Із щоденника Миколи Кухарчука

«ПОВОРОТ»
Різдвяні святкування на Мазурах

18.III.1955р.
Дня 19 березня, о годині першій, приїхав поїздом з Берегова до Кенчина і не чекаючи ранку пішов прямо через місто, пригадуючи дорогу ще з перед 7 років. Міста не знав був лише в ньому один раз в 1948 році, в січні, і то лише зобачив малу частину. Не зважаючи, що була досить темна ніч, пішов прямо дорогою засипаною снігом в сторону села Боркі. Чимскоріше хотів бути в дома, зобачити якнайскоріше родину. То була лиш одна думка, що буде далі в тій хвилині мене не інтересувало. За Кенчином зійшов з дороги, щоби прямо через поле дійти до хати, але через то мусів оминати різні рови і межі, аж почав блудити. І щойно над ранком міг привітати рідню (…).

Прийшов рік 1956
Січень і перші Різдвяні свята – були радісні. Помагав дітям робити ялинку. І знов, як колись в дома на старім місці, залунало грімке Бог Предвічний. Але чомусь не весело було при вечері. Згадалося минуле. Не було нас усіх, як колись, і сльози вийшли та котилися по лиці. О 12-тій ми пішли до Кенчина – до православної церкви, де вже було повно людей. Мала церковця, усіх не поміщувала. Люди колядували по-українськи. Тут були православні українці з Білої Підляської, Влодави і Грубешова. Рівно ж були і греко-католики, які не поїхали до греко-католицької церковці, котра була в Хшанові коло Елку, де відправляв о. Мирослав Ріпецький з Лісок коло Сокаля. Багато людей поїхало там. В поїзді також сміло залунали коляди, хоч не всім полякам то подобалося і не всюди можна так свобідно говорити і співати по своєму. Є околиці, де українці мусять мовчати і уживати лише польської мови та удавати поляків. Бо зі сторони польського населення мають різні насмішки зі всього, що українське і інші неприємності.
На другий день падав сніг і дощ. Ми з жінкою поїхали в гості до жінчиної мами в Боброві. Були і у кревних в Молтайнах. Всюди тут наші люди. Від початку одверто святкують свої свята.
Довгі зимові вечори проводив на читанні книжок, часописів та рисунків і малював різні карточки з краєвидами, звірятами та інше і показував дітям як це робиться. Рівно ж помагав дітям в відроблюванні завдань та учив по-українськи читати і писати.
Уже рік. Як при родині, …

Мазури 1958 рік

І так поволі прийшов 1958 рік. От Славко, котрий приїхав на ферії додому, 7 січня мусить від’їхати, а тут така задима, що оком не глянеш. Ходить в Кентшині до школи. Приїхав з Щецінського швагер мойого тата, Біда Іван, говорить, що син Тимко, котрий в листопаді 1957 оженивсь і на весіллі у котрого я був, мав іти до війська на три місяці в дні 8 січня, то є на другий день наших свят.
Свята перейшли спокійно, більше ніхто до нас не приїхав.
Прийшли до нас перший раз за ті роки, що тут мешкаємо, діти з сусіднього села, де живуть також українці з Ярославського і Любачівських – повітів. Котрі заколядували «Бог ся раждає», по старому українському звичаю, були перебрані за циганку і цигана, і таким снігом три кілометри дороги, люди прийняли їх щиро і не одному вийшла сльоза на спогад того, що колись було в рідному селі на Різдвяні свята.
Дай Боже, що ті малі колядники були початком навернення тих наших людей, котрі ще нині вдають поляків і бояться чи встидаються говорити та співати своєю мовою, хай ті діти будуть прикладом, для тих, що мають серця яничарів і зрадників свого народу, хай беруть науку від тих малих і завершать дію злої дороги, зради і трусливого фарисейства, хай не будуть українцями лише тоді, коли дають беззворотні позики і тоді побояться брати гроші, як українці, а позатим, шкалити (поганити), що рідне, що українське, як сказав Шевченко: Схаменіться, будьте люди! Наш народ є великий і не може марно пропасти частина того великого народу, котра історичними подіями мусіла жити з іншими народами.
9.1.58
Відбувся виступ учнів українського вчительського ліцею в Бартошицях, котрий приїхав до Кентшина з виставою «Сватання на Гончарівці»: людей було небагато з причин злої погоди.
19. 1.58
Свято Водохрещі. Нині люди збираються іти масово до Кентшина, до православної церкви на Богослуженя, але фатальна погода перешкодила, падав сніг з дощем, деякі пішли, але багато лишилося.
На озері мало відбутися водосвяття, але не відбулось з причини злої погоди.
Старались про військову оркестру, котра мала грати на водосвятті, і в часі походу, але господарі міста ( Міська Рада) – не позволили.
Нині рівно ж в нашій школі відбувалася трохи припізнена «ялинка» і діточий виступ, пісні і вірші в польській мові, одна пісня по російську як рівно ж роздавання подарунків – котрі давав ні то дід Мороз, ані Миколай. Ялинка зле зорганізована, можливо, що вчителька сама не дала ради усьому, бо керівник школи Францішек Кутяк не міг бути, бо лежить в шпиталю з причин колійової катастрофи під Варшавою, а сама учителька Носик Регіна не змогла всьому «подолучати». По виступі, танцювальна забава для дорослих.
Прибули люди з далеких сіл як такі, Острий Ріг (?), Кінкайми і Коскасйми, є тут і поляки, є і українці, які в попередніх роках також спільно бавились, але жодних поважніших суперечок чи інших випадків тут не було – грав гармоніст з …. (нерозбірливо) прізвище – Видра.

1959 рік

6.1.1959
Морозно, вітер і малий сніг. Нині є Коляда, вже 11-та на вигнанні, а друга як померла мама.
Сумно, ніхто не приїхав, не так як колись в Ульгівку.
Маємо ялинку, спожили вечерю, трохи поколядували і по всьому. Славко поїхав на Ассани (Асуни – І.Г.) до церкви.
7.1.
Рождество Христове. Тато рано поїхали до Ассан до церкви. Я з жінкою бувім в гостях в Ірени, був там Новак Стах (швагер Ірени) і .... Луць з жінкою (…).
Сьогодні гарний день, морозно і трохи сніг.
Вечером були у нас гості, колядували і розійшлися домів.
8.1.
Хмарно і падав дощ зі снігом.
Нині «супутник» совітський зробив 1 000000 кл. в сторону сонця.
(…).
9.1.
Хмарно, тепло і болото. Рано повернули тато з Ассан.
Був він в гостях у Пан...? Миколи. Дістав він лист від Цьони Павла, котрий повідомляє що вийшов 1.1.59 на волю з Барчівської тюрми.
Вечером бувім в гостях у С.....? Були там люди з Вербиці – чоловік, жінка і двоє дітей.
*******
Спогади Миколи Кухарчука з холодних Мазур дуже короткі і сумні.
Бо ж про що писати? З якими традиціями порівнювати? Колись в Ульгівку перед святами «було повні руки роботи», ходили Вертепи, дні переповнювалися сміхом і жартами, а ночі були повні співу та розваг і «не уставали аж до рана». Колядки котилися від хати до хати, від села до села – по усій нашій Україні.
Та в один день (протягом двох годин, які дарували людям, щоб зібрали свої речі) можна було масово вивезти усіх із рідного села, а тим самим миттєво позбутися стародавніх традицій і цілої багатовічної культури.
Трошки довше «на вигнанні» продержиться рідна мова, а час, «виховання» та інтеграція зроблять своє. Асиміляція, яка була метою виселення, завершиться і проблеми зникнуть. Але це повинно служити нам лише прикладом, а не приводом для нарікання.
Зберігаючи свою культуру і віру, ми не тільки зберігаємо своє прадідівське, але й затримуємо асиміляцію. Ми повинні хоча б у своїй хаті жити прадідівським звичаєм і всіляко підтримувати народне – готувати страви, колядувати, співати, по-своєму розмовляти і ходити до церкви, яка є нашою першою підтримкою і помічницею у вихованні наших дітей. Вони повинні виростати із свідомістю, що вони українці і мають свою культуру і віру – де б їх доля не закинула. Бо інакше історія напише про нас: «було колись село і були там українці...» – спогади Миколи Кухарчука прокоментувала Л. П.