Інтерв’ю з Преосвященним Владикою Василієм Медвітом (ч. 4)
- Так, Ви закінчили одне чотироліття протоігуменського служіння і розпочали друге, але його вже не закінчили, бо стали єпископом.
- У травні 1994 року я, разом з Владикою Юліаном Гбуром, був проголошений єпископом помічником до Львова. Я ще мав час на потрібні приготування, бо треба було полагодити візу і багато іншого. Тоді послом України в Польщі був покійний уже п. Теодосій Старак, в якого я ще радився, як мені їхати в Україну. Пізніше по мене приїхав п. Любомир зі Львова. Ми запакували моє "майно" у дві валізки, і так я поїхав в Україну. 12 липня в соборі св. Юра у Львові відбулась моя хіротонія, а святили мене покійний Блаженніший Мирослав Іван Любачівський, владика Іван Мартиняк та покійний владика Мирон Дацюк із Канади. - Таким чином розпочалося ваше служіння в Україні, це не далеко від вашого Перемишля, але чи Ви думали колись, що будете душпастирювати у Львові?
- Коли роздумую про ці речі, то мені пригадуються народні приповідки. Мусульмани кажуть: «Коли людина починає планувати на три дні вперед, то ображає Господа Бога». А друга: «Як хочеш Господа Бога розвеселити, то скажи йому свої плани на майбутнє». Незбагненні Божі задуми! Ніколи в світі я не думав, що буду у Львові. Скоріше я був у Львові щось три рази. Перший раз, коли мені було сім років, бо мій дядько був там викладачем у Медінституті. Навіть пам’ятаю, де ми жили: вул. Марка Вовчка, 26. Другий раз я побував у Львові, коли мені було 14 років. Тоді на Зелені Свята ми пішли з батьком до церкви св. Юра, де ще правили православні. Там було багато народу і правилась архієрейська Літургія, якої я ще ніколи не бачив. Пам’ятаю, що мій батько мав фотоапарат і почав фотографувати. Люди не знали, що діється, хто ми, і розступилися, так що ми могли цілу церкву сфотографувати. І чи я, малий хлопець, чи міг собі подумати, що буду колись стояти в тому соборі, як архієрей, там, де тоді стояв цей православний єпископ? А я три роки там служив.
- Як виглядала Ваша праця у Львові?
- Це були звичайні єпископські обов’язки: візитації, відвідини громад, зустрічі, канцелярія. Крім цього я відповідав за душпастирство молоді та був координатором у справах монашества. Був також керівником архієпархіяльної адміністрації.
- Під час вашого служіння у Львові, в 1996 році відбулися у Римі святкування 400-ліття Берестейського з’єднання, в яких Ви також були задіяні.
- Тоді відбулася перша велика проща вільної України за кордон, бо римські святкування 1988 року відбувались тільки при участі діаспори. Україна була ще закрита, ніхто з України не їхав за кордон, тим більше до Риму. І цілий тягар підготовки святкувань в 1996 році впав на плечі України. Цю справу планували скоріше, коли я ще не був єпископом. Синод Єпископів вирішив, що відбудеться така проща і було проведено збірки грошей на цю ціль. А пізніше, в 1995 році на Синоді мене вибрали Генеральним Секретарем організаційного Комітету підготовки святкувань – перш за все в Римі та у Львові.
- Як виглядала організація такого виїзду, в перших роках вільної України?
- Тепер пройшло 13 років від цієї події і є вже набагато легше, є різні туристичні бюро, і туристика в Україні розвинулася. А коли згадаю, скільки ми мали тоді клопоту, то не знаю, чи сьогодні я б ще раз за це взявся. Найбільше проблем було з візами. Пізніше, треба було організувати цілу логістику, бо ми вислали з України 30 автобусів з людьми. Всього було 1200 паломників, з яких 200 нараховував зведений хор. Щоправда, Комітет був численний, але по суті тим займалося декілька осіб. Серед них був Володимир Луців з Лондону, оперний співак, дуже добрий організатор і музикознавець, який дуже добре ознайомлений з хорами в Україні. Він відповідав за музичну частину. Тут, в першу чергу, йдеться про Божественну Літургію, але також і про цілий ряд концертів, між іншим в Аулі Павла VI у Ватикані. Концерт у цій аулі – це дуже престижна подія і там був особисто присутній Папа Іван Павло ІІ. Крім цього були концерти в римських базиліках. І над художнім рівнем цих заходів чував п. Володимир Луців. Дальше, Ірина Федак, яка тоді була моєю секретаркою та відповідальним референтом.
І треба визнати, що ми б цього ніколи не зробили, коли б нам не допомогла Колегія св. Йосафата в Римі, тобто о. Генезій Віомар, ЧСВВ – ректор Колегії та о. Марко Скірка, ЧСВВ – віцеректор. Вони зайнялися цілим забезпеченням у Римі, бо там хтось мусів бути на місці. Треба було полагодити справи з Ватиканським Радіо і телебаченням, подбати про зали для концертів. Врешті-решт, необхідно було десь тих всіх людей примістити. Крім мирян там були всі наші єпископи, багато духовенства. Я сам багато разів їздив до Риму, але поміч Колегії св. Йосафата була величезна. Очевидно, все відбувалося за згодою та благословенням Конгрегації Східних Церков. Дякувати Богові, все це нам вдалося успішно здійснити. Хіба такою одинокою пригодою було те, що один автобус нам поламався, десь між Флоренцією та Римом. Ми мусили скоро полагодити якийсь автобус з Риму і цих людей забрати з автостради.
- А як виглядали святкування в Україні?
- Закінчення всіх святкувань, вже осінню, відбулося у Львові. Відправили торжественну Літургію перед оперним театром, де поставили сцену і престол. А на завершення був великий концерт в оперному театрі. На ці святкування з Риму приїхав Кардинал Сільвестріні, який тоді був префектом Конгрегації для Східних Церков. При чому ті львівські святкування було на багато легше приготувати. Раз, що це було на місці. Друга річ, що ми могли в усіх справах розраховувати на поміч міської влади, яка ставилася до нас доброзичливо. Це очевидно не означає, що в Римі нам не сприяли. Навпаки, Апостольська Столиця ставилася до нас дуже прихильно. Сам Папа Іван Павло ІІ, вже в часі святкувань, особисто дуже клопотався, щоб з нами зустрічатися і перебувати. Ватиканське Радіо і телебачення безкоштовно надали нам ціле своє обслуговування.
- Як єпископ помічник у Львові, Ви зустрілися з нашою Церквою у Казахстані. Як це сталось?
- Все почалось десь в роках 1996/97. У Караганді була одна наша громада, для якої Реновабіс подарував маленьку, дерев’яну церковцю. Я туди вибирався ще в 1995 році, але тоді це не вийшло. Пізніше Апостольський Нунцій у Казахстані, світлої пам'яті архієпископ Мар’ян Олесь нагадував, щоб ми розгорнули ширшу діяльність. Також місцевий римо-католицький єпископ Іван Павло Лєнге сприяв нам в тому, щоб в Казахстані розпочати наше душпастирство, бо там пів мільйона Українців. Я погодився туди поїхати і мене зробили Апостольським Візитатором Казахстану і Центральної Азії. Мені дали ватиканський паспорт і я поїхав. Зимою, на Різдвяні свята, ми поїхали в трійку: о. Василь Говера, який ще тоді був дияконом і зголосився, що хоче зі мною поїхати, моя секретарка п. Ірина Федак і я. Але як там доїхати? Ми полетіли до Києва, а звідтам казахськими авіалініями дальше, літаком ТУ-134. Сам переліт, то вже була пригода. Ми, очевидно, вилетіли з семигодинним спізненням. В літаку нас рахували, рахували і вийшло, що є на одного пасажира забагато. Тоді між сидіннями поклали якусь дошку і він на цій дошці сидів. Таким чином ми полетіли до тодішньої столиці Алмати, що означає по казахськи «Дідусеве яблуко». Це чудове місто з прекрасним мікрокліматом: довкруги гори зі снігом, а тут – гаряче, зелень, фонтани. Подумали, що там є Апостольська Нунціатура, римо-католики, мабуть хтось нас зустріне – і справді так було. Там я пішов до Нунціатури обговорити всі справи, а Нунцій зажартував: «Я просив священиків, а мені вислали єпископа». Разом із Апостольським Нунцієм ми відвідали Посольство України, де мали ділову зустріч із Послом, а також зустрілися з православним Архієпископом Алмати та його священиками. З Алмати ми поїхали до Караганди, де є наші люди. Це зовсім інше місто, типово шахтарське. В Караганді нас прийняли вже наші люди, але нам не було де жити. Нас прийняло двоє старших людей: він колишній вязень у Воркуті, а вона була заслана – у Казахстані. Потім їм не дали дозволу повернутися в Україну і вони тут залишилися. Вони мали свій дім, літню кухню і ми там проживали майже три тижні. Але наша церква була закрита, бо не було документів. Римо-католицький єпископ Іван Павло Лєнге мав юрисдикцію на цілий Казахстан. Це дуже добра людина, Українець з Хмельниччини. Він нас дуже сердечно прийняв і ми правили в його катедрі, там, де похований Владика Олександр Хіра. Владика Хіра з заслання повернувся на якийсь час на Закарпаття, але сказав: «Ні, я вертаю до своїх людей у Казахстан». І тут він помер. Там також на засланні помер наш Владика Никита Будка. І аж після Йордану ми повернулися до Львова.
- Це перша подорож, але пізніше Ви там поверталися частіше?
- Там треба було їздити мінімум три рази в рік і так я їздив протягом п’яти років: спочатку – зі Львова, а пізніше – з Києва. Згодом ми вже від наших дідусів перенеслися до своєї хати. З тих поїздок я маю дуже добрі спомини. Люди щирі, ділилися з нами чим могли. Понаносили нам помідорів у банках та інших харчів. Пізніше вже відкрили і посвятили цю церковцю, яку подарував Реновабіс. На посвяченні був Апостольський Нунцій, пізніше зробили урочистий обід. Це для громади були великі події. Ну, а зараз, отець Василій Говера, який там залишився до сьогоднішнього дня, поставив вже нову церкву. Пізніше відкрили громаду в Павлодарі, приїхали також Василіяни, сестри Служебниці.
- Звідки в Казахстані Українці? Чи всі вони це колишні люди, які були заслані?
- Більшість з них – це люди, які були сюди заслані, хоча якась частина виїхала добровільно, до праці. Деяких з Галичини вивозили прямо до Казахстану. Інші сиділи десь на Сибірі, а після звільнення їм не дозволяли повернутися у Галичину, тільки на спецпоселення у Казахстані. Ці люди залишилися і тепер там живе вже друге, третє покоління наших греко-католиків.
- Як би Ви характеризували людей, з якими там зустрічались? Вони ближчі до Галичини, чи може до Східної України?
- Це було таке продовження Східної України. Очевидно, в них сильний патріотичний дух і дещо інша оцінка історії. Найстарше покоління досвідчило дуже великих терпіть і несправедливості, про що вони давали і дають свідоцтво. Як казала наша бабуня, в якої ми мешкали, її арештували, як її було 16 років і вона цілу свою молодість пересиділа в криміналах. Таких людей було там багато, хоча сьогодні вже частина відійшла у вічність. Ці життєві трагедії залишили в людях свій слід.
- У наших громадах зберігається українська мова?
- Ми правили по українськи, але була проблема з молоддю. Молодь більше говорить по російськи. Був такий момент, що ми мусили, бодай Євангеліє, читати і проповідь говорити по російськи. Там приходили і російськомовні, заглядали: «Что такое у вас? Вы здесь поете: “Господи помилуй“. То ми будем к вам ходить». Ми їх питаємо, хто вони? Православні? Кажуть: «Ми верующие». Там така ментальність.
- Казахстан – це мусульманська країна. Не було якихось проблем на релігійному тлі?
- Так, але це така країна, де тобі не перешкоджають. Ти зареєстрований, чесно працюєш, все в рамках закону, то не має проблем. Зрештою столицю Казахстану Астану відвідав Папа Римський Іван Павло ІІ. Мені пощастило вітати Папу разом з іншими латинськими єпископами.
- Мали Ви якісь контакти з місцевим населенням, Казахами?
- Це були такі звичайні контакти, ми зустрічались, говорили. В них не було якогось упередження. У Караганді працював також о. Віталій Климчук з Бразилії, який допомагав о. Василеві Говері. Отець Віталій, який, на жаль, помер у Бразилії, допомагав всім потребуючим. Він збирав бідних дітей, давав їм їсти. Вони читати-писати не вміли – це страшна нужденність. Приходила одна ціла сім’я. Я питаю малого: «Читати вмієш?». «Да». «То давай» – я йому приставив заголовок в газеті. Та де, вміє! Питаю: «Чому до школи не ходиш?», а він: «Мама грошей не має на витрати». От так воно там виглядало.
- Однак, Ви зреклися своїх обов’язків в Казахстані.
- Я попросив Апостольський Престол звільнити мене з обов’язків Апостольського Візитатора. Тепер дуже шкодую про це рішення, але мусив, бо не давав ради з усіма покладеними на мене обов’язками. Я тоді був Секретарем Синоду нашої Церкви та Екзархом Києво-Вижгородським. Екзархат обіймав величезну територію цілої Східної України, треба було візитувати, їздити по Україні і ще в Казахстан. Крім цього, були справи пов’язані з будовою собору в Києві і я не давав ради всього цього провадити. І тоді на моє місце поставили о. Василя Говеру, якого я рекомендував, але його, на жаль, не зробили Апостольським Візитатором, а лише Делегатом Східної Конгрегації. Однак, якщо Господь дозволить і буде така нагода, я б охоче ще відвідав цих людей.
- А саме, в 1998 році Ви замешкали вже у Києві і, як Екзарх мали територію рідкісно велику. Подив бере, коли подумати, що Ви відвідували і керували настільки віддаленими громадами.
- Скоріше, бо осінню 1997 року на Синоді Єпископів мене іменували Екзархом Києво-Вижгородським і в 1998 році на Йордан я був вже в Києві, де залишився до 2005 року. Там я вже почав пізнавати Україну, бо Галичина – то не ціла Україна. Щоб пізнати Україну, треба з’їздити її цілу. І, саме як екзарх, я з’їздив цілу Україну, тобто, від Волині, Ковля, Володимира-Волинського по Луганськ, Сумську Область і Крим. Це великі простори: з Києва до Харкова біля 400 кілометрів, до Донецька біля 700, а Луганськ ще дальше. І це була моя територія до часу, коли в 2002 році поділили її на три екзархати. Я почав писати листи, зробив проекти, щоб це поділити, бо неможливо було провадити душпастирство на такій великій території.
- Ви організували нові громади, чи громади були вже якось зорганізовані?
- Громади існували вже раніше. Я не прийшов на пусте місце. Переді мною екзархами були о. Рафаїл Турконяк, потім наш Блаженніший Любомир Гузар, Владика Михаїл Колтун, а я – вже четвертий, при чому я був найдовше – вісім років. Громади найліпше були зорганізовані в Донеччині, де гарно працював і надалі продовжує свою працю о. Василь Пантелюк. Там люди були переселені з Галичини цілими селами, яким потім радянська влада не дозволила повернутись і вони так і залишилися там. У тих місцях душпастирство дуже легко організувалось – вистарчило дати священика і громада вже збиралась. У Києві ми мали чотири громади, в Одесі була громада, в Кам'янці Подільському. Так що я їхав до когось, там були люди, хоча очевидно, були місця, де ми починали все з нуля.
- Між вашою працею у Львові і Києві була різниця. Люди, серед яких Ви знайшлися, також мали інший менталітет?
- Так, це була зовсім інша праця, інша система. Люди на Сході мають іншу духовність, інший підхід до українського патріотизму. Хочу сказати, що я дуже полюбив Східну Україну. Люди тут дуже щирі, відкриті, як то кажуть, «ідуть по прямій дорозі», останню сорочку з себе знімуть і тобі дадуть. Це сердечний народ. Очевидно, це народ степовий і вони трошки роблять певні речі повільніше, як би хотілося. Але є дуже щирі, тішаться, коли до них приїжджаєш, вони дуже вдячні, як ти до них приїхав, цікавишся.
- Тут Ви знайшлися вже в православному середовищі. Як тоді виглядало ваше ставлення до обрядовості?
- Я вже у Львові багато зрозумів. Очевидно, не йдеться про це, що у Львові я бороду запустив. Це більше літургійна справа, бо як закладаєш клобук, то без бороди виглядаєш як матушка. Але найбільше я побачив Східну Церкву в Києві. І цього мені найбільш бракує – тих величавих відправ та цієї атмосфери. Я ходив до Києво-Печерської Лаври, хоча там православні. Хтось скаже, що як православні, то це недобре – це неправда. Інші кажуть, що там немає нічого, більше тільки театр – і це неправда. А чого мені бракує? Наприклад, суботній вечір, вікно відкрите і я чую перший великий дзвін почав співати: «Бам, бам...». Отже, п’ята година, – передзвін, починають грати інші, менші дзвони. Так відповідно-гармонійно дзвонити - це штука. За якийсь час, знов чути великий дзвін. Всеношна служба починається. І ми там дуже часто ходили. Потім вже мене знали і я був у дуже добрих відносинах з Блаженнішим Володимиром (Сободаном), який мені подарував панагію, також і з патріярхом Філаретом. Взагалі, я не мав ніяких проблем з боку православних.
Коли ми мали йти до Лаври, то завжди перед тим телефонували, хто служитиме? Якщо Блаженніший – то йдемо, а як ні – то не йдемо. Тому що, як служив Блаженніший, то вони величавіше правили. В них є своя Академія і чудовий хор, який прекрасно співає. Пам’ятаю, що як колись мене довше не було, то пізніше Блаженніший Володимир каже: «Де ж Ви Владика були? Ви якось так до нас не приходите». Бо вони завжди знали, що я прийшов і що я греко-католицький єпископ – а вже особливо годі було не побачити мого диякона, бо ж він дуже високий. І вони так до нас ставились: «Заходьте Владика, заходьте». Ми до них ходили також із Блаженнішим Любомиром на різні переговори. Очевидно, в них своя лінія, якої додержуються.
А Пасха. Де ж можна пережити таку Пасху, як у Києві та на Сході України? Народ іде в церкву на цілу ніч і рано, п’ята година, виходять. Постять цілий тиждень, а по богослужбах можна вже розслабитись і як тільки їм покропили харчі в пасхальних кошиках, вони зразу сідають десь на лавках, щоб попоїсти свяченого. Це ціла атмосфера. І в нас на Аскольдовій могилі також було чудесно. Товпи народу і всі співають: «Христос Воскрес!». І цього щирого переживання мені бракує, бо там ніхто не дивиться, чи в тебе широкі рукави, чи ні; чи в тебе борода, чи ні та чи поминаєш "православних" – це нікого не цікавить та не гіршить.
- Певний організаторський досвід Ви здобули у Львові, а в Києві Ви приймали Папу Івана Павла ІІ.
- Так, але організація побуту Папи в Києві у 2001 році виглядала вже інакше. Обов’язки були поділені, бо ми це організували разом з Римо-Католицькою Церквою. Крім цього, вже в рамках нашої Церкви, Папа був в Києві і Львові, так що Київ взяв на себе частину приготувань, а другу частину – Львів. Мені особисто було набагато легше, бо цілу логістичну частину взяв на себе о. Теодосій Янків і зробив це на високому рівні. Так що моя роль того разу була більше як координатора.
- Владико, Вам випала небуденна честь вітати Папу Римського в Києві від імені нашої Церкви. Як ви про це згадуєте?
- Тоді Блаженніший Любомир перебував ще у Львові і мені, як екзархові Києво-Вижгородському, випала честь вітати Папу в столиці України. Коли Папа прилетів на летовище, то мене там не було, бо мені казали залишитись на Аскольдовоій могилі. Це тому, що прямо з летовища Папа мав їхати на Аскольдову могилу, де я мав його привітати. А потім вже на площі Чайки, де ми були разом з римо-католиками, то там також я офіційно вітав Папу. Чи я, хлопець із Перемишля, міг собі взагалі уявляти, що буду вітати Папу Римського в Києві, столиці України! Це був дійсно особливий момент у моєму житті, який залишиться в пам’яті до кінця життя і заслуговує на написання окремих споминів.
- Ви мали також можливість особисто поговорити з Папою на тему нашої Церкви?
- Так, але тоді вже починалася хвороба Папи і він був дуже втомлений. Папа цікавився, розпитував, які маємо проблеми, як розвиваємося, які маємо відносини з братами православними. І мушу сказати, що він був добре поінформований і казав: «Tak, wiem – znam te sprawy».
- Це мусило бути також особливе пережиття для ваших вірних. Яка атмосфера була тоді в м. Київ?
- Наші вірні були захоплені. Очевидно, особливо це було відчутно у Львові, але і в Києві була чудова атмосфера. Навіть наші сусіди, які були православними, просили, чи не маємо якихось квитків, бо вони хотіли б піти подивитися. Відчувалось тільки якесь напруження зі сторони Служби Безпеки України, але досі не уявляю собі, з чого воно бралось. Може тому, що вперше Папа, католик, приїхав до Києва, в центр нашого Православ’я. Може боялися якихось протистоянь? Але, властиво, нічого такого не мало місця. Раніше, перед приїздом Папи, якісь найбільш радикальні Православні Братства ходили по Києву з хресним ходом і протестували проти його приїзду. Але я це сприймаю, як маргінальні інциденти, без більшого впливу на загальну атмосферу. З боку православних ієрархів не було якихось проблем, вони це прийняли як факт. Може з початку, так дивно для нас католиків, наголошували, що приїхав «Голова держави Ватикану», але, зрештою, Папа дійсно є головою держави. Сам Папа зустрічався з усіма: з президентом, Всеукраїнською Радою Церков і також з Православними.
- Однак, Ви, і в Києві не уникнули будівельних праць. Там почалась будова собору.
- Треба було будувати собор і почались контакти з Київською міською владою. Як я приїхав, то вже була визначена одна ділянка, але вона була дуже мала. Там можна було поставити сам собор, але, де решта? Ну, але добре. Проект розроблений, архітектор перший ескіз зробив. Але я побачив, що біля Дніпра були пусті поля, якісь ями, хащі. Я зацікавився, чиє це є. Виявилось, що це власність міста. Тоді ми вже почали рахувати, яка ділянка нам потрібна. Покійний Блаженніший Мирослав Іван Любачівський бажав, щоб був собор, а біля собору – резиденція, канцелярія. Порахували, що на це нам потрібно мінімум два гектари. Тоді ми запропонували місту, що віддамо їм нашу ділянку, а вони нехай дадуть нам цю над Дніпром. І вони погодилися, бо цього ніхто не хотів брати. Тепер вже ми б такої ділянки не дістали. Хочу при тому сказати, що я ніколи нікому ніякого хабара не давав і ніхто від мене його не жадав. Дехто дивувався: «Як Ви ті всі печатки збираєте?». Очевидно, це тривало довго, бо ми все робили згідно з законом. А треба признати, що та ціла бюрократія – то є трагедія. І те все тривало десь зо два роки, доки ми перейшли всю бюрократію. Зрештою, мені ще на початку сказали: «Владико, це триватиме три роки». Це важко собі уявити. Коли ми вже мали готові всі документи і нам бракувало вже тільки двох останніх печаток, в Україні прийшла зміна закону щодо будівельних ділянок. Все ще раз мусило розглядатися на засіданні міської ради. Ділянка була виділена і деякі наші «приятелі» побачили, яка вона велика і почали обурюватися, що це дістали греко-католики. Я дуже сильно пережив: чи вдруге переголосують, щоб це нам дати, чи ні? Дякувати Богові – переголосували. Дехто думав, що будувати в Києві так само просто, як в Галичині: хтось там без документації дав ділянку і вже церква будується. Але в Києві не так. У Києві нам сказали зразу: «Что вы греко-католики здесь глядите? Вы думаете, что здесь кто-нибудь вам помогать будет?». Я подумав і сказав: «Не допомагайте, тільки не перешкоджайте».
- Вкінці вдалось Вам цю ділянку придбати і вже почати будову.
- Ми після двох років здобули ділянку. Все огородили, поставили хрест, посвятили. Цей хрест за якийсь час нам зрубали вночі – ми поставили другий. Пізніше поставили ми також маленьку дерев’яну церковцю, щоб люди почали там молитись. Виготовили плани, цілу документацію, посвятили наріжний камінь і розпочали будову.
- Архітектура цього собору цікава, це поєднання традиції з сучасністю.
- Такий був задум. Я думаю, що взагалі на справу нашої церковної творчості потрібно дивитись ширше. Покійний Блаженніший Мирослав Іван сказав, що це має бути наше, але також один крок до переду. І ми вирішили, що в Києві, де вже скоріше була оригінальна церковна архітектура (особливо українське барокко), нам потрібно творити нову, оригінальну архітектуру, яка прославлятиме Господа Бога і нашу Церкву. Крім цього, там цілий квартал міста має модерний характер і треба було вписатись в цю архітектуру. Думаю, що цей задум нам вдався. Архітектор Левчук Микола Антонович, викладач Київської Політехніки, за цей проект на конкурсі сакрального будівництва в Москві навіть отримав першу премію. Очевидно, коли твориться щось нове, завжди будуть слова критики і таку позитивну критику я приймаю. А голоси були різні. Мені навіть закидали, що будую собор над Дніпром, на піску.
- Це дуже коштовна будівля. Як Вам вдавалось знайти кошти?
- Ми збирали гроші властиво по цілому світі. Найбільше нам допоміг Владика Василій Лостен, який на будову призначив біля двох мільйонів доларів. Допомагали також інші єпархії. Завдяки тим пожертвам ми вибудували нульовий поверх резиденції, бо не мали дозволу далі будувати. Але акцент ми поклали на будову собору, щоб народ бачив, що ми в першу чергу будуємо храм, щоб було де молитись. А як вже побудуємо собор, тоді будемо будувати резиденцію і цілу решту. Ми добудували собор до купола, який ми вже почали золотити і посвятили хрести.
- Під час Вашого служіння у Києві, там свій монастир поставили також Отці Василіяни. Як вони заїхали до Києва?
- Вже скоріше, коли ми ще не мали ділянки під будову собору, громада на Аскольдовій Могилі здобула ділянку і мала вже готову цілу архітектурно-будівельну документацію. Все було приготоване, тільки будувати. Проте громада не мала за що будувати і так воно стояло. Але закон є такий, що коли в призначеному часі не розпочнеш будову, то місто забере ділянку. Нам вже закінчувався призначений час і треба було вирішити: будуємо, або віддаємо ділянку. Віддати, про це не було й мови. Для нас на будову собору ділянка була замала і крім цього це був дуже складний терен до будови. Я звернувся до василіян. І це впало на добрий грунт, бо о. Теодозій Янків взявся за будову енергійно і дуже скоро поставив монастир. І це була перша наша церква, яка вже не була в адоптованих приміщеннях, але від початку будувалась як храм. До того часу ми правили на Аскольдовій Могилі та в дзвінниці св. Миколая Доброго на Подолі. Пізніше при василіанській церкві організувався добрий хор і я дуже любив там служити.
- Таким чином у Києві постала нова громада. Як василіяни вписались в душпастирство в м. Києві?
- Отці там добре працюють і створилася дуже цікава громада, бо ж кожна громада має свою специфіку. Василіяни згуртували багато київської молоді й інтелігенції. Це може тому, що до того монастиря прийшли до праці молоді, добре приготовані монахи. Від перших років до сьогодні парохом є о. Рафаїл Стефурак, який дуже дбає про інтер’єр церкви, спів і це йому добре виходить. А сам отець Теодозій пізніше став ігуменом цього монастиря. Поки що, доки ще не закінчено Патріаршого собору, всі величавіші торжества, трансльовані по телебаченні, також відбуваються у василіанській церкві.
- Крім василіян у Києві Вам допомагали також інші монаші Чини?
- Так, очевидно. Крім василіян є ще Сестри Василіянки і Служебниці, які займалися катехизацією. Сестри Василіянки приїхали з колишньої Югославії і займалися дітьми головно на Подолі, а на Аскольдовій Могилі і у Василіян працювали СС. Служебниці. А відколи почались роботи при соборі, в Києві є також Отці Студити. Вони працюють по лівому березі Дніпра, головно в каплиці при соборі.
[Дивись фотогалерею]
[Буде продовження]
- У травні 1994 року я, разом з Владикою Юліаном Гбуром, був проголошений єпископом помічником до Львова. Я ще мав час на потрібні приготування, бо треба було полагодити візу і багато іншого. Тоді послом України в Польщі був покійний уже п. Теодосій Старак, в якого я ще радився, як мені їхати в Україну. Пізніше по мене приїхав п. Любомир зі Львова. Ми запакували моє "майно" у дві валізки, і так я поїхав в Україну. 12 липня в соборі св. Юра у Львові відбулась моя хіротонія, а святили мене покійний Блаженніший Мирослав Іван Любачівський, владика Іван Мартиняк та покійний владика Мирон Дацюк із Канади. - Таким чином розпочалося ваше служіння в Україні, це не далеко від вашого Перемишля, але чи Ви думали колись, що будете душпастирювати у Львові?
- Коли роздумую про ці речі, то мені пригадуються народні приповідки. Мусульмани кажуть: «Коли людина починає планувати на три дні вперед, то ображає Господа Бога». А друга: «Як хочеш Господа Бога розвеселити, то скажи йому свої плани на майбутнє». Незбагненні Божі задуми! Ніколи в світі я не думав, що буду у Львові. Скоріше я був у Львові щось три рази. Перший раз, коли мені було сім років, бо мій дядько був там викладачем у Медінституті. Навіть пам’ятаю, де ми жили: вул. Марка Вовчка, 26. Другий раз я побував у Львові, коли мені було 14 років. Тоді на Зелені Свята ми пішли з батьком до церкви св. Юра, де ще правили православні. Там було багато народу і правилась архієрейська Літургія, якої я ще ніколи не бачив. Пам’ятаю, що мій батько мав фотоапарат і почав фотографувати. Люди не знали, що діється, хто ми, і розступилися, так що ми могли цілу церкву сфотографувати. І чи я, малий хлопець, чи міг собі подумати, що буду колись стояти в тому соборі, як архієрей, там, де тоді стояв цей православний єпископ? А я три роки там служив.
- Як виглядала Ваша праця у Львові?
- Це були звичайні єпископські обов’язки: візитації, відвідини громад, зустрічі, канцелярія. Крім цього я відповідав за душпастирство молоді та був координатором у справах монашества. Був також керівником архієпархіяльної адміністрації.
- Під час вашого служіння у Львові, в 1996 році відбулися у Римі святкування 400-ліття Берестейського з’єднання, в яких Ви також були задіяні.
- Тоді відбулася перша велика проща вільної України за кордон, бо римські святкування 1988 року відбувались тільки при участі діаспори. Україна була ще закрита, ніхто з України не їхав за кордон, тим більше до Риму. І цілий тягар підготовки святкувань в 1996 році впав на плечі України. Цю справу планували скоріше, коли я ще не був єпископом. Синод Єпископів вирішив, що відбудеться така проща і було проведено збірки грошей на цю ціль. А пізніше, в 1995 році на Синоді мене вибрали Генеральним Секретарем організаційного Комітету підготовки святкувань – перш за все в Римі та у Львові.
- Як виглядала організація такого виїзду, в перших роках вільної України?
- Тепер пройшло 13 років від цієї події і є вже набагато легше, є різні туристичні бюро, і туристика в Україні розвинулася. А коли згадаю, скільки ми мали тоді клопоту, то не знаю, чи сьогодні я б ще раз за це взявся. Найбільше проблем було з візами. Пізніше, треба було організувати цілу логістику, бо ми вислали з України 30 автобусів з людьми. Всього було 1200 паломників, з яких 200 нараховував зведений хор. Щоправда, Комітет був численний, але по суті тим займалося декілька осіб. Серед них був Володимир Луців з Лондону, оперний співак, дуже добрий організатор і музикознавець, який дуже добре ознайомлений з хорами в Україні. Він відповідав за музичну частину. Тут, в першу чергу, йдеться про Божественну Літургію, але також і про цілий ряд концертів, між іншим в Аулі Павла VI у Ватикані. Концерт у цій аулі – це дуже престижна подія і там був особисто присутній Папа Іван Павло ІІ. Крім цього були концерти в римських базиліках. І над художнім рівнем цих заходів чував п. Володимир Луців. Дальше, Ірина Федак, яка тоді була моєю секретаркою та відповідальним референтом.
І треба визнати, що ми б цього ніколи не зробили, коли б нам не допомогла Колегія св. Йосафата в Римі, тобто о. Генезій Віомар, ЧСВВ – ректор Колегії та о. Марко Скірка, ЧСВВ – віцеректор. Вони зайнялися цілим забезпеченням у Римі, бо там хтось мусів бути на місці. Треба було полагодити справи з Ватиканським Радіо і телебаченням, подбати про зали для концертів. Врешті-решт, необхідно було десь тих всіх людей примістити. Крім мирян там були всі наші єпископи, багато духовенства. Я сам багато разів їздив до Риму, але поміч Колегії св. Йосафата була величезна. Очевидно, все відбувалося за згодою та благословенням Конгрегації Східних Церков. Дякувати Богові, все це нам вдалося успішно здійснити. Хіба такою одинокою пригодою було те, що один автобус нам поламався, десь між Флоренцією та Римом. Ми мусили скоро полагодити якийсь автобус з Риму і цих людей забрати з автостради.
- А як виглядали святкування в Україні?
- Закінчення всіх святкувань, вже осінню, відбулося у Львові. Відправили торжественну Літургію перед оперним театром, де поставили сцену і престол. А на завершення був великий концерт в оперному театрі. На ці святкування з Риму приїхав Кардинал Сільвестріні, який тоді був префектом Конгрегації для Східних Церков. При чому ті львівські святкування було на багато легше приготувати. Раз, що це було на місці. Друга річ, що ми могли в усіх справах розраховувати на поміч міської влади, яка ставилася до нас доброзичливо. Це очевидно не означає, що в Римі нам не сприяли. Навпаки, Апостольська Столиця ставилася до нас дуже прихильно. Сам Папа Іван Павло ІІ, вже в часі святкувань, особисто дуже клопотався, щоб з нами зустрічатися і перебувати. Ватиканське Радіо і телебачення безкоштовно надали нам ціле своє обслуговування.
- Як єпископ помічник у Львові, Ви зустрілися з нашою Церквою у Казахстані. Як це сталось?
- Все почалось десь в роках 1996/97. У Караганді була одна наша громада, для якої Реновабіс подарував маленьку, дерев’яну церковцю. Я туди вибирався ще в 1995 році, але тоді це не вийшло. Пізніше Апостольський Нунцій у Казахстані, світлої пам'яті архієпископ Мар’ян Олесь нагадував, щоб ми розгорнули ширшу діяльність. Також місцевий римо-католицький єпископ Іван Павло Лєнге сприяв нам в тому, щоб в Казахстані розпочати наше душпастирство, бо там пів мільйона Українців. Я погодився туди поїхати і мене зробили Апостольським Візитатором Казахстану і Центральної Азії. Мені дали ватиканський паспорт і я поїхав. Зимою, на Різдвяні свята, ми поїхали в трійку: о. Василь Говера, який ще тоді був дияконом і зголосився, що хоче зі мною поїхати, моя секретарка п. Ірина Федак і я. Але як там доїхати? Ми полетіли до Києва, а звідтам казахськими авіалініями дальше, літаком ТУ-134. Сам переліт, то вже була пригода. Ми, очевидно, вилетіли з семигодинним спізненням. В літаку нас рахували, рахували і вийшло, що є на одного пасажира забагато. Тоді між сидіннями поклали якусь дошку і він на цій дошці сидів. Таким чином ми полетіли до тодішньої столиці Алмати, що означає по казахськи «Дідусеве яблуко». Це чудове місто з прекрасним мікрокліматом: довкруги гори зі снігом, а тут – гаряче, зелень, фонтани. Подумали, що там є Апостольська Нунціатура, римо-католики, мабуть хтось нас зустріне – і справді так було. Там я пішов до Нунціатури обговорити всі справи, а Нунцій зажартував: «Я просив священиків, а мені вислали єпископа». Разом із Апостольським Нунцієм ми відвідали Посольство України, де мали ділову зустріч із Послом, а також зустрілися з православним Архієпископом Алмати та його священиками. З Алмати ми поїхали до Караганди, де є наші люди. Це зовсім інше місто, типово шахтарське. В Караганді нас прийняли вже наші люди, але нам не було де жити. Нас прийняло двоє старших людей: він колишній вязень у Воркуті, а вона була заслана – у Казахстані. Потім їм не дали дозволу повернутися в Україну і вони тут залишилися. Вони мали свій дім, літню кухню і ми там проживали майже три тижні. Але наша церква була закрита, бо не було документів. Римо-католицький єпископ Іван Павло Лєнге мав юрисдикцію на цілий Казахстан. Це дуже добра людина, Українець з Хмельниччини. Він нас дуже сердечно прийняв і ми правили в його катедрі, там, де похований Владика Олександр Хіра. Владика Хіра з заслання повернувся на якийсь час на Закарпаття, але сказав: «Ні, я вертаю до своїх людей у Казахстан». І тут він помер. Там також на засланні помер наш Владика Никита Будка. І аж після Йордану ми повернулися до Львова.
- Це перша подорож, але пізніше Ви там поверталися частіше?
- Там треба було їздити мінімум три рази в рік і так я їздив протягом п’яти років: спочатку – зі Львова, а пізніше – з Києва. Згодом ми вже від наших дідусів перенеслися до своєї хати. З тих поїздок я маю дуже добрі спомини. Люди щирі, ділилися з нами чим могли. Понаносили нам помідорів у банках та інших харчів. Пізніше вже відкрили і посвятили цю церковцю, яку подарував Реновабіс. На посвяченні був Апостольський Нунцій, пізніше зробили урочистий обід. Це для громади були великі події. Ну, а зараз, отець Василій Говера, який там залишився до сьогоднішнього дня, поставив вже нову церкву. Пізніше відкрили громаду в Павлодарі, приїхали також Василіяни, сестри Служебниці.
- Звідки в Казахстані Українці? Чи всі вони це колишні люди, які були заслані?
- Більшість з них – це люди, які були сюди заслані, хоча якась частина виїхала добровільно, до праці. Деяких з Галичини вивозили прямо до Казахстану. Інші сиділи десь на Сибірі, а після звільнення їм не дозволяли повернутися у Галичину, тільки на спецпоселення у Казахстані. Ці люди залишилися і тепер там живе вже друге, третє покоління наших греко-католиків.
- Як би Ви характеризували людей, з якими там зустрічались? Вони ближчі до Галичини, чи може до Східної України?
- Це було таке продовження Східної України. Очевидно, в них сильний патріотичний дух і дещо інша оцінка історії. Найстарше покоління досвідчило дуже великих терпіть і несправедливості, про що вони давали і дають свідоцтво. Як казала наша бабуня, в якої ми мешкали, її арештували, як її було 16 років і вона цілу свою молодість пересиділа в криміналах. Таких людей було там багато, хоча сьогодні вже частина відійшла у вічність. Ці життєві трагедії залишили в людях свій слід.
- У наших громадах зберігається українська мова?
- Ми правили по українськи, але була проблема з молоддю. Молодь більше говорить по російськи. Був такий момент, що ми мусили, бодай Євангеліє, читати і проповідь говорити по російськи. Там приходили і російськомовні, заглядали: «Что такое у вас? Вы здесь поете: “Господи помилуй“. То ми будем к вам ходить». Ми їх питаємо, хто вони? Православні? Кажуть: «Ми верующие». Там така ментальність.
- Казахстан – це мусульманська країна. Не було якихось проблем на релігійному тлі?
- Так, але це така країна, де тобі не перешкоджають. Ти зареєстрований, чесно працюєш, все в рамках закону, то не має проблем. Зрештою столицю Казахстану Астану відвідав Папа Римський Іван Павло ІІ. Мені пощастило вітати Папу разом з іншими латинськими єпископами.
- Мали Ви якісь контакти з місцевим населенням, Казахами?
- Це були такі звичайні контакти, ми зустрічались, говорили. В них не було якогось упередження. У Караганді працював також о. Віталій Климчук з Бразилії, який допомагав о. Василеві Говері. Отець Віталій, який, на жаль, помер у Бразилії, допомагав всім потребуючим. Він збирав бідних дітей, давав їм їсти. Вони читати-писати не вміли – це страшна нужденність. Приходила одна ціла сім’я. Я питаю малого: «Читати вмієш?». «Да». «То давай» – я йому приставив заголовок в газеті. Та де, вміє! Питаю: «Чому до школи не ходиш?», а він: «Мама грошей не має на витрати». От так воно там виглядало.
- Однак, Ви зреклися своїх обов’язків в Казахстані.
- Я попросив Апостольський Престол звільнити мене з обов’язків Апостольського Візитатора. Тепер дуже шкодую про це рішення, але мусив, бо не давав ради з усіма покладеними на мене обов’язками. Я тоді був Секретарем Синоду нашої Церкви та Екзархом Києво-Вижгородським. Екзархат обіймав величезну територію цілої Східної України, треба було візитувати, їздити по Україні і ще в Казахстан. Крім цього, були справи пов’язані з будовою собору в Києві і я не давав ради всього цього провадити. І тоді на моє місце поставили о. Василя Говеру, якого я рекомендував, але його, на жаль, не зробили Апостольським Візитатором, а лише Делегатом Східної Конгрегації. Однак, якщо Господь дозволить і буде така нагода, я б охоче ще відвідав цих людей.
- А саме, в 1998 році Ви замешкали вже у Києві і, як Екзарх мали територію рідкісно велику. Подив бере, коли подумати, що Ви відвідували і керували настільки віддаленими громадами.
- Скоріше, бо осінню 1997 року на Синоді Єпископів мене іменували Екзархом Києво-Вижгородським і в 1998 році на Йордан я був вже в Києві, де залишився до 2005 року. Там я вже почав пізнавати Україну, бо Галичина – то не ціла Україна. Щоб пізнати Україну, треба з’їздити її цілу. І, саме як екзарх, я з’їздив цілу Україну, тобто, від Волині, Ковля, Володимира-Волинського по Луганськ, Сумську Область і Крим. Це великі простори: з Києва до Харкова біля 400 кілометрів, до Донецька біля 700, а Луганськ ще дальше. І це була моя територія до часу, коли в 2002 році поділили її на три екзархати. Я почав писати листи, зробив проекти, щоб це поділити, бо неможливо було провадити душпастирство на такій великій території.
- Ви організували нові громади, чи громади були вже якось зорганізовані?
- Громади існували вже раніше. Я не прийшов на пусте місце. Переді мною екзархами були о. Рафаїл Турконяк, потім наш Блаженніший Любомир Гузар, Владика Михаїл Колтун, а я – вже четвертий, при чому я був найдовше – вісім років. Громади найліпше були зорганізовані в Донеччині, де гарно працював і надалі продовжує свою працю о. Василь Пантелюк. Там люди були переселені з Галичини цілими селами, яким потім радянська влада не дозволила повернутись і вони так і залишилися там. У тих місцях душпастирство дуже легко організувалось – вистарчило дати священика і громада вже збиралась. У Києві ми мали чотири громади, в Одесі була громада, в Кам'янці Подільському. Так що я їхав до когось, там були люди, хоча очевидно, були місця, де ми починали все з нуля.
- Між вашою працею у Львові і Києві була різниця. Люди, серед яких Ви знайшлися, також мали інший менталітет?
- Так, це була зовсім інша праця, інша система. Люди на Сході мають іншу духовність, інший підхід до українського патріотизму. Хочу сказати, що я дуже полюбив Східну Україну. Люди тут дуже щирі, відкриті, як то кажуть, «ідуть по прямій дорозі», останню сорочку з себе знімуть і тобі дадуть. Це сердечний народ. Очевидно, це народ степовий і вони трошки роблять певні речі повільніше, як би хотілося. Але є дуже щирі, тішаться, коли до них приїжджаєш, вони дуже вдячні, як ти до них приїхав, цікавишся.
- Тут Ви знайшлися вже в православному середовищі. Як тоді виглядало ваше ставлення до обрядовості?
- Я вже у Львові багато зрозумів. Очевидно, не йдеться про це, що у Львові я бороду запустив. Це більше літургійна справа, бо як закладаєш клобук, то без бороди виглядаєш як матушка. Але найбільше я побачив Східну Церкву в Києві. І цього мені найбільш бракує – тих величавих відправ та цієї атмосфери. Я ходив до Києво-Печерської Лаври, хоча там православні. Хтось скаже, що як православні, то це недобре – це неправда. Інші кажуть, що там немає нічого, більше тільки театр – і це неправда. А чого мені бракує? Наприклад, суботній вечір, вікно відкрите і я чую перший великий дзвін почав співати: «Бам, бам...». Отже, п’ята година, – передзвін, починають грати інші, менші дзвони. Так відповідно-гармонійно дзвонити - це штука. За якийсь час, знов чути великий дзвін. Всеношна служба починається. І ми там дуже часто ходили. Потім вже мене знали і я був у дуже добрих відносинах з Блаженнішим Володимиром (Сободаном), який мені подарував панагію, також і з патріярхом Філаретом. Взагалі, я не мав ніяких проблем з боку православних.
Коли ми мали йти до Лаври, то завжди перед тим телефонували, хто служитиме? Якщо Блаженніший – то йдемо, а як ні – то не йдемо. Тому що, як служив Блаженніший, то вони величавіше правили. В них є своя Академія і чудовий хор, який прекрасно співає. Пам’ятаю, що як колись мене довше не було, то пізніше Блаженніший Володимир каже: «Де ж Ви Владика були? Ви якось так до нас не приходите». Бо вони завжди знали, що я прийшов і що я греко-католицький єпископ – а вже особливо годі було не побачити мого диякона, бо ж він дуже високий. І вони так до нас ставились: «Заходьте Владика, заходьте». Ми до них ходили також із Блаженнішим Любомиром на різні переговори. Очевидно, в них своя лінія, якої додержуються.
А Пасха. Де ж можна пережити таку Пасху, як у Києві та на Сході України? Народ іде в церкву на цілу ніч і рано, п’ята година, виходять. Постять цілий тиждень, а по богослужбах можна вже розслабитись і як тільки їм покропили харчі в пасхальних кошиках, вони зразу сідають десь на лавках, щоб попоїсти свяченого. Це ціла атмосфера. І в нас на Аскольдовій могилі також було чудесно. Товпи народу і всі співають: «Христос Воскрес!». І цього щирого переживання мені бракує, бо там ніхто не дивиться, чи в тебе широкі рукави, чи ні; чи в тебе борода, чи ні та чи поминаєш "православних" – це нікого не цікавить та не гіршить.
- Певний організаторський досвід Ви здобули у Львові, а в Києві Ви приймали Папу Івана Павла ІІ.
- Так, але організація побуту Папи в Києві у 2001 році виглядала вже інакше. Обов’язки були поділені, бо ми це організували разом з Римо-Католицькою Церквою. Крім цього, вже в рамках нашої Церкви, Папа був в Києві і Львові, так що Київ взяв на себе частину приготувань, а другу частину – Львів. Мені особисто було набагато легше, бо цілу логістичну частину взяв на себе о. Теодосій Янків і зробив це на високому рівні. Так що моя роль того разу була більше як координатора.
- Владико, Вам випала небуденна честь вітати Папу Римського в Києві від імені нашої Церкви. Як ви про це згадуєте?
- Тоді Блаженніший Любомир перебував ще у Львові і мені, як екзархові Києво-Вижгородському, випала честь вітати Папу в столиці України. Коли Папа прилетів на летовище, то мене там не було, бо мені казали залишитись на Аскольдовоій могилі. Це тому, що прямо з летовища Папа мав їхати на Аскольдову могилу, де я мав його привітати. А потім вже на площі Чайки, де ми були разом з римо-католиками, то там також я офіційно вітав Папу. Чи я, хлопець із Перемишля, міг собі взагалі уявляти, що буду вітати Папу Римського в Києві, столиці України! Це був дійсно особливий момент у моєму житті, який залишиться в пам’яті до кінця життя і заслуговує на написання окремих споминів.
- Ви мали також можливість особисто поговорити з Папою на тему нашої Церкви?
- Так, але тоді вже починалася хвороба Папи і він був дуже втомлений. Папа цікавився, розпитував, які маємо проблеми, як розвиваємося, які маємо відносини з братами православними. І мушу сказати, що він був добре поінформований і казав: «Tak, wiem – znam te sprawy».
- Це мусило бути також особливе пережиття для ваших вірних. Яка атмосфера була тоді в м. Київ?
- Наші вірні були захоплені. Очевидно, особливо це було відчутно у Львові, але і в Києві була чудова атмосфера. Навіть наші сусіди, які були православними, просили, чи не маємо якихось квитків, бо вони хотіли б піти подивитися. Відчувалось тільки якесь напруження зі сторони Служби Безпеки України, але досі не уявляю собі, з чого воно бралось. Може тому, що вперше Папа, католик, приїхав до Києва, в центр нашого Православ’я. Може боялися якихось протистоянь? Але, властиво, нічого такого не мало місця. Раніше, перед приїздом Папи, якісь найбільш радикальні Православні Братства ходили по Києву з хресним ходом і протестували проти його приїзду. Але я це сприймаю, як маргінальні інциденти, без більшого впливу на загальну атмосферу. З боку православних ієрархів не було якихось проблем, вони це прийняли як факт. Може з початку, так дивно для нас католиків, наголошували, що приїхав «Голова держави Ватикану», але, зрештою, Папа дійсно є головою держави. Сам Папа зустрічався з усіма: з президентом, Всеукраїнською Радою Церков і також з Православними.
- Однак, Ви, і в Києві не уникнули будівельних праць. Там почалась будова собору.
- Треба було будувати собор і почались контакти з Київською міською владою. Як я приїхав, то вже була визначена одна ділянка, але вона була дуже мала. Там можна було поставити сам собор, але, де решта? Ну, але добре. Проект розроблений, архітектор перший ескіз зробив. Але я побачив, що біля Дніпра були пусті поля, якісь ями, хащі. Я зацікавився, чиє це є. Виявилось, що це власність міста. Тоді ми вже почали рахувати, яка ділянка нам потрібна. Покійний Блаженніший Мирослав Іван Любачівський бажав, щоб був собор, а біля собору – резиденція, канцелярія. Порахували, що на це нам потрібно мінімум два гектари. Тоді ми запропонували місту, що віддамо їм нашу ділянку, а вони нехай дадуть нам цю над Дніпром. І вони погодилися, бо цього ніхто не хотів брати. Тепер вже ми б такої ділянки не дістали. Хочу при тому сказати, що я ніколи нікому ніякого хабара не давав і ніхто від мене його не жадав. Дехто дивувався: «Як Ви ті всі печатки збираєте?». Очевидно, це тривало довго, бо ми все робили згідно з законом. А треба признати, що та ціла бюрократія – то є трагедія. І те все тривало десь зо два роки, доки ми перейшли всю бюрократію. Зрештою, мені ще на початку сказали: «Владико, це триватиме три роки». Це важко собі уявити. Коли ми вже мали готові всі документи і нам бракувало вже тільки двох останніх печаток, в Україні прийшла зміна закону щодо будівельних ділянок. Все ще раз мусило розглядатися на засіданні міської ради. Ділянка була виділена і деякі наші «приятелі» побачили, яка вона велика і почали обурюватися, що це дістали греко-католики. Я дуже сильно пережив: чи вдруге переголосують, щоб це нам дати, чи ні? Дякувати Богові – переголосували. Дехто думав, що будувати в Києві так само просто, як в Галичині: хтось там без документації дав ділянку і вже церква будується. Але в Києві не так. У Києві нам сказали зразу: «Что вы греко-католики здесь глядите? Вы думаете, что здесь кто-нибудь вам помогать будет?». Я подумав і сказав: «Не допомагайте, тільки не перешкоджайте».
- Вкінці вдалось Вам цю ділянку придбати і вже почати будову.
- Ми після двох років здобули ділянку. Все огородили, поставили хрест, посвятили. Цей хрест за якийсь час нам зрубали вночі – ми поставили другий. Пізніше поставили ми також маленьку дерев’яну церковцю, щоб люди почали там молитись. Виготовили плани, цілу документацію, посвятили наріжний камінь і розпочали будову.
- Архітектура цього собору цікава, це поєднання традиції з сучасністю.
- Такий був задум. Я думаю, що взагалі на справу нашої церковної творчості потрібно дивитись ширше. Покійний Блаженніший Мирослав Іван сказав, що це має бути наше, але також один крок до переду. І ми вирішили, що в Києві, де вже скоріше була оригінальна церковна архітектура (особливо українське барокко), нам потрібно творити нову, оригінальну архітектуру, яка прославлятиме Господа Бога і нашу Церкву. Крім цього, там цілий квартал міста має модерний характер і треба було вписатись в цю архітектуру. Думаю, що цей задум нам вдався. Архітектор Левчук Микола Антонович, викладач Київської Політехніки, за цей проект на конкурсі сакрального будівництва в Москві навіть отримав першу премію. Очевидно, коли твориться щось нове, завжди будуть слова критики і таку позитивну критику я приймаю. А голоси були різні. Мені навіть закидали, що будую собор над Дніпром, на піску.
- Це дуже коштовна будівля. Як Вам вдавалось знайти кошти?
- Ми збирали гроші властиво по цілому світі. Найбільше нам допоміг Владика Василій Лостен, який на будову призначив біля двох мільйонів доларів. Допомагали також інші єпархії. Завдяки тим пожертвам ми вибудували нульовий поверх резиденції, бо не мали дозволу далі будувати. Але акцент ми поклали на будову собору, щоб народ бачив, що ми в першу чергу будуємо храм, щоб було де молитись. А як вже побудуємо собор, тоді будемо будувати резиденцію і цілу решту. Ми добудували собор до купола, який ми вже почали золотити і посвятили хрести.
- Під час Вашого служіння у Києві, там свій монастир поставили також Отці Василіяни. Як вони заїхали до Києва?
- Вже скоріше, коли ми ще не мали ділянки під будову собору, громада на Аскольдовій Могилі здобула ділянку і мала вже готову цілу архітектурно-будівельну документацію. Все було приготоване, тільки будувати. Проте громада не мала за що будувати і так воно стояло. Але закон є такий, що коли в призначеному часі не розпочнеш будову, то місто забере ділянку. Нам вже закінчувався призначений час і треба було вирішити: будуємо, або віддаємо ділянку. Віддати, про це не було й мови. Для нас на будову собору ділянка була замала і крім цього це був дуже складний терен до будови. Я звернувся до василіян. І це впало на добрий грунт, бо о. Теодозій Янків взявся за будову енергійно і дуже скоро поставив монастир. І це була перша наша церква, яка вже не була в адоптованих приміщеннях, але від початку будувалась як храм. До того часу ми правили на Аскольдовій Могилі та в дзвінниці св. Миколая Доброго на Подолі. Пізніше при василіанській церкві організувався добрий хор і я дуже любив там служити.
- Таким чином у Києві постала нова громада. Як василіяни вписались в душпастирство в м. Києві?
- Отці там добре працюють і створилася дуже цікава громада, бо ж кожна громада має свою специфіку. Василіяни згуртували багато київської молоді й інтелігенції. Це може тому, що до того монастиря прийшли до праці молоді, добре приготовані монахи. Від перших років до сьогодні парохом є о. Рафаїл Стефурак, який дуже дбає про інтер’єр церкви, спів і це йому добре виходить. А сам отець Теодозій пізніше став ігуменом цього монастиря. Поки що, доки ще не закінчено Патріаршого собору, всі величавіші торжества, трансльовані по телебаченні, також відбуваються у василіанській церкві.
- Крім василіян у Києві Вам допомагали також інші монаші Чини?
- Так, очевидно. Крім василіян є ще Сестри Василіянки і Служебниці, які займалися катехизацією. Сестри Василіянки приїхали з колишньої Югославії і займалися дітьми головно на Подолі, а на Аскольдовій Могилі і у Василіян працювали СС. Служебниці. А відколи почались роботи при соборі, в Києві є також Отці Студити. Вони працюють по лівому березі Дніпра, головно в каплиці при соборі.
[Дивись фотогалерею]
[Буде продовження]
{becssg}2009/279{/becssg}
- Перегляди: 6462