Інтерв’ю з Преосвященним Владикою Василієм Медвітом (ч. 5 )
- Однак у 2005 році Ви залишили Київ і виїхали до свого монастиря у Варшаві.
- На жаль, ті всі праці мені коштували дуже багато здоров’я. Це було багато заходів і переживання, так що приходили хвилини, коли я вже думав, що дістану інфаркт. І саме з огляду на моє здоров’я я поїхав на довшу відпустку до Варшави, де розпочав лікування, перебував у санаторії, відбув довгу реконвалесценцію. Все це тривало три роки.
- Дякувати Богові, лікування пройшло успішно. В міжчасі в структурах нашої Церкви багато змінилося. У Києві замешкав Блаженніший Любомир з цілою Консисторією, а Ви в 2009 році отримали нове призначення.
- Я став єпископом помічником Владики Стефана Менька, Екзарха Донецько-Харківського і житиму у Харкові.
- Харків це місто далеко на сході, не всі мали змогу його відвідати. Скажіть, будь ласка, кілька слів про саме місто.
Сама Харківщина, це край зелені, де багато лісів та води. Там вже степовий клімат і насправді можна відчути, що це вже є схід.
- І в так віддаленому місті знаходиться греко-католицька громада?
- Це є громада, кістяк якої становлять наші люди з Галичини, а тепер вже помаленьку доходить трошки і місцевих. Це вже не є засланці, але люди, які виїхали з Галичини заради праці, бо там були досить добрі умови, швидко можна було дістати квартиру. У харківській громаді є група молоді, бо це велике університетське місто, де навчається також молодь з Галичини, місцеві. Ця громада нараховує до 100 осіб і хочу сказати, що як на Східну Україну це є дуже багато. В інших громадах приходить 15-30 осіб. Ми маємо так мало вірних, бо базуємося на наших греко-католиках, а не на чужих вірних. Треба пам’ятати, що на сході України ми йдемо до своїх вірних. Те, що нам закидає Православна Церква, що ми займаємося прозелітизмом – це неправда. Ми жодним прозелітизмом не займаємося, бо не ходимо по вулицях, або від квартири до квартири, не роздаємо летючок і не тягнемо людей, кажучи: «Ходіть до нас, бо наша Церква ліпша». Абсолютно того не має. Ми йдемо там, де є наші вірні, де нас просять і там, де це є потрібно, бо люди хочуть мати своїх священиків і свою Церкву. А якщо хтось приходить до нашої церкви і молиться, то ж ми не перевіряємо, якого він віросповідання, і ми не будемо виганяти людей.
- Наша Церква завітала до Харкова вже декілька років тому. Це хіба одна із старших громад на сході.
- Наше душпастирство в Харкові почалось вже десь 15 років тому, ще в часах, коли Екзархом був теперішній наш Блаженніший Любомир. Тоді туди поїхав один священик, о. Митрат Микола Семенович, який залишився там по сьогоднішній день.
- Маєте у Харкові свій храм?
- На самих початках ми правили в римо-католицькому костелі. У Харкові нашій громаді також дуже тяжко було здобути ділянку, але тепер вже є і то досить велика. На цій ділянці поставили маленьку капличку. Вона бідненька, але добре, що є, бо спочатку молилися взагалі у вагончику. Там також почали вже будувати церкву, яку дотягнули до цокольного рівня і так затрималось вже на пару років. Це поки що так і стоїть ненакрите, і треба буде думати, звідки взяти кошти на дальшу роботу, бо такі недобудовані мури нищіють. Від вигляду цих мурів мене справді виповнює глибоким болем і це одне з перших завдань, яке вимагатиме розв’язки.
- Ми в Польщі дуже добре пам’ятаємо, як важко організувати парафію без власного храму. Власна церква завжди гуртує людей.
- Так. Люди не хочуть молитись по квартирах, як це було за часів підпілля. З початку ми збирались саме по квартирах. Часом збирались в якихось пустих приміщеннях, наприклад, у дитячому садку, який пристосовували до церковних потреб. Коли це достатньо велике приміщення, то ще пів біди, бо можна його якось пристосувати, зробити бодай подібним до храму. Тепер вірні не хочуть збиратись по квартирах, бо це виглядає, наче б ми були якісь сектанти, які ховаються по домах. Навіть мала каплиця, то вже інакше виглядає, але для того треба мати виділену і затверджену міською владою ділянку. Те саме було, коли в Харкові правилось у вагончику. Люди вже були цим втомлені, не хотіли там збиратись і ми поставили капличку.
- Ви згадали, що були проблеми із здобуттям ділянки. Місцева влада не дуже прихильна греко-католикам?
- На жаль, міська рада цілковито нам неприхильна. Вони не дуже нам допомагали, а навпаки – шкодили, як могли. Може воно береться з якогось упередження до нас, греко-католиків, може з незнання нашої Церкви? До того, мабуть, додається упередження до нас, як людей із Західної України, що береться з іншої оцінки історії України, особливо повоєнної боротьби УПА. Східняки не дуже добре розуміють галичан, а галичани – східняків. І це не повинно дивувати. Воно вимагає часу, а нам треба там бути, засвідчувати нашу християнську і національну єдність. Так що, я б сказав, що в тому плані, наша Церква включається в загальноукраїнський процес інтеграції українського народу в християнському дусі.
У багатьох місцях ми маємо подібні проблеми з ділянками: в Сумській області, у самій Полтаві. Вони так: раз дають, потім забирають. Це дуже сумні справи. Пріоритетною в Україні є Православна Церква Московського Патріархату, а ми є, як чужинці, хоча ми такі самі громадяни України. А приємним винятком є Донецьк, де створилися цілком інші умови, влада є відкрита до всіх і не робить різниці між людьми. У Донецьку ми зустрічаємося з мером, губернатором та іншими особами.
- Крім нашої громади, в Харкові діють і інші Церкви.
- Так. У Харкові є осередок римо-католицької церкви і вони дуже добре розвиваються. Крім цього, очевидно, діють Православні Церкви: Київського Патріархату, Автокефальна Православна Церква і Церква Московського Патріархату. З тих трьох найсильнішою є Церква Московського Патріархату. Поки що я ще не мав нагоди зустрічатись з представниками Православних Церков у Харкові, бо тільки починаю організувати своє житло. Але я вже скоріше мав змогу пізнати Владику Іларіона, Донецького ієрарха з Московського Патріархату. Ми з ним зустрілись в Барі під час екуменічних переговорів. Зрештою, тоді в Барі я пізнав також теперішнього Патріарха Кирила, якого згадую, як дуже інтелігентну й освічену людину. Крім цього, Владика професор Ігор Ісіченко є мені знаний, як людина великої освіти, культури і відкритості – так що, я сподіваюся на добрі відносини.
- А в релігійному вимірі, що, на Вашу думку, характеризує людей зі Сходу?
- Коли б я мав вказати на одну, загальну прикмету, то сказав би, що в тих людей є дуже широке поняття Бога. В тих людях є дуже широка і глибока духовність, навіть в тих, які є далеко від Церкви. Багато є таких, які віддалені від Церкви, але в них є зерно віри. Це відчувається, коли говорити з простими людьми. Вони кажуть: «Як же ми невіруючі? Таж ми – віруючі! Є один Бог» – і це з великими емоціями, зараз хрестяться. І коли тільки є в них церква, то вони ходять до храму, хоча не дуже то часто. Але є і такі, які взагалі не ходять. Тому я б сказав, що в тих людях є віра, але занедбане релігійне життя.
Люди спраглі релігії і, коли до них піти, то вони очі відкривають. Треба пам’ятати, що в народі проведено страшну атеїстичну індоктринацію: людей вчили, що католик – це щось погане, назва походить від «ката». Але коли з людьми поговорити, пояснити, то вони вміють оцінювати без упереджень і кажуть: «Таж тут не має жодної різниці. Ви так само вірите, як і ми». І тут, саме, видно цю притаманну їм прикмету, якою є відкритість на Слово Боже. Вони слухають і не спекулюють, не міркують: чому так сказав, а що мав на думці? Хочуть довідатись і питають, дуже щиро і відкрито. Коли їм сказати Слово Боже, то воно падає в їхні серця, як зерно в добру землю. Не раз проповідник чує слова: «Говоріть нам ще, говоріть нам ще!».
- Ця щирість – це дуже шляхетна прикмета, але хіба також творить небезпеку поширення сект?
- О, так, і це є велика проблема. Завжди, коли я зустрічався з православними єпископами і вони говорили мені про прозелітизм і тому подібне, я відповідав: «Слухайте, Владики, таж наша молодь пропадає!». Ми сваримося про якісь канонічні території, а тут всілякого роду сектанти закидають літературою, летючками всі Вузи. Всі університети заповнені різним сміттям і студенти все те читають, а там є подані адреси, інтернетні зв’язки. Нас, представників традиційних християнських конфесій, не хочуть впустити до навчальних закладів, бо є закон, що в Україні Церква відокремлена від держави. Тим часом сектанти нічим не журяться, входять і закидають молодь своєю літературою. Як є якийсь мудріший ректор, то їх не пускає, а як йому байдуже, то навіть не дивиться в цей бік. Цей закон про розділення держави і Церкви нам, християнам, не дуже служить, а його реалізація часом дивує. У нас в Харкові одна монахиня має медичну освіту і хотіла влаштуватися на роботу по своїй професії, але як монахиня. Їй відповіли, що відразу ж її приймають, але за однією умовою: що вона скине з себе монаший габіт. Я вже навіть не згадую, що нам не можна вести навчання християнської релігії у школах та вищих навчальних закладах. Ми намагаємося збирати молодь в інших приміщеннях, але як це робити, коли не має церков? Коли будуємо церкву, то завжди думається, щоб поставити також якісь кімнатки для навчання, різних зібрань, але збудувати церкву не легко. Добре, коли священик на місці, але самі священики часом не мають де жити, або живуть в тісноті і де ж молодь збирати? Тому я про це казав представникам православних церков. Та ж правди віри у нас і в православних такі самі. Є лише деякі догми, в яких ми відрізняємося, але несімо молоді Слово Боже, мораль, Божі заповіді – те все в нас таке саме, однакове. Тим часом секти на Сході розвиваються, будують доми, дістають дозволи, а нам – не дають.
- Часом говориться, що Східна Україна – це місійна територія. Чи ваш досвід це підтверджує?
- Я ніколи не кажу про місію на сході України – мені це слово дуже не подобається. Місії є там, де люди взагалі Бога не знають, а в нас є християнська держава. Інша справа, чи люди ходять до церкви? Чи знають правди віри? Але держава є християнська і людям не треба від початку говорити про Бога, що Він є. Знання про Бога в них вже є, тільки їм треба пояснити, відкрити очі. Тому я кажу, що це євангелізаційна, а не суто місійна праця.
- Але там є також нехрещені люди.
- Так, це правда. Навіть у самому Харкові, в нашій церкві, ми мали такий випадок, що охрестилась ціла родина: батько, мати і двоє синів вже в дорослому віці. Потім батьки очевидно повінчалися у церкві.
- Як виглядає справа духовенства? Чи маєте достатнє число священиків?
- У цілому Донецько-Харківському Екзархаті є 43 священики і 2 диякони, але вони розміщені в багатьох областях: Луганська, Донецька, Запорізька, Полтавська, Сумська, Харківська, Дніпропетровська – це великі простори. Але більшість зосереджується у Донеччині. У Харківській, Сумській і Полтавській областях ми маємо 10 громад і 10 священиків. Так що, на мою думку, священиків ще придалося б, тим більше, що ми б хотіли розпочати працю в районних містах.
Необхідно, щоб священики, монахи, монахині були з людьми на місці, на щодень. Богу дякувати, в Харкові є Сестри св. Йосифа, які ведуть хор, кетехизують. І я бачу, яке велике значення має така праця, бо люди знають сестер, приходять до них, питають – це дуже важливо. У першу чергу потрібно священиків і монахів, які вміли б говорити з молоддю, бо молоді люди самі питають, чому ніхто до них не приходить. Але тут є фінансові проблеми, бо священикові треба дати якесь житло. В нас майже всі священики одружені. Коли новий священик приходить, то він є з родиною і треба йому дати принаймні якесь мінімальне забезпечення.
- А власне, Владико, чи Ви маєте в Харкові вже якесь помешкання?
- Немає нічого. Є ця наша маленька капличка і якась квартира, яку ще потрібно ремонтувати. Поки що шукаємо фінансів, щоб це все почати і там буде моя єпископська резиденція, бо ж доїжджати зі Львова, або Донецька не можливо.
- Як тоді виглядає справа фінансування священиків?
- Нам дуже помагають різні організації з Заходу: Німеччина, Італія, США. Правду кажучи, якби не ця допомога, то нам важко було би вижити. Наші вірні по змозі стараються спомагати священиків, але що ж вони можуть дати? Громади наші маленькі, нечисленні. Люди по селах бідні, а треба до них їхати, бо ж це наші вірні. Без допомоги ззовні було б набагато важче.
- У Харкові є також Василіяни.
- Під Харковом, у Покотилівці є о. Онуфрій Репецький, який займається безпритульними людьми, та о. Йоаким Ковальчук. Праця з безпритульними – дуже потрібна. Очевидно, в Україні такі бідні люди, діти, не є покинуті – існують різні організації, сиротинці. Але, як усюди, завжди лишається ще місце і на християнський «Карітас» і саме це служіння виконує отець Онуфрій.
- Владико, може моє останнє питання прозвучить провокаційно, але, чи Ви думаєте, що наша Церква на Харківщині має якесь майбутнє?
- Це Боже діло і все в Божих руках. Я думаю так: коли є люди, то є Церква. А там є наші люди, є молодь, діти. Для нас дуже важливим є, щоб ми мали церкви, бо сама церква притягає, гуртує людей, дає можливість ширшої діяльності. Також важливо, щоб ми мали більше добрих проповідників Божого Слова, які будуть з людьми. Коли ж ми ці людські речі зробимо як належить, то Божа благодать діятиме і Церква розвиватиметься.
- На завершення цієї розмови ще раз вітаємо Вас з нагоди Вашого потрійного ювілею і бажаємо Божого благословення, великої наснаги та міцного здоров’я у вашому архієрейському служінні.
{becssg}2009/283{/becssg}
- Перегляди: 5791