних людей. Таким чином миряни не є пасивними, але дуже міцно єднаються з молитвами священика, навіть якщо це не виявляється напряму.

Цікаво, що в тому обряді священик нічого не відповідає на прохання вірних про молитви. З тим проханням він входить до святилища і воно стає сенсом його входу. Священик служитиме жертву Ісуса Христа, яка приноситься за людей, - і таким чином звершиться прохання і ти помолися за нас, отче святий. Саме на те священик приступає до служби, щоб це прохання було реалізоване якнайдосконаліше – у безкровній жертві Ісуса Христа. Сам священик не один раз пом’яне вірних на Проскомидії і в дальших моліннях.

Очевидно, різні елементи того, що тут коротенько наведено, виступають і в інших моментах Літургії. Це виникає з історичного розвитку текстів, про що в Благовісті писав вже о. Богдан Панчак. Нашою метою було тільки вказати: чому в деяких місцях вступні молитви не практикувались, а тепер вони - знову присутні. Хотіли ми також показати, що молитви священика, як інтегральна складова Літургії, є справою всіх вірних, а не тільки священика. На нашу думку варто про це пам’ятати, щоб священики, за літургійними приписами і вказівками Єпархіального Собору, могли з належною увагою і шаною проказати всі ці молитви.