Спогади о. Василя Гриника (5)

Виготовлено на основі звукозапису розмови о. Бориса Балика ЧСВВ з о. Василем Гриником з дня 23.09.1976р. і 4.11.1976р., що зберігається у Василіанському Архіві в Варшаві (ВАВ), Фонд ХІV, справа 6, один. 4,1 і 4,2.

Про целібат священиків

Коли я почав вчити в 1923р., тоді ще не було целібату і тоді на кожному році було біля 20-30 богословів. Коли впроваджено целібат (1925), тоді на кожному році було по кілька богословів. В 1930 році було вже мало, десь так біля 10 на році (курсі). Число богословів почало зростати біля 1935р.

Коли в 1925р. Преосвщ. Коциловський впроваджував целібат, він радився професорів. Він кликав професорів одинцем і запитував про (їхню – І.Г.) думку. Більшість професорів була за целібатом. Сам єпископ мотивував (це) тим, що немає серед жонатих священиків таких, які могли б провадити Семінарію. Крім того, що Рим напирає, бо боїться, що як буде війна, то прийдуть москалі і будуть переслідувати нашу Церкву, і тоді багато не витримає переслідування і перейдуть на Православ’я. А целебсам буде легше витримати переслідування, як жонатому.

[...]

Коли в 1925р. впроваджено целібат, то 3 і 4 рік (курси) ще могли оженитися, але 1 і 2 - вже ні. З цієї причини питомці з перших років повиступали і на перших роках не було зовсім богословів. Тоді був свого роду бойкот семінарії з боку священичих синів. Це так продовжувалось аж до часу, коли приїхали наші отці з Риму, тобто до 1928р. Тоді вже число притомців почало збільшуватися.

Як відносилися жонаті священики, особливо Лемківщина?

Тоді навіть Інститут Дівочий оскаржив єпископа до Риму за впровадження целібату. Відповідь з Риму була така, що єпископ має на це право. Єпископ був покровителем Інституту – перше Чехович, потім Коциловський. Вони його відсунули і не запрошували на академії тощо. Була також скарга за те, що мене зробив каноніком, бо я не маю кваліфікації, ані докторату і єпископ мусів боронитися.

Це пізніше почалось мінятися. Михайло Демчук, коли вже відчував близьку смерть, навіть відкликав свій підпис під протестом. Перед самою війною вже було достатнє число питомців.

В 1945р. Перемишль захопила польська влада. В тому часі в будинку семінарії був шпиталь. В кам’яницях на Владичу була Мала семінарія, де було біля 30 питомців. На Семінарію напали; питомці втікали чераз дахи, але їх полапали і поарештували – це було десь в березні 1945р. Питомців забрали на УБ. Їх порозбирали, спокушали, посилали їм дівчат. За ними ходив єп. Коциловський. Комендант сказав йому, чи він має ще відвагу за ними приходити і просити, що там - бандерівці переховуються (в семінарії), і що він на м’ясо їх пішле. Питомці розбіглися, але потім вернулися, бо прийшли москалі. З того часу я пам’ятаю, з мого села привели одного селянина, ніби-то стягненого до російського війська, і він прийшов до мене, щоб я вставився (заступився) за ним. Я пішов там і застав там якогось українця, якому дуже сподобалося, що в такій біді я приніс тому селянинові хліб і просив за звільнення його. Він показав мені якогось старшого, казав попросити його і зробити в себе прийняття. Я так зробив і селянина звільнили. Потім я розказав (о. Миколі) Денькові за такого і він також зробив таке прийняття і питомців звільнили. Вони вже дальше вчилися хіба в (будинку) капітулі, а не на Владичу, – але не пам’ятаю добре. Вони там вчилися аж до виселення. Там були виклади, а також - свячення. Тоді на утримання професорів і семінаристів складалися люди, які привозили з сіл провіанти. Коли почалися виселення, то вже було дуже мало богословів.

На семінарію достарчали також потрібні з єпископських маєтків - як Валява. Там був господарем Качмарський і він нам постачав. Там були якісь визначені кількості, але не знаю - скільки. Досить сказати, що це і речі, які привозили з парафії – вистарчали. [...]

Коли Лакота став єпископом, він вже не провадив викладів. (Церковне) Право десь з три роки викладав о. (Онуфрій) Орський, якого дуже хвалили. Церковно-слов'янський вчив – (о. Франко) Масляник, який користав з граматики Каркута. Деякі професори мали свої виклади в скриптах, але їх не видавали – хоча питомці часом самі видавали.

[...]

Спогад 4