Інтерв’ю з Преосвященним Владикою Василієм Медвітом (ч. 3)
- І в кінці, після студій Ви повернулись до Польщі, де чекали Вас нові завдання.
- Мій римський розділ закінчився у 1986 році. Я приїхав до Варшави, де протоігуменом був о. Мелетій Білинський. Спочатку я мав бути магістром новіціяту, тому що студіював богослов’я духовності. І я навіть трохи підготовлявся до того, студіював і читав про новіціят, як він повинен виглядати. Але сталось інакше. Людина планує, а Господь Бог робить своє. І тоді я пішов до Венгожева, де мене призначили настоятелем василіанського монастиря. Там вислали мене разом з о. Тимотеєм Фешом, а на місці були вже отці Богдан Крупка та. Мирослав Підлипчак.
- Але крім настоятельства, Ви мали також душпастирські обов’язки. - Я був парохом у Банях Мазурських і Круклянках. Не забуду, як я там першої зими змерз. В 1986 році була мабуть зима століття, яка ждала на мене, як приїду після перебування у теплому Римі, щоб мені це тепло вибити з голови. Тоді я так застудився і на сам Йордан дістав запалення бронхів. Я мав 39° гарячки, лежав три неділі в ліжку і отець Мелетій Білинський мусів приїжджати з Варшави, щоб мене заступати. У василіанському монастирі у Венгожеві я був три роки.
- Владико, Ви почали працювати як душпастир, але в Римі Ви не вивчали пасторального богослов’я.
- Ніколи. Я не був у римській семінарії, але на римських студіях. Там готують науковців і в мене не було жодного пасторального приготування. Помаленьку вчився сам. Дивився, чого люди вимагають, чого їм потрібно для духовного життя, і так йшов вперед, а перш за все довірився Господу Богові, бо ж Він – правдивий Душпастир. Так ми почали працювати, ремонтувати, будувати, гуртувати людей. Скоро навчився хоронити, вінчати, хрестити. Але похоронів мав найбільше. Скільки я людей похоронив у Банях Мазурських! Протягом тих трьох років, якби так порахувати в книзі померлих, то я похоронив хіба понад 100 людей. Було так, що в тижні були два похорони, або і три. А книги парафіяльні так навчився писати: взяв у руки, подивився, як хтось переді мною писав і я так став писати. І помаленьку я втягнувся у душпастирство.
- Також навчали дітей релігії?
- Очевидно, хоча в Банях Мазурських і Круклянках працювали також сестри. Пам’ятаю, що в одному пункті навчання діти не хотіли вчитись молитов. Я подумав і кажу: «Навчиш брата “Отче наш“ і “Вірую“ – я тобі шоколад принесу». І певно, що навчились, приходять і кажуть: «Прошу отця, а де шоколад?». І не було виходу, треба було купити шоколад. Так я інтуїтивно давав собі раду, бо ж педагогічної освіти також не мав жодної. Я дуже люблю дітей, але завжди подивляю сестер, які вчать малих дітей катехизму. Як тим малятам говорити про Господа Бога? Як я мав реколекції в парафіях, то для молоді – ще сяк-так (взагалі, з молоддю мені йшло добре). Але ще треба було говорити до дітей. Я книжки студіював, як то їм говорити? До них треба по дитячому, зійти до їхнього рівня. Як їм пояснити, що Ісус Христос є в Агнці, а потім Його розділюють і в кожній крушині Він також є? Мені прийшла думка про дзеркало. Є велике дзеркало, а потім як це дзеркало розіб’єш, то в кожному кусочку бачиш ціле своє обличчя. І вони це зрозуміли.
- Мазурський клімат був для Вас важким?
- Влітку на Мазурах було дуже приємно. Літом там є чудно, але зима і осінь – це інша річ: наприкінці вересня треба було вже включати опалювання, бо не витримав би тої вологості. Хоча, як ветеринар я також у зимі їздив по селах, але мазурська зима є трошки інша. Треба було перебиватись через ті снігові замети і якось так їздилось.
- Ви згадали, що в парафіяльних церквах проходили ремонти. Які це були праці?
- Ремонт був у Банях Мазурських, де ми робили електричну інсталяцію, збили наставу, робили дах, поставили іконостас, престол. А отець Тимотей мав ремонт у Венгожеві. Крім цього, тоді парафії обходив образ Ченстоховської Божої Матері і ми мусили робити по церквах різні декорації. Великою подією був також багаторазовий візит Архієпископа Мирослава Марусина до Польщі, де він візитував наші греко-католицькі громади. Це було велике духовне пережиття для наших вірних, які після війни та переселень вперше мали змогу побачити свого Владику та брати участь у Літургіях, які він служив. 15 вересня 1988 року преосвященний владика Марусин відвідав також нашу парафію у Венгожеві, де під час Літургії рукополагав о. Ігоря Гарасима, теперішнього Протоігумена василіян у Польші.
- В тому часі, в 1988 році, в Римі відбулись святкування 1000-ліття хрещення Русі-України, в яких Ви також брали участь.
- Мене з Венгожева запросили, щоб там дияконувати. Нас було двох дияконів: о. Андрій Онуферко та я. Це були величаві відправи та незабутні враження.
- А вже 1989 року розпочалось ваше протоігуменське служіння у Варшаві.
- Мене призначили Протоігуменом у лютому, після о. Мелетія Білинського. Я був Протоігуменом від 1989 до травня 1994 року. Тоді ще ми не мали цілого монастиря, бо в ньому крім нас проживали також три жіночі згромадження: Сестри Служебниці, Сестри Св. Єлизавети і ще одні сестри латинського обряду, які вже, властиво, від нас випроваджувались. Раніше були ще й Сестри Василіянки, але вони скоріше купили дім і вже там поселилися. Так що в нас тоді не було багато місця: ми мали цілий низ при головному вході, кухонні приміщення, приміщення сьогоднішньої бібліотеки і архіву, та ще одну кімнату на третьому поверсі. Крім цього, ми мали піддашшя, яке зробили за протоігуменства о. Йосафата Романика. Властиво, я приїхав до Варшави уже на завершення ремонтних робіт. Піддашшя було вже щоправда закінчене, але я робив ремонт підвалу за проектами архітектора Богдана Боберського.
- Згодом монахині перенеслися на своє і Ви стали господарем цілого монастиря.
- Так, сестри купили собі власні доми і там перенеслися. І тоді ми почали чергові ремонти в приміщеннях, де раніше жили сестри.
Спочатку в нас справді не було де жити. Я займав одну кімнатку, без потрібного протоігуменського архіву, бюро. Аж коли Сестри Св. Єлизавети звільнили поверх, ми там перенесли цілий протоігуменат. Коли всі сестри від нас виїхали, тоді у Варшавському монастирі зробилося вже більше місця.
- Як Ви, Владико, використовували ці монастирські приміщення?
- Маючи великий монастир ми вирішили допомогти нашим василіанським провінціям, які після виходу з підпілля нічого не мали, тобто, Румунії, Словаччині та Україні. В першу чергу ми зорганізували новіціят для кандидатів до Чину з Румунії і Словаччини. Найцікавіше було з Румунами, бо ж вони взагалі не знали української мови і спершу їх треба було навчити мови. Ціле щастя, що один з них говорив трохи по італійськи. Я їх вчив української мови трохи допомагаючи собі італійською і завжди сміявся, хто скоріше вивчить: вони – українську, чи я – румунську. Дійсно, я тоді навчився від них деяких слів по румунськи. Вивчення української мови пішло досить скоро, так що через пів року вони вже нас розуміли. В нас вони закінчили новіціят, опісля пішли до варшавської Архієпархіальної Духовної Семінарії і навчилися ще й польської мови. Вони навіть по польськи говорили краще, як по українськи – особливо о. Мар’ян Цуцураш. Ми хотіли, щоб приїхали до нас ченці із Мадярщини, але це не вдалось. Натомість були також молоді василіяни зі Словаччини.
- Ви нав’язали також контакти із вже вільною Україною.
- Першим з відвідинами до нас приїхав покійний владика Софрон Дмитерко. Пізніше ми прийшли до згоди у тому, щоб прийняти у нас також і студентів-василіян з України. Я ходив до світлої пам’яті єпископа Броніслава Домбровського питати, як вони роблять, що стягають до Польщі римо-католицьких студентів з України – він мені все це пояснив. Ми тоді написали листа до Протоархимандрита і до Протоігумена з України, щоб студенти почали вчитись у Варшаві. Тоді в Україні о. Теодозій Янків організував новіціат у Крехові, але після підпілля вони ще не мали ніякої семінарії. І так 1991 року до Варшави приїхало перших четверо студентів - василіян, які закінчили новіціят у Крехові. Пізніше всіх нас у Варшаві було більше 30 осіб.
- У тих роках також багато змін відбулося у Польщі і в державній Майновій Комісії можна було старатись про повернення націоналізованого комуністами церковного майна.
- Ми розпочали заходи про повернення нашого монастиря і церкви в Перемишлі, і вкінці, після довгих змагань, 1 жовтня 1991 року нам вдалось відзискати цей монастир. При цій нагоді хочу поділитися особистою думкою. Коли я був малим хлопцем, мій покійний батько, показуючи мені василіанську церкву в Перемишлі, нагадував мені, що це була наша церква, і казав: «Маю надію, що я доживу до цього дня, коли вона знову буде наша». На жаль, батько упокоївся у 1995 році, але мені таки пощастило дожити до цієї хвилини, коли ми повністю перебрали монастир у 1996 році. До того у Перемиському монастирі знаходився Державний Архів і ми дали їм 5 років не те, щоб вони могли приготовити собі новий будинок і перенести свої фонди. Очевидно, потім там треба було провести серйозні ремонтні роботи, але це робив вже о. Тимотей Феш за протоігуменства владики Володимира Ющака. Пізніше я, вже як єпископ, відвідував Перемишль і оглядав ці роботи, як з церкви усували грубі бетонні склепіння – це справді була велика праця.
- Монастир у Перемишлі – це давня василіянська власність. Але Ви також заснували цілковито нові монастирі?
- Цілковито новий монастир ми заснували властиво тільки в Кентшині, а це сталось з душпастирських причин. Наші отці почали відправляти Богослуження у Кентшині, в церкві місцевої евангелицької спільноти і доїжджали туди з Венгожева. Взагалі Євангелики ставились до нас дуже приязно. Хочу нагадати, що, коли нам не вдалося знайти місця для відправ у римо-католицькій святині, то ми були змушені проситися у гості до євангельських святинь. Спочатку їхні громади боялися нашої присутності у їхніх храмах, мовляв, прийдуть католики та відберуть їхні святині. Та згодом, пізнавши краще наше положення, наші брати протестанти заявили на одному із своїх парафіяльних зборів (цитую): "Ми б не були справжніми християнами, коли б не дали змоги молитися іншим християнам, тим більше, що в нас є змога це зробити". Таким чином розпочалася наша братня співпраця у християнському дусі. У Венгожеві ми вже правили в їхній церкві, а згодом ми почали правити в них у Гіжицьку, а пізніше також в Кентшині. Коли розпочали правити в Кентшині, то люди гуртувались, спільнота скріплялась і треба було бути там на місці. Тоді й вирішили, що в Кентшині треба заснувати хоча маленький монастирець, де могло б перебувати бодай двох отців.
А у Венгожеві василіяни вже скоріше мали свої приміщення. Це пов’язано з тим, що в той час новіціят знаходився у Варшаві, де було вже багато студентів з України, а доїжджали ще нові і ми вирішили перенести новіціят до Венгожева. Тоді ми купили в Венгожеві новий будинок, давній спортивний готель, який пристосували до потреб монастиря. І так сталось, що там зробили великий ремонт, розбудову і перенесли новіціят, але це вже було за протоігуменства владики Володимира Ющака.
- Дозвольте, Владико, повернутись до обрядових питань. Після Вашого досвіду в Римі Ви повернулись до Варшави як протоігумен, і як настоятель мали нові можливості.
- Так. У Варшаві ми взялися за відновлення інтер’єру нашої церкви. Загальний ремонт храму був здійснений о. Йосафатом Романиком. Не було ще іконостасу, а лише був престіл з наставами і з трьома степенями, високі свічки, які завжди засвічував брат Ігнатій Олеськів. Перше, що ми зробили – то поставили лампади. Потім ми зліквідували бічні престоли. При головному престолі розбили ці сходи і залишився тільки один ступінь, але це тому, що він був так вицементований, що його не можна було розбити. Згодом ми замовили іконостас. Перший іконостас не був дуже вдалий. Дві намісні ікони, їх малював Бонавентура Домбровський, були з іконостасу ще царських часів, коли у монастирі діяла православна церква, а інших не було, бо цілий іконостас згорів під час Другої світової війни 1944 року. Залишилися з нього тільки дві намісні ікони та ікона Тайної Вечері. Ми домалювали ікони св. Йосафата і св. Василія, які пізніше замінили новими. Іконостас проектував Євген Хиляк, наш парафіянин з Варшави. Також поставили новий престол з іконою Тайної Вечері Бонавентури Домбровського. І так ми довели церкву до сьогоднішнього вигляду.
- Відбулося також відновлення літургійного життя?
- У Варшавському монастирі вже відправлялося частково Церковне Правило, яке ми доповнили відправами Утрені та Часів, а у Великому пості ми почали правити Літургію Ранішосвячених Дарів.
- А ваше зацікавлення іконою? Як воно проявлялось у вашому настоятельстві?
- Ми нав’язали контакт з художниками – панством Говік і спочатку вони намалювали ікони празників, бо коли ми почали правити різні богослужіння, то виявилось, що не маємо празничних ікон. Вони також малювали ікони до Бань Мазурських, Венгожева, до протоігуменату. Пізніше вони намалювали ще ікону Пратулинських Мучеників, яка знаходиться у святилищі у Варшаві, але тоді мене вже не було у Варшаві. Це були початки, а сьогодні маємо вже набагато більше іконописців.
Так помаленьку монастир почав виповнюватись іконами. Очевидно, раніше в нас вже були ікони Юрія Новосільського, якого особисто знав і дуже цінив о. Йосафат Романик. Потім знайшлись також добрі люди, які подарували нам різні ікони. І тоді ми нав’язали контакт з п. Казимиром Старбалло, консерватором архітектурних пам’яток, який допомагав нам реставрувати ікони. Реставраційними роботами займалася п. Ортвайнова. Маючи таких спеціалістів я постягав ікони з усіх стрихів і розпочав їхнє відновлення.
- Ви також працювали в Київській Нунціатурі.
Десь напочатку 1992 року я був у Римі. У розмові із покійним протоархимандритом о. Ісидором Патрило зайшла мова про те, що в Україні поставлено Апостольського Нунція, яким став Архієпископ Антоніо Франко, і він розшукує когось собі для допомоги. Особливо йшлося про знання української та італійської мов. Я тоді якось так висловився, що дуже радо йому допоможу, але ж маю свої протоігуменські обов’язки. Отець Ісидор подумав та відповів, що таки можна спробувати. Він зателефонував у Секретаріат Стану і ми домовилися про зустріч із Нунцієм. І таким чином я став секретарем Нунція, отримав Ватиканський паспорт і разом з двома сестрами Служебницями опинився у Києві. Тоді вперше я побачив Київ. Годі описувати усі події, пов’язані з відкриттям Нунціатури. Це ж не звичайне посольство. Зрештою, зараз не час і не місце на такі розповіді. Одне можу сказати, що не було легко – починаючи від побутових проблем, приміщення, на цілій організації дипломатичного життя завершуючи. Врешті вдалося якось це, хоч на тимчасових умовах, зорганізувати і так уперше в історії України, Апостольський Нунцій міг скласти на руки Президента України Леоніда Кравчука вірчі грамоти. Мені припала честь бути не лише свідком цієї історичної події, але також і брати в ній активну участь як секретар-перекладач Ап. Нунція. Тому я зв’язаний із першим Апостольським Нунцієм в Україні особистим спогадом та симпатією.
- Були також сумні події – як протоігумену Вами довелося хоронити співбратів по Чину?
- Так. Я похоронив бр. Венедикта Гассая, бр. Якинта Пилипа. Брат Яцуньо помер у нас у монастирі, я його знайшов рано вже померлого. Він 50 років працював у кухні, але при кінці свого життя вже не міг варити. А брат Венедикт не дожив ста років і помер у лікарні. Поховав також о. Бориса Балика, який помер у лікарні в Ряшеві. Тоді, я якраз повернувся з Америки і отець Теодозій виїхав по мене в аеропорт, кажучи: «Скоро, їдемо, бо отець Борис помер». Ми поїхали до Ряшева, щоб перевести тіло до нашої гробниці у Варшаві. Так помалу відходили ці найстарші монахи, а тепер, з довоєнних монахів залишився лише о. Мелетій Білинський.
[Дивись фотогалерею]
[Буде продовження]
- Мій римський розділ закінчився у 1986 році. Я приїхав до Варшави, де протоігуменом був о. Мелетій Білинський. Спочатку я мав бути магістром новіціяту, тому що студіював богослов’я духовності. І я навіть трохи підготовлявся до того, студіював і читав про новіціят, як він повинен виглядати. Але сталось інакше. Людина планує, а Господь Бог робить своє. І тоді я пішов до Венгожева, де мене призначили настоятелем василіанського монастиря. Там вислали мене разом з о. Тимотеєм Фешом, а на місці були вже отці Богдан Крупка та. Мирослав Підлипчак.
- Але крім настоятельства, Ви мали також душпастирські обов’язки. - Я був парохом у Банях Мазурських і Круклянках. Не забуду, як я там першої зими змерз. В 1986 році була мабуть зима століття, яка ждала на мене, як приїду після перебування у теплому Римі, щоб мені це тепло вибити з голови. Тоді я так застудився і на сам Йордан дістав запалення бронхів. Я мав 39° гарячки, лежав три неділі в ліжку і отець Мелетій Білинський мусів приїжджати з Варшави, щоб мене заступати. У василіанському монастирі у Венгожеві я був три роки.
- Владико, Ви почали працювати як душпастир, але в Римі Ви не вивчали пасторального богослов’я.
- Ніколи. Я не був у римській семінарії, але на римських студіях. Там готують науковців і в мене не було жодного пасторального приготування. Помаленьку вчився сам. Дивився, чого люди вимагають, чого їм потрібно для духовного життя, і так йшов вперед, а перш за все довірився Господу Богові, бо ж Він – правдивий Душпастир. Так ми почали працювати, ремонтувати, будувати, гуртувати людей. Скоро навчився хоронити, вінчати, хрестити. Але похоронів мав найбільше. Скільки я людей похоронив у Банях Мазурських! Протягом тих трьох років, якби так порахувати в книзі померлих, то я похоронив хіба понад 100 людей. Було так, що в тижні були два похорони, або і три. А книги парафіяльні так навчився писати: взяв у руки, подивився, як хтось переді мною писав і я так став писати. І помаленьку я втягнувся у душпастирство.
- Також навчали дітей релігії?
- Очевидно, хоча в Банях Мазурських і Круклянках працювали також сестри. Пам’ятаю, що в одному пункті навчання діти не хотіли вчитись молитов. Я подумав і кажу: «Навчиш брата “Отче наш“ і “Вірую“ – я тобі шоколад принесу». І певно, що навчились, приходять і кажуть: «Прошу отця, а де шоколад?». І не було виходу, треба було купити шоколад. Так я інтуїтивно давав собі раду, бо ж педагогічної освіти також не мав жодної. Я дуже люблю дітей, але завжди подивляю сестер, які вчать малих дітей катехизму. Як тим малятам говорити про Господа Бога? Як я мав реколекції в парафіях, то для молоді – ще сяк-так (взагалі, з молоддю мені йшло добре). Але ще треба було говорити до дітей. Я книжки студіював, як то їм говорити? До них треба по дитячому, зійти до їхнього рівня. Як їм пояснити, що Ісус Христос є в Агнці, а потім Його розділюють і в кожній крушині Він також є? Мені прийшла думка про дзеркало. Є велике дзеркало, а потім як це дзеркало розіб’єш, то в кожному кусочку бачиш ціле своє обличчя. І вони це зрозуміли.
- Мазурський клімат був для Вас важким?
- Влітку на Мазурах було дуже приємно. Літом там є чудно, але зима і осінь – це інша річ: наприкінці вересня треба було вже включати опалювання, бо не витримав би тої вологості. Хоча, як ветеринар я також у зимі їздив по селах, але мазурська зима є трошки інша. Треба було перебиватись через ті снігові замети і якось так їздилось.
- Ви згадали, що в парафіяльних церквах проходили ремонти. Які це були праці?
- Ремонт був у Банях Мазурських, де ми робили електричну інсталяцію, збили наставу, робили дах, поставили іконостас, престол. А отець Тимотей мав ремонт у Венгожеві. Крім цього, тоді парафії обходив образ Ченстоховської Божої Матері і ми мусили робити по церквах різні декорації. Великою подією був також багаторазовий візит Архієпископа Мирослава Марусина до Польщі, де він візитував наші греко-католицькі громади. Це було велике духовне пережиття для наших вірних, які після війни та переселень вперше мали змогу побачити свого Владику та брати участь у Літургіях, які він служив. 15 вересня 1988 року преосвященний владика Марусин відвідав також нашу парафію у Венгожеві, де під час Літургії рукополагав о. Ігоря Гарасима, теперішнього Протоігумена василіян у Польші.
- В тому часі, в 1988 році, в Римі відбулись святкування 1000-ліття хрещення Русі-України, в яких Ви також брали участь.
- Мене з Венгожева запросили, щоб там дияконувати. Нас було двох дияконів: о. Андрій Онуферко та я. Це були величаві відправи та незабутні враження.
- А вже 1989 року розпочалось ваше протоігуменське служіння у Варшаві.
- Мене призначили Протоігуменом у лютому, після о. Мелетія Білинського. Я був Протоігуменом від 1989 до травня 1994 року. Тоді ще ми не мали цілого монастиря, бо в ньому крім нас проживали також три жіночі згромадження: Сестри Служебниці, Сестри Св. Єлизавети і ще одні сестри латинського обряду, які вже, властиво, від нас випроваджувались. Раніше були ще й Сестри Василіянки, але вони скоріше купили дім і вже там поселилися. Так що в нас тоді не було багато місця: ми мали цілий низ при головному вході, кухонні приміщення, приміщення сьогоднішньої бібліотеки і архіву, та ще одну кімнату на третьому поверсі. Крім цього, ми мали піддашшя, яке зробили за протоігуменства о. Йосафата Романика. Властиво, я приїхав до Варшави уже на завершення ремонтних робіт. Піддашшя було вже щоправда закінчене, але я робив ремонт підвалу за проектами архітектора Богдана Боберського.
- Згодом монахині перенеслися на своє і Ви стали господарем цілого монастиря.
- Так, сестри купили собі власні доми і там перенеслися. І тоді ми почали чергові ремонти в приміщеннях, де раніше жили сестри.
Спочатку в нас справді не було де жити. Я займав одну кімнатку, без потрібного протоігуменського архіву, бюро. Аж коли Сестри Св. Єлизавети звільнили поверх, ми там перенесли цілий протоігуменат. Коли всі сестри від нас виїхали, тоді у Варшавському монастирі зробилося вже більше місця.
- Як Ви, Владико, використовували ці монастирські приміщення?
- Маючи великий монастир ми вирішили допомогти нашим василіанським провінціям, які після виходу з підпілля нічого не мали, тобто, Румунії, Словаччині та Україні. В першу чергу ми зорганізували новіціят для кандидатів до Чину з Румунії і Словаччини. Найцікавіше було з Румунами, бо ж вони взагалі не знали української мови і спершу їх треба було навчити мови. Ціле щастя, що один з них говорив трохи по італійськи. Я їх вчив української мови трохи допомагаючи собі італійською і завжди сміявся, хто скоріше вивчить: вони – українську, чи я – румунську. Дійсно, я тоді навчився від них деяких слів по румунськи. Вивчення української мови пішло досить скоро, так що через пів року вони вже нас розуміли. В нас вони закінчили новіціят, опісля пішли до варшавської Архієпархіальної Духовної Семінарії і навчилися ще й польської мови. Вони навіть по польськи говорили краще, як по українськи – особливо о. Мар’ян Цуцураш. Ми хотіли, щоб приїхали до нас ченці із Мадярщини, але це не вдалось. Натомість були також молоді василіяни зі Словаччини.
- Ви нав’язали також контакти із вже вільною Україною.
- Першим з відвідинами до нас приїхав покійний владика Софрон Дмитерко. Пізніше ми прийшли до згоди у тому, щоб прийняти у нас також і студентів-василіян з України. Я ходив до світлої пам’яті єпископа Броніслава Домбровського питати, як вони роблять, що стягають до Польщі римо-католицьких студентів з України – він мені все це пояснив. Ми тоді написали листа до Протоархимандрита і до Протоігумена з України, щоб студенти почали вчитись у Варшаві. Тоді в Україні о. Теодозій Янків організував новіціат у Крехові, але після підпілля вони ще не мали ніякої семінарії. І так 1991 року до Варшави приїхало перших четверо студентів - василіян, які закінчили новіціят у Крехові. Пізніше всіх нас у Варшаві було більше 30 осіб.
- У тих роках також багато змін відбулося у Польщі і в державній Майновій Комісії можна було старатись про повернення націоналізованого комуністами церковного майна.
- Ми розпочали заходи про повернення нашого монастиря і церкви в Перемишлі, і вкінці, після довгих змагань, 1 жовтня 1991 року нам вдалось відзискати цей монастир. При цій нагоді хочу поділитися особистою думкою. Коли я був малим хлопцем, мій покійний батько, показуючи мені василіанську церкву в Перемишлі, нагадував мені, що це була наша церква, і казав: «Маю надію, що я доживу до цього дня, коли вона знову буде наша». На жаль, батько упокоївся у 1995 році, але мені таки пощастило дожити до цієї хвилини, коли ми повністю перебрали монастир у 1996 році. До того у Перемиському монастирі знаходився Державний Архів і ми дали їм 5 років не те, щоб вони могли приготовити собі новий будинок і перенести свої фонди. Очевидно, потім там треба було провести серйозні ремонтні роботи, але це робив вже о. Тимотей Феш за протоігуменства владики Володимира Ющака. Пізніше я, вже як єпископ, відвідував Перемишль і оглядав ці роботи, як з церкви усували грубі бетонні склепіння – це справді була велика праця.
- Монастир у Перемишлі – це давня василіянська власність. Але Ви також заснували цілковито нові монастирі?
- Цілковито новий монастир ми заснували властиво тільки в Кентшині, а це сталось з душпастирських причин. Наші отці почали відправляти Богослуження у Кентшині, в церкві місцевої евангелицької спільноти і доїжджали туди з Венгожева. Взагалі Євангелики ставились до нас дуже приязно. Хочу нагадати, що, коли нам не вдалося знайти місця для відправ у римо-католицькій святині, то ми були змушені проситися у гості до євангельських святинь. Спочатку їхні громади боялися нашої присутності у їхніх храмах, мовляв, прийдуть католики та відберуть їхні святині. Та згодом, пізнавши краще наше положення, наші брати протестанти заявили на одному із своїх парафіяльних зборів (цитую): "Ми б не були справжніми християнами, коли б не дали змоги молитися іншим християнам, тим більше, що в нас є змога це зробити". Таким чином розпочалася наша братня співпраця у християнському дусі. У Венгожеві ми вже правили в їхній церкві, а згодом ми почали правити в них у Гіжицьку, а пізніше також в Кентшині. Коли розпочали правити в Кентшині, то люди гуртувались, спільнота скріплялась і треба було бути там на місці. Тоді й вирішили, що в Кентшині треба заснувати хоча маленький монастирець, де могло б перебувати бодай двох отців.
А у Венгожеві василіяни вже скоріше мали свої приміщення. Це пов’язано з тим, що в той час новіціят знаходився у Варшаві, де було вже багато студентів з України, а доїжджали ще нові і ми вирішили перенести новіціят до Венгожева. Тоді ми купили в Венгожеві новий будинок, давній спортивний готель, який пристосували до потреб монастиря. І так сталось, що там зробили великий ремонт, розбудову і перенесли новіціят, але це вже було за протоігуменства владики Володимира Ющака.
- Дозвольте, Владико, повернутись до обрядових питань. Після Вашого досвіду в Римі Ви повернулись до Варшави як протоігумен, і як настоятель мали нові можливості.
- Так. У Варшаві ми взялися за відновлення інтер’єру нашої церкви. Загальний ремонт храму був здійснений о. Йосафатом Романиком. Не було ще іконостасу, а лише був престіл з наставами і з трьома степенями, високі свічки, які завжди засвічував брат Ігнатій Олеськів. Перше, що ми зробили – то поставили лампади. Потім ми зліквідували бічні престоли. При головному престолі розбили ці сходи і залишився тільки один ступінь, але це тому, що він був так вицементований, що його не можна було розбити. Згодом ми замовили іконостас. Перший іконостас не був дуже вдалий. Дві намісні ікони, їх малював Бонавентура Домбровський, були з іконостасу ще царських часів, коли у монастирі діяла православна церква, а інших не було, бо цілий іконостас згорів під час Другої світової війни 1944 року. Залишилися з нього тільки дві намісні ікони та ікона Тайної Вечері. Ми домалювали ікони св. Йосафата і св. Василія, які пізніше замінили новими. Іконостас проектував Євген Хиляк, наш парафіянин з Варшави. Також поставили новий престол з іконою Тайної Вечері Бонавентури Домбровського. І так ми довели церкву до сьогоднішнього вигляду.
- Відбулося також відновлення літургійного життя?
- У Варшавському монастирі вже відправлялося частково Церковне Правило, яке ми доповнили відправами Утрені та Часів, а у Великому пості ми почали правити Літургію Ранішосвячених Дарів.
- А ваше зацікавлення іконою? Як воно проявлялось у вашому настоятельстві?
- Ми нав’язали контакт з художниками – панством Говік і спочатку вони намалювали ікони празників, бо коли ми почали правити різні богослужіння, то виявилось, що не маємо празничних ікон. Вони також малювали ікони до Бань Мазурських, Венгожева, до протоігуменату. Пізніше вони намалювали ще ікону Пратулинських Мучеників, яка знаходиться у святилищі у Варшаві, але тоді мене вже не було у Варшаві. Це були початки, а сьогодні маємо вже набагато більше іконописців.
Так помаленьку монастир почав виповнюватись іконами. Очевидно, раніше в нас вже були ікони Юрія Новосільського, якого особисто знав і дуже цінив о. Йосафат Романик. Потім знайшлись також добрі люди, які подарували нам різні ікони. І тоді ми нав’язали контакт з п. Казимиром Старбалло, консерватором архітектурних пам’яток, який допомагав нам реставрувати ікони. Реставраційними роботами займалася п. Ортвайнова. Маючи таких спеціалістів я постягав ікони з усіх стрихів і розпочав їхнє відновлення.
- Ви також працювали в Київській Нунціатурі.
Десь напочатку 1992 року я був у Римі. У розмові із покійним протоархимандритом о. Ісидором Патрило зайшла мова про те, що в Україні поставлено Апостольського Нунція, яким став Архієпископ Антоніо Франко, і він розшукує когось собі для допомоги. Особливо йшлося про знання української та італійської мов. Я тоді якось так висловився, що дуже радо йому допоможу, але ж маю свої протоігуменські обов’язки. Отець Ісидор подумав та відповів, що таки можна спробувати. Він зателефонував у Секретаріат Стану і ми домовилися про зустріч із Нунцієм. І таким чином я став секретарем Нунція, отримав Ватиканський паспорт і разом з двома сестрами Служебницями опинився у Києві. Тоді вперше я побачив Київ. Годі описувати усі події, пов’язані з відкриттям Нунціатури. Це ж не звичайне посольство. Зрештою, зараз не час і не місце на такі розповіді. Одне можу сказати, що не було легко – починаючи від побутових проблем, приміщення, на цілій організації дипломатичного життя завершуючи. Врешті вдалося якось це, хоч на тимчасових умовах, зорганізувати і так уперше в історії України, Апостольський Нунцій міг скласти на руки Президента України Леоніда Кравчука вірчі грамоти. Мені припала честь бути не лише свідком цієї історичної події, але також і брати в ній активну участь як секретар-перекладач Ап. Нунція. Тому я зв’язаний із першим Апостольським Нунцієм в Україні особистим спогадом та симпатією.
- Були також сумні події – як протоігумену Вами довелося хоронити співбратів по Чину?
- Так. Я похоронив бр. Венедикта Гассая, бр. Якинта Пилипа. Брат Яцуньо помер у нас у монастирі, я його знайшов рано вже померлого. Він 50 років працював у кухні, але при кінці свого життя вже не міг варити. А брат Венедикт не дожив ста років і помер у лікарні. Поховав також о. Бориса Балика, який помер у лікарні в Ряшеві. Тоді, я якраз повернувся з Америки і отець Теодозій виїхав по мене в аеропорт, кажучи: «Скоро, їдемо, бо отець Борис помер». Ми поїхали до Ряшева, щоб перевести тіло до нашої гробниці у Варшаві. Так помалу відходили ці найстарші монахи, а тепер, з довоєнних монахів залишився лише о. Мелетій Білинський.
[Дивись фотогалерею]
[Буде продовження]
{becssg}2009/271{/becssg}
- Перегляди: 5653