Спогади о. Василя Гриника (8)

Виготовлено на основі звукозапису розмови о. Бориса Балика ЧСВВ з о. Василем Гриником з дня 23.09.1976р. і 4.11.1976р., що зберігається у Василіанському Архіві в Варшаві (ВАВ), Фонд ХІV, справа 6, один. 4,1 і 4,2.

На вигнанні

(Друга касета, і тут бракує спогадів, але небагато)

Уперше, два тижні я мешкав в сестри Дорки. Це була така старша панна, що співала в катедрі, провадила спів, спрятувала (прибирала) церкву і приходила до мене. Вона забрала від мене деякі речі і корову. Та корова мене „зрадила”. Вона не мала чим годувати корови і потім дала до Поздяча. Там як їх виселювали, то цю корову вивезли і не хотіли мені віддати. Я їздив за поданою адресою і відібрав корову і вже пізніше на парохії мав. В неї (Дорки) я перебував під цегельною. Там я відправляв Службу Божу, люди відвідували мене. Одна постраждала через те. Вона тримала з бандерівцями і мені приносила деякі відомості і про це довідалися. Я там перебув, не показувався за дня на вулиці – тільки там сидів. Вона брала мені молоко від корови, купувала харчі. До мене приходив отець Роман. Але я сподівався, що вийду на волю, бо не підписав декларації, що виїжджаю добровільно до совєтів. Але о. Роман вибив мені це з голови. Йому сказали убовці, що: ми знаємо де він перебуває, ми дамо йому по колях? і він піде на тамтой бік. Отже ж приїхав о. (Микола) Денько з Кракова і казав мені виїздити. Я поділив парохїю: часть дав василіянам (Засяння), а часть о. (Стефанові) Яворському, до якого доходив (отець Володимир – І.Г.) Прокопів з Коровник. Вони відправляли на Болоню, бо в катедрі не можна було, вона була обставлена. Ми не могли навіть відбути спільної наради, вибрати якогось Генерального вікарія – не далося. Тільки він прислав мені гроші з каси катедальної на утримання, а про засідання не було мови. До мене не допускали його, ані я не міг там приходити. Отець Денько порадив (мені), що нема що тут чекати, тільки треба виїжджати. Отже ж – де поїдемо? Їдемо до Кракова, до о. (Стефана) Граба. Вони пішли до Коциловськоьо, братанка єпископа. Він урядував в Карітасі і мав самохід. Ми просили, щоб тим самоходом вивіз нас. Він зразу не хотів. Але долучився Роман і закричали його, що він мусить то зробити. І в кінці він виїхав по мене і ми з Деньком виїхали до Радимна. У Радимні купив білет і поїздом поїздом до Кракова.

В Кракові заїхали на плебанію до отця Граба. Отець Граб тримав штаму з бандерівцями, там вічно моталися бандерівці. Ми йому звертали увагу, а він казав, що мусить якось помочи. Але він занапастив плебанію. Там зробили коціол і лапали всіх, що там приходили. Але я там вже не був. Там приїхав о. (Юліян) Плешкевич з Самбора і вишукав мені посаду учителя домового в Камедулів. Камедули мали пару питомців, всього – двох. Вони боялися їх посилати до семінарії Місіорнарів. Перед тими Місіонарами ми мусили легітимуватися професорськими документами, і Місіонарі делегували нас там до навчання. Перше там був (о. Володимир) Голинський, але він не витримав, бо там був тяжкий харч. Він троха повчив, пішов до Вроцлава і там помер. А я, прийшовши на його місце, переробляв ті предмети, що він мав: догматику, Святе Письмо, моральну. Але я робив це ціликом з інших підручників. Я викладав по польськи. Ті камедули, то були добрі хлопці. Вони встидалися показуватися в Кракові. Один був дуже нам прихильний. Він виховався десь на Білорусі. Там його швагро був міліціантом. Він ходив там до церкви і страшно прив’язався до церкви, навіть до православної. Потім хотів перейти до нас – греко-католиків, бо йому дуже подобався цей обряд. Я йому відмовив, кажучи, що: «хлопче, та ми не маємо де подітися, ти тримайся тут доки не виясниться справа». А він все служив мені до Служби Божої, бо навчився. Причащався в нас, не хотів в польськім. Потім його провадив Денько. Він вже як священик латинський, робив такі ризи... готицькі, щоб до наших були подібні. Прив’язаний був і хотів працювати в нашому обряді, але про це не було мови.

На Бєлянах я був до кінця курсу, який кінчався десь в березні. Пізніше пішов на Лемківщину до Білянки. Там був о. (Йосафат –І.Г.) Дацишин ЧСВВ, але він був хворий в лікарні. Він лежав в Кракові і я відвідав його. Отець Дащишин просив мене, щоб в Великий тиждень поїхати там посповідати. Я там перебув Великий тиждень і Великдень, Він вернувся по Великодні, але хворий, поїхав до Варшави і там в вікарні помер (28.07.1947 – І.Г.). А я пішов на іншу парохію і там був до Зелених свят, і тоді вже виселювали. Я мусів забиратися, бо було написане, що хто з українців залишиться, то буде вважатися як приналежний до бандерівців і буде караний.

Священики просили мене поїхати до Варшави, бо казали, що я маю знайомства з василіянами, а пішла вістка, що Папа прислав якісь гроші на Служби Божі для наших священиків. Казали: поїдьте там, заберіть ті гроші і привезіть нам. Я приїхав, привіз ті гроші, але вже наших священиків на Лемківщині не застав. Гроші я привіз до Флоринки, до студитів (там було 2 студитів). Студит не хотів тих грошей взяти – боявся. Я тоді завіз до Брунар, до (отця Михайла – І.Г.) Вергуна, передав йому гроші, а сам втік до Варшави і сидів в василіян. Потім получився з (о. Володимиром Юліяном) Мацьковим, і він навчив мене відправляти латинську Службу Божу. Я був у Бруйнові, а потім василіяни мене скерували до Прушкова. Там було мені дуже добре, але я тужив до свого. Часто я доїжджав до Спрінова? часто до василіян. Раз приїхав на наше Благовіщення. Була якась сповідь хлопців шкіл ремісничих в салєзіян. Там був о. Пушкарський ЧСВВ. Він сказав, що о. (Микола) Заяць написав, що потрібно в нього нашого священика. Ой... як я вхопив той лист, ... поїхав до Нового Двору. Там були греко-католицькі поселенці в його парафії, але вони ходили до православної церкви. [...] Я приїхав на Благовіщення 1947 року. Тут поїхав я до єп. Воронки. Я вже порадився Примаса Гльонда, що поїду працювати між нашими людьми і він сказав: „Oby się udało”. Але не дав мені жадних документів, ані нічого, тільки позволив мені так працювати. Так само як прийшов я до Вронки і сказав, що хочу правити по греко-католицькі, то він відмовляв мене. Казав, що йому не залежить на тому, щоб я не відправляв в його єпархії, але вони (УБ) вважають це за політику і мене заарештують: «нині відправите, а завтра вас заарештують». Це не виплатиться. Сказав, що ліпше дасть мені латинську парафію: там є німець котрий зле говорить по польські. Ви візьміть парафію. Будете мати добру парафію і добре вам буде. Я кажу: та я на те не приїхав, щоб мені добре було тільки працювати серед греко-католиків. І спитав, чи з тої парохії я буду міг доїздити? Він каже: ні, це за далеко. Це не правда – можна було доїздити, але він не знав добре. Він відраджував. Я сказав, що ще поїду до декана і порадимося та побачимо, що з того буде. Але о. Заяць каже – ні, не питайте Воронкі нічого, працюйте, бо тут треба. Я вам дам свій костел, будете працювали. Дам вам таку філію, там будете сиділи, там вас ніхто не буде знати, а ви будете тут до греко-католиків доїздили в неділі і свята, а в будні і польські свята то там. І так сталося. Так я працював через кілька місяців. Я [...] правив в Новому Дворі по нашому. [ ...]