Бути людиною
"ЖИТИ – ЦЕ НЕ СОРОМИТИСЬ САМОГО СЕБЕ"
Вітаю! І так Ми знову зустрілися, щоб спільно поміркувати.
Цього разу я хочу поговорити з Тобою про життя, про Твоє і моє життя. Про наше життя.
ЯКЕ ВОНО?
Всі ми живемо!
Вірніше сказати, кожен якось там живе.
У кожного з нас свої кольори життя: світлі – радісні, повні надії та щастя, або темні – сповнені смутку і безнадії, чи, просто, сіра сірина – живеш ось так і не відаєш чому.
У кожного своє минуле, своє теперішнє, і нерозгадане майбутнє.
ОЙ, ТЕ МИНУЛЕ!
Минуле, яке немов би вже й пережите, та все ж таки ще таке живе!
Скільки людей не може його забути, змиритися з ним, а для декого воно й сьогодні стає "живим минулим" – новим, небажаним сьогоденням. Спитаєш, чому воно так? Минуле повертається у спогадах, які породжують різні думки і зачіпають наше серце. Добрий спогад приносить приємні роздуми та звеселяє наше серце. З приємністю згадуємо дорогих нашому серцю людей і тоді усмішка радості вимальовується на нашому обличчі. Радісно повертаємося думкою до приємних подій минулого, які в декого з нас можуть бути і єдиним скарбом душі. Але, поряд з добрими, бувають також і недобрі спогади минулого, а часом їх назбирується набагато більше, ніж добрих. Вони, як непрошені гості, як приспані злі духи, нахабно входять у наше серце, тривожать і ранять його. Таке минуле оживляє в нашому серці біль незагоєних ран, смуток, відчуття вини, або докори сумління. І ми не можемо позбутися цього небажаного минулого. Це – не лише поганий спогад, який глибоко закарбувався у нашій пам’яті, але й відчуття серця, що змагається з докорами сумління. Це – біль серця, яке неспроможне змиритися із своїм відчуттям вини (про те, що робити з минулим буде мова в наступних наших роздумах).
Минуле, немов би вже й пережите, та все ж таки ще таке живе!
Живе у нашій пам’яті й серці.
А ЯКЕ Ж НАШЕ ТЕПЕРІШНЄ?
У нашому сьогоденні, якби воно дивно не виглядало, живе, не лише саме теперішнє. Ми часто повертаємося думками до минулого, яке в декого може навіть і щодня оживати смутком, болем душі, пригніченням та відчуттям вини. Проте наше теперішнє має в собі також і майбутнє. Ми його не знаємо і не завжди усвідомлюємо. Так, переживаючи за те, що буде з нами в майбутньому, ми вже сьогодні викликаємо в глибині нашого серця страх. Таким чином, майбутнє вже тепер тривожить наше серце, вже сьогодні існує.
Тоді скажеш: де ж моє теперішнє?
Ось, саме тут і закладена основна проблема нашого сьогодення!
Ми часто забуваємо про теперішнє, переживаючи докори сумління з приводу минулого нашого життя, або боячись свого майбутнього. І саме в тому й полягає причина душевних недуг сучасної людини. Насправді, ми не усвідомлюємо собі того, що зараз переживаємо, хоча може й думаємо, що є свідомими того, що в даний момент робимо і відчуваємо. Думаємо, що усвідомлюємо своє теперішнє, що знаємо, як живемо. Насправді ж не вміємо зосередитись думкою на тому, що тепер переживає наше серце і чого воно від нас очікує.
Сучасна людина не присутня в собі. Страждає, як від минулого, так і від свого майбутнього, хоча у молитвах і просить: "хліб наш насущний дай нам сьогодні". Сучасна людина більше усвідомлює проблеми зовнішнього світу, ніж свого власного серця. Ми рідко усвідомлюємо собі, що живемо також у тілі, яке страждає від неусвідомлення нашого сьогодення. Насправді ми живемо тоді, коли свідомо переживаємо кожен день, майже кожну мить. Живемо, коли ми духом і серцем присутні в собі. Живемо, коли ми присутні у своєму тілі, яке визначує межі нашій особистості. Тіло ж – храмом нашого серця.
НАШЕ МАЙБУТНЄ ЗНАЄ ЛИШЕ ГОСПОДЬ!
Навіщо нам надмірно переживати за своє майбутнє? Ми ж самі неспроможні нічого додати до нашого віку, продовжити наше життя. Зате, ми спроможні подбати про те, щоб достойно, з повагою до самих себе та інших, прожити своє життя. Однак нам необхідно працювати, покладаючись в усьому на Господа, який знає не лише наше серце, але також і наше майбуття.
У кожного своя життєва дорога, земля своя, і небо теж у кожного своє. Життєва дорога – це наша неповторна особистість, наша особиста вдача та історія нашого життя. І земля у нас своя, тобто, кожен народився у своїй сім’ї та й живе в своєму середовищі, які також зумовлюють спосіб нашого життя.
ЗАПИТАЄШ, НАВІЩО НЕБО?
А я скажу Тобі: небо також потрібне! Тому, що кожен, хто вірить, а навіть і той, хто не вірить, у важку хвилину свого життя споглядає на небо, шукає надії, чекає допомоги. Тому, хто вірить, без неба, без Бога – годі жити і важко змиритися з минулим. Бо хто ж простить нам помилки минулого, як не Він!
НАШЕ ЖИТТЯ – це постійна боротьба, щоденне змагання. Воно міняється, несе з собою все – і добре, і зле. Гарне життя приймаємо з радістю та задоволенням. Однак, не всі приймають лихе життя. У декого бракує сильної волі, щоб його сприйняти, а дехто не витримує, зневірюється, або й відбирає собі життя.
Наше життя – це постійна молитва смиренного серця, яке любить, яке не соромиться минулого, але в дусі покаяння залишає своє минуле життя, свої помилки Господеві.
Наше сьогодення – це непохитна молитва душі, яка споглядає Всевишнього, яка живе Святим Духом. Духом віри, надії і любові.
Наше майбутнє – це Господь, Бог миру, джерело істини і любові. Це наш Небесний Єрусалим.
Жити – це не соромитися самих себе, свого минулого, в якому може й було багато помилок, не тікати від теперішнього та не боятися майбутнього. Наше життя надто коротке, час доволі обмежений, тому не годиться гайнувати ані одного дня. Намагаймося переживати свідомо кожен день, не соромлячись самих себе, того, що ми вже пережили, але з пошаною до себе та інших, заявляймо про свою неповторність, автентичність. Живімо істинною вірою в Бога, який прощає провини наші і в дусі смирення та уповаючи на Всевишнього з надією споглядаймо на наше майбутнє. Залишімо наше минуле й майбутнє Господеві, щоб могти наше сьогодні пережити разом із Ним! Людина – це вічний пілігрим.
БОГДАН ІГОР АНТОНИЧ (1909–1937)
ЄРУСАЛИМ
Дорога жовта під ногами,
Блакитне небо понад нами.
Іду незнаними шляхами.
Людина – вічний пілігрим.
Тужу за сміхом і весною,
Співають птахи понад мною,
Дзвінкі пісні пливуть ясою (поголосом, чуткою)
Перед паломником німим.
На плечах свій несу тягар,
У синій скрині Божий дар,
Хоч палить спеки лютий жар,
Хоч батогом бичує злим.
І так мандрую без упину,
Мов чотки, пхаю кожну днину,
і аж тоді я відпочину,
коли дійду в Єрусалим.
Неділя, 27 березня 1932. (Книга прочан, 3).
До зустрічі!
Запрошую Вас на чергові роздуми: "Вміти бути собою."
Ієрм. Ігор Г., ЧСВВ
Ваші зауваги до тексту, або пропозиції прошу надсилати на мою адресу:
і
- Перегляди: 12600